Основи психології - Киричук О.В. - Інтермеццо повсякденного життя.

Розмірене, впорядковане повсякденне життя, сплетене зі схожих один на одного вчинків буденності, неминуче й постійно переривається обрядовими святковими розвагами. Обряд дає свободу зарегламентованому, законослухняному обивателеві. Невгамовні веселощі заохочують порушення всіх норм співжиття, стимулюють фамільярність, скасовують чини та звання. Молодший віком і становищем не боїться й не вшановує старшого, господарі й слуги, батьки й діти ніби міняються місцями.

Серйозна людина, яка цілий рік остерігалася вчинити будь-який проступок, раптом ураз утрачає серйозність і розсудливість. Дистанції між людьми скорочуються з катастрофічною швидкістю. Кожний на час свята починає ставитися легко й просто до всього, що з ним може статися. Він уже не боїться новацій, він радіє з них, самостійно провокуючи несподівані й забавні повороти класичних ігрових сюжетів. Усі ніби прокидаються від зимової сплячки, кожному хочеться якнайяскравіше проявити свою ні на кого не схожу, таку мінливу індивідуальність.

Подібні виходи з буденності, "перериви поступовості" відомі ще з античних часів. Так, одному з найдавніших римських богів присвячено сатурналії — свята, під час яких пани і слуги міняються своїми обов'язками, запановують нестримні веселощі карнавального типу, люди обмінюються подарунками, обирається цар-блазень сатурналій. Ці свята розглядаються як спогади про вік достатку, загальної свободи та рівності.

В Європі й Америці дотепер збереглися карнавали, масові народні гуляння, майданні розваги з переодяганнями, розвінчаннями, по-биттями та осміюваннями. У нижчій міфології народів Європи карнавалом називали антропоморфне втілення календарного свята проводів зими, що відбувалося напередодні Великого посту (пор. з православною масницею). Сама назва "карнавал", мабуть, походить від культового повозу — корабля на колесах, що його використовували під час стародавніх містерій Мардука, Діоніса та ін., у народних ритуалах бронзового віку. Народна етимологія ототожнює корінь кар- із назвою м'яса, плоті і перекладає карнавал як вигук "хай живе плоть!"

Відповідно до характеру свята на зламі зими й весни, свята харчового достатку і посту, веселощів і суворого релігійного каяття образ карнавалу будується амбівалентно. З одного боку, карнавал утілює достаток, обжерливість, родючість, а з іншого — він символізує відмирання, старість, застарілість. Народно-святкова стихія, стародавня і та, що дійшла до наших днів, безжалісно змітає старий рік, стару зиму, старого короля, який на старість став блазнем. Висміюється образ старості як такої, тобто осміюється усталений порядок, набутий досвід, звички, стереотипи, буденні норми, знання того, як треба жити, як правильно чинити, з чого починати, до кого звертатись по пораду й благословення.

Стара, віджила правда, панівна влада занадто похмурі й серйозні, вони не бачать себе в дзеркалі часу. Тому вони не відчувають і своїх начал, меж і країв, не помічають смішного виразу застиглого обличчя, комічного характеру своїх претензій на вічність і неска-сованість, як зазначає М.М.Бахтін. "Народні образи допомагають оволодіти не натуралістичним, миттєвим, пустим, безглуздим і розпорошеним образом дійсності, — але самим процесом її становлення, змістом і напрямом цього процесу".

Карнавальні образи фіксують сам момент переходу від старого, помираючого до нового, народжуваного. У цій веселій та вільній грі справжнім героєм Й автором того, що відбувається, є час. "Веселий час", як називає його Бахтін, не дає увічнитися нічому старому та не перестає народжувати нове й молоде.

Карнавальний характер ярмарків, побутових (весілля, хрестини) й хліборобських свят (збирання винограду, забій худоби), рекреаційних ігор та розваг мандрівних студентів і бурсаків не є випадковим. Природна людина повинна мати віддушину в своєму повсякденному монотонному існуванні, деякі вибухи буденності, що підпорядковуються циклічності її психологічного часу, рік у рік повторюються, які передбачають можливість росту, переходу на нові рівні вчинкової активності.

Реальність, що йменується Грою, відтінює повсякденність, охороняє її. Вона на якийсь час скасовує закони та звичаї, вона вільна. "Не будучи "буденним" життям, вона лежить за межами процесу безпосереднього задоволення потреб і пристрастей. Вона перериває цей процес. Вона вклинюється в нього як тимчасова дія, яка перебігає всередині себе самої і здійснюється заради задоволення, яке дається самим виконанням дії" (Й.Гейзінга).

У тій часовій сфері діяльності, куди виходить із буденності гра, існує своя власна спрямованість, свої правила й закони. Людська гра завжди щось означає, щось знаменує, вона глибоко символічна.

Побутових, вузькопрактичних дій в ігровому просторі немає, будь-який поведінковий акт є символічним та амбівалентним. Вакхічна атмосфера причетності до того, шо помирає і народжується, одночасно прагне охопити обидва полюси становлення у їхній суперечливій єдності.

В образах гри демонструється стисло, умовно, полегшено та святково все життя в мініатюрі: щастя-нешастя, піднесення-падіння, придбання-утрата, увінчання-розвінчання. Серйозному й похмурому протиставляється жартівливе й веселе, несподіваному й дивному — звичайне й повсякденне, відсторонено-піднесеному — матеріально-тілесне. Важке й страшне, глибокодумне й важливе переводяться у веселий, безтурботний, мажорний регістр. Атмосфера єдиної й суцільної тілесності, розкішної, веселої та всепереможної, виступає проти нормативної обов'язковості, проти лякаючого і наляканого мислення.

Намагаючись під час святкувань почути світ у новому регістрі, підійти до нього не як до похмурої містерії, а як до веселої сатирової драми, людина повертається до сірих буднів помолоділою й оновленою. Вона певна, що кінець злих часів є неминучим, як неминучим є й настання загального миру. Таємниці й загадки майбутнього вже не гнітять, не лякають, позаяк є спільне з іншими людьми відчуття своєї колективної вічності, свого земного історичного безсмертя, невпинного й безперервного оновлення-росту. Цілком звільняючись від життєвої серйозності, відчуваючи святковість без святобливості, демонструючи взаємну безцеремонність і свободу, що врівноважується прекрасним настроєм, природна людина переживає єдність з іншими в часі, почуття безперервної тривалості в ньому.

Момент становлення незавершеної метаморфози, смерті-онов-лення має особливе психологічне забарвлення. Коли всі значення стають протилежними, коли діє логіка міфу, згідно з якою все навпаки, все шкереберть, усе є реальним і цілком досяжним, усередині усталеної, уособлюючої глибинний спокій буденності зріють приховані сили, які готують фунт для виходу за її межі. Осміювання розчищує дорогу для пошуку нових шляхів, нового порядку в недосконалому світі та сумбурному житті, небачених раніше ритмів і гармоній. Спогад про свято як про свободу й радість підносить і над повсякденною працею, і над простим побутовим неробством. Виникають та міцніють мотиви пошуку істини, добра, краси, мотиви олюднення життя, нового, самостійного забарвлення майбутнього у веселі, тілесні, оптимістичні тони.