Практична психологія - Дуткевич Т.В. - 3. Структура людинознавства

Сьогодні проблема людини досліджується кількома десятками дисциплін. Вони вивчають її матеріально-структурні (обумовлені будовою тіла, окремих органів), функціональні (обумовлені функціями), системні (визначені приналежністю до певної системи) особливості.

Одним з перших проблему комплексного вивчення людини поставив у 60-70-х роках XX ст. радянський психолог Борис Герасимович Ананьєв (м. Ленінград), який фактично продовжив ідеї В.М. Бєхтерєва. У його працях узагальнюється досвід досліджень людини, здійснених у різноманітних дисциплінах; окреслюється коло питань, вивчення яких має особливу актуальність. Говорячи про людинознавство, Б.Г.Ананьєв стверджував необхідність комплексного підходу до індивідуальності. Сама стратегія комплексних досліджень є наслідком постановки і теоретичного осмислення проблеми людини-індивідуальності. З комплексним вивченням індивідуальності - суб'єкта психіки - вчений пов'язував вирішення питання про детермінацію психічного та структуру суб'єкта психічного відображення. Остання є продуктом відображення об'єктивної дійсності і взаємодії людини зі світом, обставинами її життя в середовищі - соціальному, біотичному, абіотичному.

Б.Г.Ананьєв пропонує таку структуру людинознавства [4]:

Науки про:

o вид Homo sapiens (людину розумну);

o людство;

o людину як індивіда;

o людину як суб'єкт діяльності;

o людину як індивідуальність;

Науки про людину як вид представляють:

1) антропологія, з трьома розділами: а) морфологія (досліджує соматичну організацію, найбільш тісно пов'язана із анатомією, фізіологією, фізикою, хімією); б) антропогенез (вивчає зміну природи людини у поколіннях і пов'язаний найбільше з археологією, палеонтологією, палеосоціологією); в) расознавство (вивчає расогенез).

2) медицина, що займається питаннями здоров'я, гігієни, профілактики, лікування.

3) медико-біологічні науки: фізіологія, біохімія, біофізика, психофізіологія, нейропсихологія, загальна психологія людини.

Науки про людство прийнято називати суспільними, або гуманітарними. Вони вивчають соціогенез.

Б. М. Кєдров поділяє ці науки на дві частини:

1) ті, що вивчають розвиток всього суспільства (історія, археологія, етнографія);

2) ті, що вивчають окремі сторони суспільства (економіка, політичні, юридичні науки).

Окремо вивчаються зв'язки у системах "природа - людина", "людство - природа". Особливу увагу до цих проблем привертав В. І. Вернадський, намагаючись розглядати "біосферу як планетне явище космічного характеру" [11, 324]. До вказаного напрямку належать екологія людини, гігієна, біокліматологія, біометеорологія, вивчення взаємовпливів космосу і людини.

У науках про людину як вид та про людство формуються фундаментальні основи людинознавства, але їх далеко недостатньо для пізнання людини. Безпосереднє вивчення людини концентрується навколо системи її якостей на рівнях індивіда, суб'єкта діяльності, індивідуальності, особистості.

Науки про людину як індивіда вивчають такі властивості, як генотип, конституція, темперамент, стать, задатки, що становить природну основу особистості. Окремий предмет досліджень становлять взаємозв'язки темпераменту і тілесної організації людини, а також онтогенез. Вказані проблеми вивчаються у соматології, фізіології, генетиці, диференційній та віковій психології. До проблематики наук про людину як особистість належать:

o статус особистості, визначений її координатами у суспільстві;

o суспільні функції;

o мотивація, залежно від цілей, цінностей, що складають внутрішній світ;

o світогляд і ставлення людини до оточуючого;

o характер та нахили.

Ці питання вивчаються філософськими (етика, естетика), соціологічними, економічними, політичними, правовими, психологічними науками. Серед останніх провідну роль відіграють соціальна, диференційна, педагогічна психологія, психолінгвістика, психологія особистості. Соціальна обумовленість особистості є причиною того, що у її вивченні головну роль відіграють суспільні науки, які абстрагуються від її природних основ. І хоча вивчення особистості має вирішальне значення в дослідженні суспільної сутності людини, водночас воно є лише частиною людинознавства.

Зокрема, зрозуміти людину як діяча або як суб'єкта праці, учіння, інших видів діяльності не можна вивчаючи лише особистість. Так, здатність до пізнання залежить не тільки від суспільних зв'язків людини, але й від її індивідуальних особливостей, фізіологічних можливостей органів чуттів. Тому необхідне спеціальне вивчення людини як суб'єкта діяльності. Воно ведеться у теоріях пізнання та творчості, аксіології, фізіології, кібернетиці, психології пізнання, праці, творчості; у загальній, генетичній, педагогічній психології.

Поділ людинознавства на багаточисельні науки необхідний для глибокого і ґрунтовного вивчення людини. Разом з тим вирішення практичних задач вимагає об'єднання знань про людину у цілісну систему.

У прикладних людинознавчих дисциплінах виникає особливий, порівняно з теоретичними, підхід. Прикладне людинознавство орієнтоване на роботу з конкретною людиною з усім комплексом її різнорівневих якостей. Вирішуються задачі діагностики станів, властивостей і можливостей конкретної людини, практичної роботи з окремою людиною з метою її виховання, навчання, профілактики або лікування. Ця особливість проявляється у різних людинознавчих дисциплінах прикладного характеру, де питання збалансованості загального та індивідуального (неповторного) набуває особливої значущості.

Так, дії педагога, спрямовані на учня взагалі, не дають очікуваного ефекту стосовно окремого школяра. Водночас учитель не може діяти, враховуючи особливості лише одного конкретного учня. Лікар може зробити серйозні помилки, якщо в діагнозі врахує лише дані медичної діагностичної техніки, ігноруючи особистість хворого. Не випадково відомий російський лікар XIX ст. С. П. Боткін підкреслював, що необхідно лікувати не хворобу, а людину.

Як зазначав Б. Г. Ананьєв, для суспільства в цілому педагогічний ефект, як і медичний, проходить "меридіанами індивідуальності". Адресованість впливів дисциплін прикладного людинознавства саме індивідуальності є запорукою їх результативності. "Людину як індивідуальність можна зрозуміти лише в єдності та взаємозв'язку її властивостей як особистості і суб'єкта діяльності, в структурі яких функціонують природні властивості людини як індивіда [5, 178].

Орієнтованість практичної психології на індивідуальність робить її важливою галуззю синтетичного людинознавства. Тому медичні, психологічні і педагогічні науки не вдається віднести ні до теоретичних, ні до прикладних. Щодо біології і суспільних наук вони є практичними. Водночас психологічні і педагогічні науки узагальнюють практику лікування, навчання і виховання, а тому є теоретичними. Медичні, психологічні і педагогічні науки також взаємопов'язані, що виявляється у медичній та педагогічній психології.

Не лише наука, але й практика потребують єдиної теорії людинознавства, що передбачає інтеграцію та зближення всіх засобів пізнання людини і керівництва її розвитком.