Психологія - Русинка Іван - 8.7.1. Алгоритм маніпуляції

Знання про те, як за допомогою маніпуляції свідомістю одні люди впливають на поведінку інших, накопичується і в науці, і в художній творчості, і в повсякденному досвіді. Наука, наприклад, прагнучи забезпечити об'єктивність дослідження, зобов'язана вивчати реальність безсторонньо та неупереджено, не даючи нікому і нічому моральних оцінок. За такої установки справжній дослідник уподібнюється незаангажованому сторонньому спостерігачу, який тільки присутній при цих гарячкових диспутах двох опонентів, при зіткненнях різних думок, різних поглядів і з цікавістю спостерігає за тим, чим це все закінчиться і в який бік повернеться справа. Керуючись принципом безсторонності, автор мусить чути і розуміти всі голоси, не надаючи переваги (ні з ідеологічних, ні з естетичних міркувань) жодному з них. Він тільки показує їх у реальній взаємодії один з одним і самим зображенням перебігу дискусії між ними ніби переконує їх у неможливості для обох обійтися один без одного. Це і є гарантом стабільності і рівноваги у стосунках між ними. Іншими словами, дослідник об'єктивно описує структуру самого процесу маніпуляції, її техніку та системи прийомів. Це - технологічний підхід.

Інші можливості впливу на свідомість людини представлені витворами мистецтва, зокрема літератури, театру і кіно, які, копирсаючись у душі людини, досліджують мотиви її вчинків, а також причини довірливості жертв маніпуляції - усе це крізь призму моральних норм тієї чи іншої культури. Змальовуючи внутрішній світ усіх учасників акту маніпуляції свідомістю, художники слова почасти створюють складні моделі, які згодом уже надовго стають предметом наукових досліджень. Наприклад, у романі "Брати Карамазови", Ф. Достоєвський створив своєрідну провідницьку модель алгоритму маніпуляції, яка за наявності певних умов спрацьовує майже бездоганно. Найбільше досягнення цього жанру "модельного алгоритму" - вбивство батька Карамазова. Це - критичний експеримент, який Достоєвський поставив і описав із безсумнівною художньою переконливістю. Невипадково його аналізують в літературі з історії та методології науки. Оскільки це прямо стосується теми нашого дослідження, зупинимося на ньому детальніше.

Нагадаємо коротко суть справи. Жадання батькової смерті невидимо і напівприховано для нього самого визначає певні думки одного із синів Карамазова - Івана, на початку роману. Однак це потаємне нашіптування вловлює Смердяков, слуга батька Карамазова, і вловлює з абсолютною чіткістю та безсумнівністю. Іван, за задумом Достоєвського, прагне вбивства батька, але за умови, що він особисто не тільки зовнішньо, а й внутрішньо залишиться непричетним до нього. Він хоче, щоб убивство трапилось як фатальна неминучість, не тільки поза його бажанням, а й усупереч йому. На думку М.М. Бахтіна, найавторитетнішого дослідника творчості Ф.М. Достоєвського, внутрішньо динамічне розкладання волі Івана можна уявити у вигляді таких двох реплік:

- "Я не хочу вбивства батька. Якщо воно трапиться, то поза моєю волею".

- "Але я хочу, щоб вбивство відбулося всупереч цій волі, оскільки тоді я буду внутрішньо непричетним до нього і ні в чому не зможу собі дорікнути".

Натомість Смердяков вловлює, точніше чітко чує, другу репліку цього внутрішнього діалогу, але розуміє приховану в ньому лазівку по-своєму: як прагнення Івана не дати йому жодних доказів, які б свідчили про його співучасть у злочині; як граничну зовнішню та внутрішню обережність "розумної людини", яка уникає будь-яких прямих слів, що могли б її викрити, і з якою тому "і поговорити цікаво", оскільки розмовляти можна лише натяками: зовсім не обов'язково, щоб поміж спільниками слова були сказані прямо; досить уже й того, що у кожного з них і в серці, і в думках було одне.

Жадання смерті батька Карамазова Смердяков вважає цілком простим і органічним висновком із його (Івана) твердження, що "все дозволено, якщо Бога немає" (згадаймо тут спотворену шкалу цінностей людини, яка "орієнтує" її на певну запрограмовану дію; надалі потрібен тільки поштовх до дії, і таким поштовхом буде від'їзд Івана). Смердяков тонко вгадує, що в душі Івана є місце і для нього, Смердякова, і є бажання та неусвідомлена готовність зустрітися з цим голосом і почути його. Смердяков упевнено й міцно починає панувати над прихованою волею Івана (прихованою від самого себе), точніше надає цій волі конкретні форми певного волевиявлення. Приховане бажання Івана через другу внутрішню репліку ("я хочу, щоб убивство відбулося всупереч моїй волі, оскільки тоді я буду внутрішньо непричетним до нього") завдяки Смердякову перетворюється з бажання на вчинок. Інакше кажучи, якщо висловлюватися звичайною мовою, Іван "вигортає жар чужими руками": своїм від'їздом у Чермашню він фактично санкціонує убивство батька руками Смердякова, а точніше своєю поведінкою провокує дії, що призвели до вбивства, сам при цьому залишаючись для громадської думки (і власної також) противником цього вбивства. По суті, Смердяков був лише виконавцем волі Івана, "слугою Лічардою відданим", якому наказував другий голос Івана. Слід зауважити, що Смердяков за допомогою натяків та "інакомовлень" отримав підтвердження своїм здогадам про те, що Іван не лише не проти того, щоб убили його батька, а й у жодному випадку не буде цьому заважати. Більше того, зі слів Смердякова Іван дізнається, ЩО смерть батька для нього дуже вигідна, оскільки підозра на вбивство впаде на Дмитра, його брата, в результаті чого всі батькові статки перейдуть до його рук і брата Олексія. Якщо убивство не відбудеться, то старий, одружившись зі своєю коханкою Грушенькою, перепише все своє майно на неї. Смердяков прямо про це говорить Іванові: "Аграфена Олександрівна для того і вийдуть за них, щоб усе на себе переписати... А коли помре ваш батько тепер, поки що цього немає нічого, то на кожного з вас по сорок тисяч припаде, навіть і Дмитру Федоровичу, котрого вони (тобто батько) так ненавидять, оскільки заповіту вони так і не склали. Це чудово знає Дмитро Федорович" (котрого і запідозрять, оскільки Дмитро формально давно вже погрожував убити батька). Прикметно, що Олексій передбачає той факт, що Іван - "глибока совість" - неминуче рано чи пізно дасть категоричну відповідь самому собі: я вбив. Але самому собі, за задумом Достоєвського, і неможливо по-іншому відповісти. Якщо у перших двох діалогах Іван переконується, що він внутрішньо був причетним до вбивства, оскільки справді прагнув його і недвозначно висловлював своє бажання, то в останньому діалозі він дізнається і про свою фактичну, зовнішню причетність до вбивства. Психічна хвороба Івана наприкінці роману - це фактична моральна розплата за вчинений злочин.

Вище ми ґрунтовно описали окремі методи цільового маніпулятивного впливу в процесі взаємодії людей. Не меншої уваги, у свою чергу, заслуговує і психологія "буденної" маніпуляції, коли маніпуляторами стаємо ми самі, іноді цього і не підозрюючи, не усвідомлюючи причин, які нас штовхнули на такий слизький шлях формування стосунків із людьми. З огляду на актуальність цієї проблеми, зупинимося на ній детальніше.

Хтось свого часу набрався сміливості й назвав людський вид Ноmо Sapiens. Коли з часом ми усвідомили, що, зрештою, не є такими вже й розумними, як нам це приємно було вважати, то новочасна мода вибрала на означення нашого виду слова Ноmо Faber: людина-творець. Але термін faber, хоч і не такий сумнівний, як sapiens, видається ще менш характеристичним для означення людської істини. Є й третя функція, притаманна як людям, так і тваринам, і не менш важлива за розумування й творення. Це - гра. Видається, що чи не на одному щаблі з Ноmо Sapiens і Ноmо Faber, заслуговує на своє місце в нашій номенклатурі й Ноmо Ludens - людина, що грає: хоч би що робила людина, все те - гра.

Можливо, цей факт і пояснює те, що між двома варіантами - "грати" або "жити" - сучасна людина зовсім не випадково вибирає саме "грати".

Світ - театр, і тільки небагатьом вибраним дозволений вхід за лаштунки.

Б. Шоу

Сучасна людина розгубилася, вона вміє тільки вдавати. Переважна більшість людей пуста, проводить життя, наповнене внутрішнім примусом, життя напруженої й обтяжливої гри соціальних ролей. І цей світ ролей видається людьми за справжню реальність, і більшість людей його споживають, не маючи більш привабливої альтернативи. Внаслідок тривалих спостережень і напружених роздумів на тлі всього цього в людині формується переконання, що головне в житті - видимість, бо і саме суспільне життя - це видимість, спектакль, а сама людина перетворилася на глядача цього спектаклю. Відірватися від нього не можливо, позаяк перед очима людини проходять образи набагато яскравіші й привабливіші, ніж ті, які вона бачить у своєму реальному житті. Створені персонажі більш реальні, ніж саме життя. Глядач спектаклю споживає його стандартні "упаковки", звикає до них, просочується ними, водночас залишаючись поза реальністю і поза реальними людськими контактами, у власній замкненій внутрішній віртуальній реальності.

Дивлячись на те, що відбувається у світі, розвеселиться навіть найпохмуріший мізантроп.

Л. Вовенарг

У ситуації що виникла, сучасна людина залишається наодинці сама з собою, чудово усвідомлюючи у свою чергу, що вміє тільки більш-менш вдало виконувати ролі, які насамперед набридають їй самій.

Оскільки інші теж виконують ролі, то внаслідок усвідомлення цього в душі людини народжуються біль і самотність. Але, з іншого боку, людині здається, що коли вона покине ці ролі, то відчує себе слабкою, вразливою, і такі роздуми породжують у душі агресію як захисну реакцію у формі нескінченних маніпуляцій.

Тому між двома варіантами - жити або грати, людина свідомо вибирає "грати", оскільки це гарантує їй особисту безпеку, або принаймні той мінімум психологічної безпеки, без якого вона почуває себе дискомфортно.

Саме з цієї причини, опинившись у такій непривабливій ситуації, загнані й утомлені, ми виучуємося на першокласних акторів, стаємо майстрами маніпуляції (як ми себе в цьому переконали), що дає можливість балансувати на хиткій межі міжособистісних стосунків.

Кожен із нас для іншого становить великий театр: "Я - спектакль, стосовно якого ви лише глядачі", - говорить один із героїв роману П. Бурже "Учень".

Замість того, щоб пізнати інших і налагодити з ними повноцінний людський зв'язок, ми насамперед турбуємося про те, як це справити на них приємне враження, виставити себе "на показ", вдосталь погратися людьми, щоб навіть із цього здобути психологічну користь. Все, що нам потрібно, - це пасивний глядач і одночасно співчутлива до нас людина, перед якою ми могли б розігрувати свою драму чи комедію.

Кожному з нас Бог дав одне лице, а ми завели собі інше: замість "натурального" обличчя у нас з'явилася маска, "соціальне обличчя", дошка з оголошеннями, на яку дивляться люди і зазвичай далі не проникають. З іншого боку, ця придумана нами, добровільно одягнута на себе маска робиться для нас своєрідною формою самозахисту, є виявом протесту проти знецінення людського в людині. Надіти на себе маску стає просто необхідністю, бо інакше для людини немає місця у суспільстві; без маски її просто перестануть сприймати і розуміти, не будуть знати, як до неї ставитися і чого від неї чекати. З часом і ми самі настільки звикаємо до своїх масок, вони так приростають до нашого лиця, що дуже скоро перестаємо впізнавати під ними самих себе.

Якщо людина звільниться від усього того, чим вона не є, то залишиться її справжня субстанція, людина взагалі, людяність, яка живе в ній, які в іншому. Це її сутність, котра внаслідок обставин є переодягненою, применшеною, спотвореною.

Г. Зіммель

Вибір на користь "грати" настільки охоплює нас, що ми не нехтуємо ним навіть у такій делікатній сфері, як законний шлюб. Скоріше навпаки, саме тут ми і виявляємось у всій своїй красі й неперевершеності. Отже, що мається на увазі?

За уважного розгляду стосунків між подружжям не важко здогадатися, що обидва партнери таємно, свідомо чи несвідомо, залежно від ситуації, укладають між собою делікатну угоду, відповідно до якої між ними встановлюється певний тип взаємодії, що регулюється такою умовою: я дозволяю партнеру стимулювати, підтримувати і змінювати в мені ті риси характеру і манеру поведінки, які відповідають тому, яким я себе бачу або яким хотів би себе бачити. Таким чином, бездоганно виконуючи ту роль, яка від нього вимагається, партнер у такий спосіб робить нас "реальною" особистістю; без нього зробитися "реальним" неможливо.

Але чому, спитаєте ви, хтось повинен виконувати для мене ту чи іншу роль, нехай навіть це близька людина? На те є свої причини.

По-перше, роль, яку повинен виконувати партнер, щоб дати можливість мені відчути себе "реальним", може збігатися з роллю, яку він хоче виконувати, щоб здійснити свою власну "реальність" (насправді, уявний образ свого Я). Однак уся ця комедія може тривати тільки доти, доки один із партнерів не починає робити перші й безнадійні спроби вирватися, вислизнути зі стосунків, які перетворилися на пута і стають для нього все більш нестерпними (тут треба пояснити: нас рідко прив'язує до людини те, чим вона так приваблювала на початку).

Друга причина, з якої партнер може за власним бажанням взяти на себе доповнюючу роль і так дати нам можливість повною мірою реалізувати себе як особистість, пов'язана з адекватною винагородою за надані послуги.

Не з любові вступають у шлюб їх важелі - жадібність і розрахунок.

В. Шекспір

Розчарування незмінно виникає тоді, коли спокій у стосунках, побудований на певній мовчазній угоді, "потаємній змові", порушується якимись новими очікуваннями або вимогами партнерів (те, що такі очікування виникають, - зовсім не дивина, адже життя розвивається і вносить корективи у стосунки людей, на які вони не здатні адекватно реагувати у перманентному режимі). Тоді, щоб і надалі "нормально", тобто пристойно, існувати (точніше співіснувати), оскільки це обом і зручно, і вигідно, партнерам неминуче доводиться брехати. І в цьому нічого дивного немає, бо правду у її чистому вигляді ми говоримо вкрай рідко, як правило, тоді, коли нам нічого не треба одне від одного або коли хтось має право її від нас вимагати. У всіх інших випадках ми свідомо оперуємо тільки зручними "напівправдами". Але найцікавіше тут те, що стосунки, які базуються на брехні, як з'ясовується, не менш надійні, ніж ті, що нібито побудовані на правді, яка, по суті, є не що інше як майстерно переодягнена брехня, брехня, яку ще не встигли викрити. В руслі подібних міркувань стає зрозумілою загадкова фраза, висловлена колись Сунь-Цзи: "Всякий добробут ґрунтується на обмані".

Я не знаю, чи справжнє кохання дає таку гостру втіху, як тонкий і вишуканий обман.

О. Бальзак

Водночас справжню драму породжує той факт, що наше небажання жити у брехні неминуче прирікає нас на самотність; це, мабуть, і є головною причиною того, що уникаючи самотності, ми мимоволі таки втягуємося у цю загальну брехню (тут, як кажуть, "із двох зол "вибирають" менше"), яка є умовою "нормального" існування соціуму, оскільки існує великий ризик того, що без цього все може розвалитися. Іншими словами, те, якою мірою зло є необхідною умовою і формою існування добра, так і брехня є необхідною умовою і формою існування людей.

Отже, як бачимо, майстрами маніпуляції ми стаємо не з доброї волі.

Є безліч різноманітних маніпуляцій у стосунках між людьми, але якщо їх звести до загальних формул, то з'ясовується, що існують тільки чотири основні маніпулятивні стратегії, детально описані американськими психологами Б. Шостромом і Е. Фроммом.

- Стратегія активної маніпуляції. Людина, яка використовує її, прагне керувати іншими людьми за допомогою активних заходів. Вона за жодних умов не демонструватиме свою слабкість і за будь-яких обставин виконуватиме роль людини, сповненої сил. Вона використовує слабкість інших людей і домагається контролю над ними.

Здійняти себе не важко; важко залишитися при цьому самим собою.

Ж. Мішле

- Стратегія пасивної маніпуляції. Пасивний маніпулятор - пряма протилежність активного. Він прикидається безпомічним, а часто навіть дурником, але нехай нас не вводить в оману такий хитрий хід: слабкий свідомо себе принижує, аби потім, коли ми втратимо пильність, здійнятися, і захопити нас зненацька. Тоді як активний маніпулятор виграє, перемагаючи супротивників, пасивний виграє, зазнаючи поразки. Дозволяючи активному маніпулятору думати і робити за нього, пасивний маніпулятор здобуває переконливу перемогу.

Я називаю невротиком кожного, хто використовує свої можливості, щоб маніпулювати іншими, замість того, щоб удосконалювати себе.

Ф. Перлз

- Стратегія змагальної маніпуляції. Деякі люди живуть боротьбою, спокій, як мовиться, їм тільки сниться. Життя для них - постійний турнір, ланцюжок виграшів та програшів. Інші люди для такого маніпулятора виконують роль суперників або ворогів, реальних або потенційних.

- Стратегія маніпуляції байдужості. Людина, яка сповідує цю стратегію, грає в байдужість. Вона прагне відійти, усунутися від контактів. її девіз - "мені начхати". Насправді їй зовсім "не начхати". Однак вона ніколи не зізнається у своїй зацікавленості, прихованій від чужих очей; вона змушує інших приймати потрібні для неї рішення, ховаючись за маскою випещеної байдужості.

Утім, маніпулятора не варто звинувачувати, скоріше навпаки, він заслуговує на жалість і навіть співчуття. Він сам страждає від своїх маніпуляцій більше за інших (хоч і не завжди це усвідомлює), оскільки платить за свої невротичні стратегії самотністю й обтяжливим почуттям безглуздості існування, яке насправді порожнє, якщо в ньому немає щирості. Маніпуляторами стають не від доброго життя.

Трагедія нашого життя в тому, що сучасна людина в результаті свого нескінченного маніпулювання втратила будь-яку можливість виражати себе прямо і творчо, і опустила себе до рівня занепокоєного автомата, котрий весь час витрачає на те, щоб утримати минуле і застрахувати себе на майбутнє. Сучасна людина продирається життям навпомацки, використовуючи арсенал сліпих масок і ухильних заяв, і гадки не має про те, наскільки багатий і барвистий світ.

Е. Шостром

Що спонукає людину брати на озброєння ту чи іншу маніпулятивну стратегію?

Основна і перша причина маніпуляцій банальна "до непристойності". Справа в тому, що людина ніколи не довіряє собі повністю. Свідомо чи підсвідомо вона завжди думає, що її порятунок в інших людях, однак вона їм повністю теж не довіряє. Виникає суперечність, яка і спонукає її стати на слизький шлях маніпуляції: змушувати, прив'язувати, визнавати, відступати та ін.

Друга причина, яка змушує нас ставати маніпуляторами, ще парадоксальніша: людині здається, що чим вона успішніша, тим більше її люблять. Але це очевидне безглуздя. Хто стане любити нехай ідеальну, але холодну статую? До всього довершеного і доведеного до межі не можливо не ставитися насторожено, адже якщо переможе воно одне, то не залишиться майже нічого, заради чого варто було б рухатися далі. Людина - це істота, яка живе насамперед своєю недосконалістю і завдяки їй. Все довершене наводить на неї нудьгу. Досконалість, як і будь-яка ідеальна філософська система, - жахлива; як і все що перебуває у спокої, вона означає закінчення життя.

У руслі подібних міркувань навіть таке світле почуття як любов потрібне не тим, хто ідеальний, а тим, хто грішний, щоб під впливом цих незвичних почуттів у них з'явилася мотивація не стільки навіть до самовдосконалення, скільки до пошуку самого себе, до того, щоб розвідати межі своїх можливостей. І, нарешті, вона надає шанс людині дійти згоди із самою собою.

Стосовно маніпулятора, то йому любов як така невідома; більше того, вона для нього неприйнятна. Фактично всі маніпулятори люблять іншу людину так, як Тантал полюбив би доброго ангела, котрий втамував би його голод, його спрагу. Все, чого вони домагаються, - альтернатива любові, а саме відчайдушна повна влада над іншою людиною, що дає змогу зробити з неї свою річ. Тому вони прагнуть не стільки відчути любов, скільки навіяти її іншим і через неї контролюючи інших, стверджувати себе як особистість, колекціонуючи свої "перемоги" над людьми, не усвідомлюючи того, що ці перемоги фактично покликані приховати особисту поразку. Любов для маніпуляторів - це спорудження п'єдесталу для особистого комфорту в тих межах і формах, як вони це розуміють; встановлення і подальше посилення влади, яка ґрунтується на залежності від них інших людей. Тільки в такий спосіб вони почуваються у безпеці, звичайно відносній.

Все, що черпає підтримку в "Я", - поживне. Все, пов'язане з маніпулюванням і примусом, - токсичне.

Ф. Перлз

Третя причина маніпуляцій прихована в наших страхах. За великим рахунком, люди жахливі боягузи. Ми боїмося, що про нас хтось щось погане скаже або подумає, що нас обмануть, образять, "підставлять". Гнані цими страхами ми захищаємося маніпуляціями, діємо на випередження, превентивно, тобто самі комусь щось погане говоримо або думаємо, обманюємо (втішаючи себе, що це на благо), ображаємо (з метою "виховання"), "підставляємо", не помічаючи цього.

Четверта причина маніпуляції - потреба отримати визнання всіх і кожного, з ким доводиться стикатися. І в цьому намаганні приховане найголовніше. Спробуємо пояснити, в чому полягає особливість цього явища.

Всі хочуть насамперед тріумфу самолюбства, писав свого часу О. Бальзак. Всі люди - "наркомани", що сидять "на голці" бажання визнання; всі ми боїмося несхвалення нас як особистості з боку оточення, особливо значущих для нас людей.

Фактором, який пояснює страх несхвалення, є величезна невідповідність між тим, якими ми себе показуємо, і тим, якими ми є насправді, між фасадом, який ми показуємо як усьому світу, так і самому собі, і всіма тими витісненими невротичними тенденціями, які сховані за цим фасадом. Всі борються тільки за зовнішній фасад, за "Я" презентабельне, всі грають у виставі, намагаючись виставити себе про людське око. Розмальовуючи фасад і виставляючи його "на показ", вони тим надійніше намагаються відволікти погляди від свого справжнього "Я".

Є люди з одним фасадом, як будинки, недобудовані за браку коштів; за входом - палац, за житлом - халупа.

В. Грасіан

Такий стан справ зумовлює антиподну мотивацію людини, що реалізується у формі розігрування полярно протилежних ролей як засіб психологічного захисту типу "перебільшення-применшування" залежно від того, яку іпостась особистості оцінюють зі сторони. Справжня причина розігрування ролей - це намагання приховати таємницю, що міститься за зовні привабливим, розмальованим фасадом, яка полягає у відсутності в особистості її стрижня, тобто справжнього "Я". Така поведінка - засіб містифікації, обману, який, окрім усього сказаного, покликаний приховати комплекс меншовартості людини, який, наче прес, постійно тисне на неї та іноді змушує робити зовні нелогічні й далеко не шляхетні вчинки. Як флюгер змінює положення залежно від напрямку вітру, так і людина приміряє на себе ту чи іншу роль залежно від обставин, що б допомогло б їй утриматися "на плаву". Таке свідоме і несвідоме виконання ролей можна порівняти з вагами, чаші яких постійно намагаються переважити одна одну, залежно від ситуації, в якій опиняється людина, і мети, яку вона ставить.

Якщо ми порівнюємо ту шальку ватів, яка тягне донизу з паралізуючим страхом, що сповнює людину, то шалька, яка піднімається вгору, відповідатиме надмірному домаганню і надмірному прагненню бути значущим (надмірному честолюбству і гонору), що постійно й одночасно діють у людині. Якщо я хочу, наприклад, бути симпатичним кожній людині, то моє "Я" створює в собі явно надцінну, ілюзорно-переоцінювану самосвідомість (самовпевненість). Я буду намагатися виконувати роль, яка відповідає ідолу "Я" (роль-ідол). Але, страх, що цього зробити не вдасться і мене незабаром викриють, породжує оборонну захисну поведінку і приводить до ролі-захисту. Кожне абсолютне (перебільшене) домагання "Я "крутий" виштовхується страхом ("Я боюся того, що мене не будуть вважати "крутим").

Як наслідок, людина починає суєтно бігати, борсатися поміж двох вогнів від "Я-мрія", тобто від самозахоплення, до, в більшості випадків, неусвідомленого відчуття власної меншовартості, яке фактично визначає особистість і керує її реальною поведінкою.

Той, хто прагне завоювати увагу інших людей, ще не знайшов себе.

Ш. Вольштейн

Чи треба дивуватися, що після всіх цих маніпуляцій людина опиняється у пастці самотності, причиною чого є недовіра як до інших людей, так і насамперед до самої себе.