Основи психології - Киричук О.В. - Людина у феноменологічній традиції самопізнання і самотворення.

Розглянуті вище типові моделі пояснення світу людини і місця людини у світі не вичерпують собою досягнень світової філософсько-психологічної думки і, як можна було переконатися, не дають змоги побудувати таку модель учинкової активності, яка б передусім відповідала онтологічним критеріям самопізнання та самотворення як способів специфічно людського буття.

Тому логічно звернутися саме до тих джерел філософської та психологічної думки, основу яких становить онтологічний підхід до феномена людської суб'єктності й суб'єктивності. Феноменологічна традиція сьогодні вважається однією з найпродуктивніших у цьому розумінні у світі і має суттєвий доробок у з'ясуванні внутрішньої природи людської свідомості.

Зрозуміло, що розпочати знайомство з системою феноменології найдоцільніше із з'ясування того, як її засновники й послідовники трактують поняття феномена. Слово "феномен" має грецьке походження і означає явище або предмет, як він сприймається в чуттєвому пізнанні. Поняття "феномен" співвідноситься з поняттям "сутність" і протиставляється йому.

В історії науки цей термін використовувався по-різному. Так, Арістотель іноді вживав його для позначення "видимого", "ілюзорного", а іноді позначав ним те, що існує згідно із загальною авторитетною думкою. Лейбніц називав "феноменами" факти, що мають місце в досвіді, спеціально виділяючи при цьому "реальні, добре обгрунтовані феномени". У Берклі це дані свідомості, елементи внутрішнього суб'єктивного досвіду як єдино можливого. Згідно з Кантом, "феноменами" можна називати все те, що може бути предметом можливого досвіду, що протистоїть "речі в собі". Гегель дещо пом'якшує категоричність попереднього визначення: сутність виявляється, а явище виражає сутність.

Потреба введення такого поняття, як "феномен", пов'язана з тим, що людина з часом осягнула нетотожність речей тому, що вони собою являють. Ф.Брентано, працями якого закладалася феноменологічна традиція у її сучасному вигляді, розрізняв фізичні (зовнішні) та психічні (внутрішні) феномени. Саме останні, на його думку, є справжніми феноменами.

Брентано вважав, що джерелом психічних феноменів є внутрішнє сприймання, яке співіснує в одному акті свідомості з будь-якою формою психічної діяльності, кожна з яких усвідомлюється ним як така: уявлення — як уявлення, судження —- як судження і т.ін. Внутрішнє сприймання є в той самий час джерелом очевидності: уявлення усвідомлюються в ньому саме як уявлення, яке "ми маємо, судження — саме як таке, яке ми висловлюємо.

М. Гайдеггер розрізняв феномени в їхньому емпіричному і трансцендентальному розумінні як такі, що означають "видимість" сущого, але в дійсності його не відбивають, і такі, що насправді являють суще, тобто виступають буттям сущого й водночас несуть у собі щось приховане, мінливе.

Вчинок саме й мислиться таким феноменом, який виступає буттям сущого й водночас несе в собі, виявляє те, що є суттєвим у людській природі, в людському бутті, що пов'язане із сенсом існування, із значущим для людини, яке знаходить себе в переживаннях смислу свого буття і небуття. Отже, вчинки, за визначенням — це ті феномени, які виявляють сутність людського як сущого, існуючого в дійсності.

Феноменологія — вчення про феномени, що орієнтує філософію, психологію та інші науки передусім на рефлексію переживань людини, які вирізняються справжньою очевидністю і вірогідністю.

Для Е.Гуссерля як засновника феноменологічного напряму було важливим дійти до самих речей і завдяки цьому бачити і розуміти дане без усіляких передумов. Ця даність характеризується як феномен, як те, що безпосередньо виявляється. Феноменологічний метод і полягає в з'ясуванні того, що дане. Предмет феноменології — сутнісні зв'язки; її метод — це опис сутності.

Вихідним для феноменології є, крім того, визнання можливості опису спонтанно-смислового життя свідомості, можливості, вкоріненої в самій свідомості й людському бутті, або витлумачення фундаментальних структур людського існування. Феноменологія Гуссерля, на думку Л.Бінсвангера, породжена лише одним із тих потрясінь, які переживає психологія на своєму шляху від "об'єктивуючої" до "суб'єктивуючої" науки.

Для екзистенціалізму, що в своїх коріннях органічно переплетений з феноменологією, світ, у який "закинута" людина і якому при першій зустрічі вона каже "так", — це світ панування необхідності, детермінації іззовні, пригнічення неповторно-індивідуального, особистого загальним, заперечення свободи, це світ, в якому знищується оригінальність особистості (М.Бердяев). Тому свобода людини як суб'єкта полягає в тому, щоб стати особистістю і припинити жити у відповідності із зовнішніми принципами, щоб здійснювати транс-ценденцію, виходячи таким чином за межі себе, щоб вибирати себе, бути самим собою й нести відповідальність за свій вибір перед самим собою.

Вибір себе означає фіксацію суб'єктивної активності на розкритті своєї людської сутності, тобто "внутрішню" інтенціональність, своєрідну транс ценден цію вглиб, усередину себе, в напрямі своєї сутності. "Я завжди хотів, — міркував М.Бердяев, — щоб філософія була не про щось, а чимось, знаходженням першореальності самого суб'єкта... Першосвідомість занурена в суб'єкт як першореальність, або точніше, в ній дана тотожність суб'єкта й об'єкта".

За К.Ясперсом, індивід здійснює трансценденцію від себе як емпіричної індивідуальності до себе як самобутньої самості. Г.Марсель тлумачить особистість як начало, що само конституюється. Людина не факт, а завдання, мета. Те, що їй належить створити, не існує незалежно від неї. У повному розумінні існує лише той, хто сам надає собі норми і зв'язує себе ними.

Ж.'Л.Сартр продовжує традицію вивільнення людини від усіляких загальнозначущих норм і ствердження її творчої суб'єктивної здатності довільно конструювати своє власне буття. Сутність людської поведінки полягає в її абсолютній необумовленості, спонтанності, індетермінізмі, й усяка спроба підставити під учинок примушуючу силу обставин чи внутрішніх схильностей є, за Сартром, не більше, ніж витівка. Людина як первісно вільна істота приймає рішення на користь одного з можливих шляхів свого розвитку, бере на себе певні зобов'язання і тим самим надає своєму буттю певних форм. Так людина стає своїм власним "проектом". Звідси — відповідальність людини за свою істоту, і тому з людини можна питати за все, що вона здійснила.

Дух відстоювання суб'єктного начала в людині притаманний і працям X. Ортеги-і-Гассета, який започаткував учення під назвою "раціовіталізм", поєднавши в ньому ідеї "філософії життя", феноменології й екзистенціалізму. Він намагався розробити таку концепцію розуму, в якій би знайшла відображення єдність людини і світу й водночас враховувалися спонтанні начала людського життя. Основна критика його була спрямована на класичний ідеалізм і картезіанський раціоналізм за те, що людська суб'єктність у них виявилась виключеною зі світу, що в цих системах людина виступила суб'єктом, який пізнає, але не живе, внаслідок чого спонтанні прояви її буття залишилися за межами дослідження.

Ортега-і-Гассет розглядає світ лише як "суму наших можливостей", який набуває структурності і перспективності внаслідок творчої активності свідомості, що не тільки пізнає світ, але й живе в ньому, а отже, нерозривна з ним.

Феноменологічна традиція, таким чином, отримує своє специфічне продовження в екзистенціалізмі, що намагається відшукати способи пояснення природи людини як первісно вільної, автономної істоти, здатної "інтенційно", самопричинно, спонтанно вчиняти і тим самим відтворювати свою сутність.

Інтенціональність (від лат. intentio, букв. — прагнення) — центральне поняття в системі феноменології — тлумачиться як внутрішня, іманентна спрямованість свідомості на предмет, первісна смисло-утворююча і смислооформлююча спрямованість свідомості на світ. Така спрямованість і є специфічною властивістю свідомості, що визначає її сутність.

Поняття "інтенція", "інтенціональний" використовувалися ще в грецькій філософії для позначення вищої духовної сили, розуму. В Сенеки це поняття означає спосіб "руху душі". Фома Аквінський вкладав у поняття "інтенціональне" значення знаряддя пізнання, за допомогою якого інтелект з його потенційними можливостями розуміння стає актуально розуміючим. Завдяки інтенції відбувається, так би мовити, "засвоєння" об'єкта свідомістю.

За Брентано, кожний психічний феномен характеризується тим, що середньовічні схоласти називали інтенціональною (а також ідеальною, ментальною) наявністю предмета і що ми, хоч і з деякою двозначністю, називаємо співвіднесеністю з яким-небудь об'єктом (під яким тут не можна розуміти реальність) чи іманентною предметністю. У відповідності з інтенціональною природою психічних феноменів Брентано здійснює їхню класифікацію. Він виділяє як окремі класи: акти уявлення, що становлять основу всіх інших; акти судження, в яких щось визнається чи відкидається; акти любові й ненависті, або інтересів (емоцій).

У Гуссерля "інтенціональність" означає можливість і сам акт надання смислу (значення) предмету при постійній можливості розрізнення предмета і смислу.

Справді, все, що можна включити у визначення людини, особистості, індивідуальності, психіки, свідомості й т. ін., має бути інтегроване уявленням про спрямовану активність — ідеться про функціональний чи генетичний аспект. Активність без вектора — нонсенс або патологія. Інтенціональність як спрямованість на світ, на предмет і на себе, по суті, є цілеспрямованістю в широкому розумінні цього слова, що включає і уявлення про неусвідомлювану, але доцільну активність, і уявлення про свідоме цілепокладання. Цільова активність є найсуттєвішою характеристикою людини як суб'єкта. Тому є сенс доповнити визначення поняття інтенціональності її характеристикою як сутнісної суб'єктної властивості людини, що справді є для неї іманентною, але не в метафізичному розумінні, а як цілком природна, генетична риса.

Феноменологічна настанова у своїй суті націлена не на сприймання відомих і виявлення ще не відомих властивостей, функцій предмета, але на сам процес сприймання як процес формування певного спектра значень, які вбачаються в предметі, його властивостях та функціях. Ця настанова реалізується за допомогою методу феноменологічної редукції, сутність якого полягає в тому, щоб відкрити в кожній індивідуальній свідомості чисту свідомість — очищену від схем, догм, шаблонів мислення, тобто всього того, що їй нав'язується чи пропонується іззовні. Це, крім того, виявлення і описування безпосереднього смислового поєднання свідомості й предмета. Отже, під редукцією розуміється операція переключення уваги з факту на смисл, що є, за Гуссерлем, необхідною умовою "ідеації", тобто інтелектуальної інтуїції.

Близьким, а в чомусь майже тотожним поняттю феноменологічної редукції є поняття "епохё" (від грецького epohe — утримування, самовладання) — утримування від суджень про світ.

Здійснюючи епохё, суб'єкт виключає з поля зору всі нагромаджені історією наукового й ненаукового мислення ідеї, думки, судження, оцінки предмета і прагне з позицій "чистого спостерігача" зробити для себе доступною і очевидною сутність цього предмета. На думку Гуссерля, тому, хто оволодіє епохё відкривається новий спосіб досвіду, мислення й теоретизування.

Таким чином, феноменологічна настанова за допомогою феноменологічної редукції чи епохё прагне відкинути всі нерефлективні твердження про буття, всі натурально-речові настанови, об'єктивно-розумові форми, що набули соціально-ідеологічного статусу. Завдяки епохё свідомість має повернутися до первісного досвіду, що й надає можливість здійснити поворот від об'єкта до суб'єкта, до рефлективного аналізу самодіяльності свідомості, повернутися від об'єктивної реальності до інтенціонального життя свідомості.

Поглиблюючи феноменологічну редукцію та інтенціональний підхід Гуссерля, М.Мерло-Понті робить спробу описати первісний, дорефлективний спосіб зв'язку людини із світом, який реалізується у сприйнятті і є одночасно дійсним самовиразом людської суб'єктивності. Розвиваючи ідею "феноменального тіла", він намагався виділити той прошарок свідомості, який є буттєвим, онтологічним. Це, на його думку, сфера "інтенціонально діючої суб'єктивності", що являє собою сукупність унікальних утворень, чуттєво-смислових ядер, які спонтанно й довільно поширюють власні дії, визначають будь-які можливості — від найпростіших перцептивних і рухових функцій до найвищих почуттів, мови, розуміння, мислення, свободи тощо.

В органічному зв'язку з поняттям інтенціональності, "інтенціо-нального потоку" буття людини у феноменології розглядається поняття "час". Це не об'єктивний час (існування якого не заперечується так само, як і об'єктивного простору), а тимчасовість, темпоральність самої свідомості, і насамперед її первинних модусів — сприймання, пам'яті, фантазії (Гуссерль), людського буття (Гайдеггер), людської реальності (Сартр), суб'єктивності (Мерло-Понті) і т. ін. Як "мережа інтенціональностей" (Мерло-Понті), час є осередком свідомості і людського буття, а також основним засобом його опису.

Час — основа збігу феномена і його опису, посередник між спонтанністю свідомості та рефлексією: сприймання розкриває себе як феномен саме тому, що рефлексія виявляє і відтворює притаманні йому часові фази.

Темпоральність у феноменології, таким чином, — це часова сутність свідомості людини, породжена і спричинена динамікою її власного руху, яка протистоїть зовнішньому, відчуженому часу, що нав'язується людині і поневолює її.

Існування людини протікає між народженням і смертю, тобто кінцем буття-у-світі. Тимчасовість (смертність) присутності людини у світі робить для неї можливою єдність (цілісність) і неповторність цього існування. Цим зумовлена його історичність і "осмисленість" у формі вчинку буття-у-світі, що осягає себе, може себе зрозуміти.

За Гайдеггером, способом існування людського буття є його скін-ченність, тимчасовість. Тому час є основною характеристикою буття. Дійти такого висновку Гайдеггеру допомогло заглиблення в історію і філософію релігії й, зокрема, Послання апостола Павла, одкровення Іоанна, в яких відбите гостре переживання часу як "здійснювання".

Є людина, є її буття і є ставлення людини до свого буття, В цьому і полягає специфіка людського буття. Ніяка істота, окрім людини, не знає про свою скінченність, і тому ніякому сущому, окрім неї, не знана тимчасовість, а отже, не відкрите буття. Завдяки скінченності, тобто спрямованості до смерті, "тут-буття" постійно виходить за свої межі, організовується цією скінченністю, ставлення до якої позначається Гайдеггером як "турбота". Кожний з моментів "турботи" як буття-у-світі є певним модусом часу: "буття-завжди-вже-у-світі" — модус минулого ("фактичність", "закинутість"), "забігання-вперед" — модус майбутнього (проект), а "буття-при" — модус теперішнього ("приреченість", "занепадництво"). Оскільки всі три модуси проникають один в одного і тим самим створюють один цілісний феномен, Гайдеггер називає їх "екстазами" часу. Проте саме зосередженість на майбутньому надає "тут-буттю" дійсного, справжнього існування. Несправжність — переважання моменту теперішнього — виявляє себе в тому, що "світ речей", світ буденності затуляє для людини п конечність, а отже, можливість зазирнути в "ніщо", в "смерть", осягнути своє справжнє буття.

Світ людини — це світ "усередині-буття", що межує з "усе-редині-буттям" іншої людини. Як співвідносяться ЦІ ЖИТТЄВІ світи? Як поєднати розгляд усіх феноменів світу, що є результатом консти-туюючої діяльності мого трансцендентального Ego, з фактом існування в моїй свідомості уявлення про іншого, який принципово є не моїм? Що являє собою внутрішній досвід людини як члена тієї чи іншої культурної спільноти?

У "Картезіанських роздумах" Гуссерль намагається знайти відповідь на ці запитання, звертаючись до поняття "інтерсуб'єктивність". Поняття "інтерсуб'єктивність" означає не відношення між суб'єктами, а характеристику свідомості, змісти якої подаються як "доступні для іншого", "загальні", "об'єктивні". Спільність людей — це "взаємне-один-для-одного-буття", в якому я, як і кожна людина, є людиною серед інших людей. Якщо інший перебуває в моєму полі сприймання, то і я перебуваю в його полі сприймання як інший. У моєму ставленні до іншого водночас є і ставлення до самого себе. Акти розуміння, проникнення в духовний світ іншого, за допомогою яких відбуваються всі комунікації між людьми, Гуссерль називає "Я-актами", "соціальними актами". Інший у мені самому набуває значущості і смислу через мої власні пригадування самого себе. Інтегральним аналогом інтерсуб'єктивності є "життєвий світ", що становить основу всіх опосередкованих зв'язків між людьми.

Для мене і для кожної людини світ виступає тільки як культурний світ, причому доступний для кожного. Культура у феноменологічній традиції також онтологізується і розглядається як частина буття людини. Якщо ідеї науки людина знає, то ідеями культури вона живе. Якщо істини науки анонімні, незалежні від людини, то істини культури набувають змісту і значення лише за умови, що вони стають частиною її життєдіяльності. Так, для Ортеги-і-Гассета дійсною є лише "жива" культура, та, яку людина робить "своєю", звертається до неї під впливом спонтанної внутрішньої потреби.

Феноменологія інтерсуб'єктивності набуває логічного розвитку в герменевтиці, завдання якої, на думку Г.-Г. Гадамера, — прояснити чудо розуміння людини людиною. І це чудо полягає не в тому, що душі таємниче сполучаються між собою, а в тому, що вони причетні до загального для них смислу. Онтологічна вимога герменевтики — оберігати будь-яке тлумачення від навіювань, від обмежених розумових звичок. Воно повинно бути спрямоване на "саму суть справи". Ще один герменевтичний критерій розуміння — "презумпція досконалості": щоб зрозуміти той чи інший "текст", треба розумітися на цій справі.

"Герменевтичне коло" як методологічний принцип розуміння буття, таким чином, своєрідно поєднує, замикає початок і кінець цього процесу: щоб зрозуміти людину, треба розумітися в тому, що є людина, а щоб мати розуміння людини, треба зрозуміти людину.

Феноменологічна герменевтика Гадамера заперечує трансцендентальний підхід до свідомості як до чогось самодостатнього, не зумовленого нічим, здатного до безпосереднього осягання механізму свого функціонування. "Самопрозорій" свідомості тут протиставляється феноменологія "непрозорого" буття процесу розуміння як такого, принцип рефлексії обмежується принципом інтерпретації. Розуміння тексту розглядається як невіддільне від саморозуміння інтерпретатора.

Феноменологічна традиція, таким чином, розкриває для сучасної психологічної науки нові можливості інтерпретації людського буття. Так, якщо об'єктивний ідеалізм та відповідні напрями психології, з одного боку, і діалектичний матеріалізм із його марксистською психологією (особливо в ЇЇ ортодоксальному варіанті) — з іншого, тяжіють, у кінцевому рахунку, до ствердження зовнішньої детермінації активності конкретного емпіричного індивіда, то феноменологія, екзистенціалізм, навпаки, намагаються рухатись у напрямі з'ясування внутрішніх, суб'єктивних детермінацій людського буття.

Треба, звичайно, розуміти умовність такого поділу. Адже трансцендентальна феноменологічна психологія й екзистенціальна психологія релігійного спрямування "дрейфують" між об'єктивним і суб'єктивним ідеалізмом. Герменевтична феноменологія й екзистенціальна психологія атеїстичного спрямування, з одного боку, схиляються до суб'єктивно-ідеалістичної парадигми, а з іншого — якось наближаються до діалектико-матеріалістичної доктрини.

Отже, постає закономірне запитання: який із напрямів або який їх синтез є перспективним і продуктивним для сучасної психології, який шлях подальшого розвитку їй обрати, щоб не -вироджуватись у своїй сутності, не втратити власний предмет дослідження?

Зрозуміло одне: сучасна психологія не може чекати, доки хтось визначить її майбутнє ("Хто нікуди не пливе, для того немає попутного вітру"). Отже, завдання полягає в тому, щоб у визначенні напряму подальшого розвитку психологічної науки врахувати всі найкращі здобутки світової філософсько-психологічної думки.

Узагальнюючи розгляд феноменологічної традиції в науці про людину, її природу та внутрішній світ у його розвитку, слід визнати перспективним для сучасної психології напрям, у якому:

мова йде про "життя-буття" конкретного (емпіричного) людського індивіда, а не абстрактного представника суспільства, класу, учасника історичного процесу, сутність якого начебто міститься десь за межами його єства;

людина із самого початку, онтологічно визнається суб'єктом, автором і виконавцем свого життєвого "проекту", вона сама обирає своє буття і входить у нього з реальною можливістю (потенцією) і напруженою інтенцією, спрямованістю на те, щоб стати людиною і нічим іншим;

актуалізація зазначеної потенції й інтенції здійснюється самою людиною, самопричинно, в її доцільно-вибірковій і цілеспрямованій взаємодії з природним, соціальним та психологічним оточенням, з тими умовами, які вона знаходить у своєму бутті;

головна місія людини в бутті, сенс її життя полягає у тому, щоб ствердитись у статусі мудрого творця, свідомо й відповідально розв'язувати гносеологічні та онтологічні суперечності біологічного й соціального, психічного й непсихічного, індивідуального й суспільного, неповторного й універсального, суб'єктивного й об'єктивного, а також істинного й неістинного, доброго й злого, прекрасного й потворного, сутності й існування, життя і смерті, буття і небуття;

вчинок є універсальним і водночас глибоко індивідуальним механізмом специфічно людського самопізнання й самотворення, що набуває значення способу буття людини як суб'єкта життєдіяльності.

Сучасна психологія має бути толерантною до всіх існуючих філософсько-психологічних напрямів, у межах яких здійснюється пошуковий рух у глибини людської природи. Керуючись принципами формально-логічної несуперечливості, не слід нехтувати можливостями діалектичного тлумачення природи людини. Переваги діяль-нісного, революційно-перетворюючого підходу не повинні затуляти того, що може дати споглядальна парадигма. Науковий раціоналізм виявляється продуктивним лише за умови врахування можливостей ірраціонально-інтуїтивного проникнення в сутність людського буття, можливостей, які розкриваються в мистецтві, літературі, музичній творчості тощо.

Проте толерантність не означає всеїдність, а передбачає чітке бачення різниці між справжньою науковістю і псевдонауковим маренням, між онтологічною очевидністю істини і самоочевидністю висновків, між прогресивним і регресивним. Тільки вчинковий характер наукового пошуку, зорієнтований на відкриття таємниць людського буття, є запорукою розвитку сучасної психології.