Основи психології - Киричук О.В. - Існувати — значить бути відповідальним.

Учинок екзистенції завжди здійснюється у певному часі й просторі. Коли виникає життєвий світ особистості, довколишня дійсність неминуче здобуває не тільки привнесений особистістю час, але й простір, яким виступають відносини, що відображають моральні цінності, актуальні особистісні смисли. Моральний ракурс визначає міру гуманності, людяності ставлення до довкілля, інших людей та себе. Одиницею виміру простору життєвого світу є відносини, які відображають особистісні рубежі, моральні межі, а одиницею виміру часу — індивідуальний ступінь самореалізації.

У психологічному просторі є полюси добра та зла, позитивного та негативного, між якими постійно здійснюється обмінна взаємодія, яка творить енергетичний потенціал, що конденсує як заряди особистісного зростання, поступу, вдосконалення, так і невротичні захисти, агресивні прояви, панічні реакції. Формування цього простору передбачає слідом за первинною, дифузною, нерозчленованою цілісністю появу дедалі жорсткішої й визначенішої позитивно-негативної структури, яка забарвлює всіх і все в чорно-білу гаму. В процесі подальшого особистісного зростання ця подвійна структура ускладнюється, збагачується дедалі новими відтінками й нарешті, з досягненням особистісної зрілості, переростає необхідність полюсного бачення дійсності з точки зору світла та пітьми, грішного та праведного. Така зінтегрована, "постдовільна" цілісність і забезпечує справжню особистісну свободу.

Чи можна уявити собі людське буття, позбавлене спокус, гріхів, каяття, злетів та падінь? Як зрозуміти, що таке добро, якщо його не порівнювати зі злом? Чи можлива внутрішня боротьба, муки зростання, коли нема з чим у собі боротися? Позитивний особистісний потенціал співіснує разом із потенціалом негативним, що його К.Юнг називав "тінню". "Звичайно все негативне проектується на інших, на зовнішній світ. Якщо людина у змозі побачити власну Тінь і витерпіти це знання про неї, завдання, хоч і в незначній частині, вирішене: вловлено, принаймні, особистісне несвідоме". Тінь нагадує людині про її безпорадність та безсилля: "...У камерах серця мешкають злі духи крові, раптового гніву та чуттєвих пристрастей".

За 71 де Шарденом, своїм існуванням Пекло нічого не порушує і не пошкоджує у Божественному Середовищі, але викликає в ньому дещо величне й нове, вносить якийсь відтінок серйозності, об'єм та глибину, котрих без нього не було б. Енергія Зла не може завдати шкідливої дії; спокуси та гріхи перетворюються на добро й примушують полум'я любові горіти ще яскравіше. "Вершина якнайкраще вимірюється безоднею, над якою вона здіймається".

Зріла, творча особистість, яка справді відповідає за себе і свої вчинки, вільна від оцінної взаємодії з оточенням. Вона сприймає людей такими, які вони є, і любить їх з усіма їхніми позитивними якостями та недоліками. Вона бачить своє реальне, а не ідеалізоване "Я" і приймає його, не пишаючись і не жалкуючи. її ставлення до світу можна назвати реалістичним, воно не потребує поділу на фіш не й праведне, на світло й пітьму.

Навіщо вчинкова активність людині, котра живе в гіпотетичному світі абсолютного Добра? "Парадокс добра і зла, основний парадокс етики, — як указує М. О.Бердяев, — полягає в тому, що добро передбачає існування зла і пофебує допущення зла". Доки існує їх розрізнення, обов'язковою стає взаємодія, зіткнення протилежних начал, боротьба, що відбувається у душі кожної людини, кофа й спонукає до розвитку, морального вдосконалення. Абсолютне добро передбачається, за Бердяєвим, у Царстві Божому, а поза ним "абсолютне добро, що не допускає існування зла, є завжди тиранія, царство великого інквізитора й антихриста". В гіпотетичному світі суцільного добра людина стає "автоматом добра", позбавляється суб'єктності, не має свободи самопроявів, не здійснює моральних виборів.

Загальнофілософська проблема буття у світі взаємодії добра і зла перетворюється у психологічній науці в проблему амбівалентності духовного й тілесного, їхньої ролі в детермінації вчинкової активності. Життєвий світ особистості сфуктурується згідно із законами співіснування добра та зла, їхнього протиборства, що створює силові потоки, енергетичні вихори небайдужості, вибірковості, унікальності задумів та їхньої реалізації. Вчинкова післядія передбачає безперервне зіставлення душі й тіла, своїх та чужих, допустимого та забороненого. Людина будує життєвий світ, відштовхуючись від цих суперечностей, обираючи власний спосіб розв'язання конфліктів.

Як добро — зло є полюсами морального простору, так і свобода — відповідальність певним чином його характеризують, виявляють його якісні властивості. Відповідальність можна назвати смисловим центром психологічного простору, який створює особистість, будуючи и життєвий світ. Відповідальність задає міру автономії, незалежності від сподівань, ціннісних відносин, думки оточення. Існує чимало варіантів особистісної несвободи, зокрема несвобода егоцентризму, несамостійності, ціннісних ілюзій. Щоб життєвий світ міг удосконалюватися, а особистість — розвиватися, міра свободи має ставати дедалі більшою. Свобода щонайтісніше пов'язана з розвитком, творчим ставленням до життя, суб'єктним рівнем детермінації життєдіяльності.

"Існувати, — за Ж.-П.Сартром, — це завжди "брати на себе" своє буття, тобто завжди бути відповідальним за нього, а не отримувати його ззовні як факт чи камінь". Відповідальність не суперечить свободі, вона є її логічним наслідком, що об'єднує низку вчинків у життєвий шлях людини, її біографію.

Відкрите ставлення до себе зумовлює й відкрите ставлення до світу, сприяючи природному зростанню відповідальності щодо навколишнього середовища, історії, культури, кожної людини, власного життя, його унікального призначення. Розширюючи чи звужуючи мережу значущих взаємин, роблячи свій психологічний простір дедалі відкритішим чи більш замкненим, людина прискорює чи вповільнює своє особистісне зростання, сприяє чи заважає гармонізації світоутворення. Межі життєвого світу можуть бути більш-менш визначеними, прозорими чи непрозорими. Творча, здорова особистість відкрита для контактів, тимчасом особистість невротична замикається у собі, заглиблюється у власні комплекси.

Як збільшується відкритість психологічного простору? Людині необхідно досягти свободи від тиску життєвих обставин, власної незалежності, якої не буває, доки людина не відчуває відповідальності за все, що з нею відбувається. Відповідальність передбачає необхідність збереження індивідуальної своєрідності, нетотожності кожного життєвого світу, зрозумілого і незрозумілого, схожого на власний і зовсім протилежного, приємного й такого, що викликає антипатію. Якщо припустити, що у взаєминах людей існувала б тільки симпатія й не було б їй противаги, то світ звівся б до однієї крапки, до однорідної маси, невиразної фігури тотожності, як зауважує М. Фуко. Саме антипатія зберігає ізоляцію речей одна від одної, заважає їхньому злиттю, уподібненню, сприяє самозбереженню неповторності. Постійна рівновага симпатії та антипатії допомагає речам бути схожими, але не тотожними, наближуватись, але не поглинати одна одну.

Якщо психологічний простір, у якому живе особистість, невід-критий, замкнений, то й відповідальність ніби зменшується, стає зовнішньою. Особистість схиляється до типових форм активності, що повторюються і майже не залежать від її намірів. Вона зберігає порядок, не хоче новацій, чітко виконує чужі доручення. Зміщення у бік зовнішнього веде до інфантилізації, несамостійності суджень і поведінки, конформної залежності від випадкових упливів, "флюгери ості", непостійності. Характер життєдіяльності такої людини на поверховий погляд справляє враження спритності, вміння триматися на плаву, пристосованості до мінливих обставин, а по суті вона радше пасивно-адаптивна, мотиви вчинків неглибокі, недостатньо ієрархізовані, продиктовані випадковими обставинами, необхідністю задоволення повсякденних потреб. Особиста несвобода, яка виявляється у невираженій вибірковості, звичній безвідповідальності, пошуках відволікаючих розрад, дає змогу не зважати на страждання інших, виносити за дужки чиїсь проблеми.

Людина із закритим, замкненим психологічним простором подібна до екстернала — індивіда із зовнішнім локусом контролю, який приписує відповідальність за все, що коїться, зовнішнім причинам (іншим людям, обставинам, випадку, везінню, долі). Як відомо, екстернали досить підозріливі й агресивні, догматичні й авторитарні, натомість інтернали, які вважають себе господарями своєї долі й беруть на себе відповідальність за те, що відбувається, послідовні, емоційно стабільні, комунікабельні й сердечні. У них немає причин для того, щоби ховатися від оточення; їхній психологічний простір досить стабільний і структурований, він не втрачає індивідуальної своєрідності внаслідок надмірної відкритості.

Будуючи власний всесвіт, людина стає й архітектором психологічного простору, не пасивно копіюючи, а творчо перетворюючи існуючі нормативні системи. Чимало дослідників, найяскравішим із яких і досі залишається Ніцше, намагалися розв'язати антиномію: мораль чи свобода. Аргументація зводилася до того, що традиційна мораль, іззовні приписуючи людині всілякі заборони та обмеження, може спиратися лише на презумпцію несвободи. Звідси логічним є висновок Ніцше на користь свободи, в тому числі й свободи від моралі. Згідно з Ніцше, людина стверджує свою свободу в поодинокому протистоянні світу, спираючись лише на себе, а мораль є колективним егоїзмом тих, хто слабкий.

Але існують різні варіанти психологічного простору, що ускладнюються зі зростанням суб'єктності, урізноманітненням учинкової активності. Так, простір егоцентричний переростає у конформний, потім у нормативний, релятивний і, нарешті, в суб'єктний, у межах якого антиномії моралі чи свободи вже не існує.

Площини добра — зла, відкритості — замкненості, свободи — залежності взаємодіють насамперед завдяки відповідальності, котра є морально-аксіологічним еквівалентом суб'єктивності.