Основи психології - Киричук О.В. - Життя як переживання.

Людина не може залишатися байдужою до власного життя. Вона переживає все, що стає складовими частинами її біографії, як трагедію, драму, комедію, фарс, мелодраму тощо. Тональність її загального ставлення до життя є досить стійкою, хоч і залежить від вікового етапу чи життєвих обставин. У загальній детермінації людської поведінки це усталене, типове ставлення до життя виступає як внутрішні умови вчинкової активності. Від цього ставлення залежать ступінь свободи людини від випадкових обставин, її відповідальність, рівень інтернальності.

У житті завжди є трагічне й комічне, світле й темне, радісне й сумне. Різні люди акцентують увагу на певних обставинах; та ж сама ситуація сприймається зовсім по-різному залежно від того, що людина до неї привносить. Ситуація включає в себе і людину з її бажаннями, потребами, потягами, установками, емоційними станами. Сприйняття людиною конкретної ситуації певним чином змінює об'єктивні обставини.

Переживання власного буття може бути й неусвідомлюваним чи усвідомлюваним частково. Життя сприймається як природний процес — безпосередньо, щиро, наївно. Таке ставлення типове для дитинства, до якого інколи дуже тягне повернутися. Подібна відсутність будь-якої рефлексії виникає й у дорослої людини, коли та перебуває у полоні сильного афекту, кризового стану. "Існують цілі всесвіти ревнощів, честолюбства, егоїзму чи щедрості", слушно зауважує А.Камю, і коли людина потрапляє в такий універсум, вона на деякий час стає дитиною і переживає своє життя по-дитячому відверто, неопосередковано.

Інший спосіб переживання життя передбачає появу самосвідомості. Рефлексія ніби припиняє безперервний процес життя і дає змогу людині побачити його ззовні. Цей момент є вирішальним, ключовим, тому що починаючи саме з нього кожний вчинок стає відбиттям нового, глибинного, відповідального ставлення до власного існування. Набувають значущості моральні переживання, небезстороннє, пристрасне ставлення до оточуючих. Цінність життя іншої людини дорівнює цінності власного життя.

Важливою характеристикою людини є її здатність переживати уявне як дійсне, минуле й майбутнє — як теперішнє. Все, що минає, не зникає з нашого життя, а переживається багаторазово, інколи зі зростаючою силою — набагато більшою, ніж у момент реальної події. Наш погляд на давнину залежить від сьогодення, від теперішніх успіхів чи поразок. Нові цінності та смисли наполегливо "редагують" наші спогади.

Світ можливого, бажаного, очікуваного, імовірний та фантастичний, теж безпосередньо впливає на сучасний період життя. Майбутнє переживається не менш яскраво, ніж минуле.

Завдяки переживанню життя як єдиного цілого, що охоплює минуле, теперішнє й майбутнє, людина закріплює зв'язок різних часів свого буття. Вона будує життєвий шлях відповідно до переживання життя як такого, відповідно до репрезентації у свідомості його цінності.

Життя, зосереджене в миттєвості.

Специфічна риса розуміння проблеми часу життя, що має початок ще в Августина, — це психологізм. Час сприймається як психологічний факт, внутрішній досвід людської душі. Августин першим підкреслював співіснування минулого і майбутнього у теперішньому часі, їх спільне перебування в миттєвості сьогодення. Кожної хвилини людина повинна бути готовою до смерті, до того, що її душа зв'явиться перед творцем. Отже, до часу і вічності людина має безпосереднє, особистісне ставлення. Час стає суттєвою рисою духовного життя, невід'ємною стороною свідомості.

Сучасна психотерапія вчить людину якомога частіше перебувати тут і тепер, у нинішньому часі, відволікаючись віл мрій і згадок, передчуття майбутніх подій та переживань з приводу тих, що давно відбулися. Виявляється, таке завдання виконувати дуже важко. Штучно загальмувати плин особистісного часу, відокремити минуле і майбутнє від сьогодення майже неможливо.

"Час — чергування речей, схоплене у троїстій мінливості, якщо тільки може бути схопленим те, що ніколи не зупиняється. Сам по собі час не може ніяким чином бути розібраним, оскільки він тече сам у себе і є вічно єдиним. Але оскільки наші дії різні і не завжди ті ж самі (бо ми чи то робимо, чи то зробили, чи то збираємось робити), то ми нероздільному часові призначаємо частини, не розділяючи сам час, але позначаючи відмінність наших дій", — наголошував римський граматик IV ст. до н.е. Діомед.

Теперішнє являє собою перехід минулого і майбутнього одне в одне, їх динаміку, зустріч, контакт. Теперішній час розділяє часи і зв'язує їх. Все, що фізично вже минуло, але зберегло зв'язок із тим, що триває і має життєвий смисл, особистісну значущість, психологічно продовжує існувати. Саме так те, що фізично ще не починалось, але у нашій уяві має смисл, пов'язане з сьогоденням, зумовлює його, це мінливе майбутнє теж є реальністю.

Час як "тканина реальності" утворює сутнісний матеріал життя людини. Це насамперед тривалість буття у світі Як підкреслював відомий дослідник цієї проблеми А.Бергсон, тривалість — це вимір, у котрому особистість поринає у власне глибинне "Я" і стає безпосередньо причетною до творчості. Якщо у миттєвості, де зустрічаються минуле і майбутнє, в акті вибору ми йдемо не за поверховою, зовнішньою потребою, а прислуховуємось до себе, до свого внутрішнього світу, ми входимо до сфери тривалості, що відчиняє двері для істинного особистісного зростання.

Реальне та ідеальне виступають як психологічні підвалини, що дають людині можливість пережити власне буття у єдиному потоці психологічного часу. Цей потік включає до себе як свідоме, так і несвідоме. Миттєвості, з безлічі яких складається життєвий шлях, є переходом ідеального і реального одне в одне, є переживанням буття.