Психологія - Трофімов Ю.Л. - 1.1.4. Мозок і психіка

Об'єктивна логіка розвитку психологічних знань потребує з'ясування поняття відображення, яке є ключовим у теоретичній психології. Передусім це пояснюється тим, що в цьому понятті міститься ідея розвитку та функціонування різних рівнів та форм існування - від простих до складних. Погляди на фізіологічні механізми поведінки неодноразово змінювались. Було переконливо доведено, що певний рівень поведінки та життєвих можливостей організму залежить не лише від спеціалізації органів, а й від особливостей їх взаємозв'язку.

Психіка являє собою властивість мозку, а психічна діяльність організму здійснюється за допомогою спеціальних фізіологічних механізмів. Об'єднуючись у структури, вони забезпечують сприйняття і переробку інформації, прийняття рішень та їх виконання, орієнтацію організму в середовищі, Його активну поведінку. Тому знання анатомо-фізіологічних особливостей нервової системи людини необхідні для розуміння матеріальної основи психіки.

Нервова система має центральну і периферійну частини. Центральна нервова система складається з головного та спинного мозку, розташованих відповідно у черепі та хребетному стовпі (рис. 1). Мозкові структури утворюються з нервових клітин - нейронів, пов'язаних між собою складною системою відростків, волокон (рис. 2). Місця контактів

між нервовими волокнами та клітинами називаються синапсами.

Синапси мають велике значення, оскільки утворюють певний бар'єр на шляху збудження, забезпечуючи цим вибірковість напрямку проходження імпульсів. Частина нейронів проводить збудження від рецептора до центральної нервової системи, інша частина - від неї до ефекторів, переважна їх кількість забезпечує зв'язки між різними частинами центральної нервової системи.

Периферійна нервова система складається із спинномозкових та черепно-мозкових нервів.

Спинний мозок являє собою довгий тяж, розташований у хребетному каналі. Його довжина у чоловіків сягає у середньому 45 см, а у жінок - 41-42 см. Він поєднує головний мозок та периферійну нервову систему, його волокна передають інформацію від головного мозку до тіла й назад.

Спинний мозок самостійно здійснює лише дуже прості рефлекси, зокрема колінний рефлекс. Входячи в череп, спинний мозок розширюється і створює стовбур мозку, в якому містяться структури, що відповідають за основні фізіологічні функції: дихання, роботу серця, травлення тощо.

Головний мозок складається з довгастого мозку, варолієвого містка, середнього мозку, проміжного мозку, мозочка та великих півкуль. Довгастий мозок, вароліїв міст, середній і проміжний мозок утворюють стовбур головного мозку. Цей стовбур не лише забезпечує вегетативні функції, а й підтримує тонус м'язів кістяка, реалізує рефлекси боротьби із земним тяжінням, рефлекси орієнтації у просторі та природжені рухи.

Великі півкулі головного мозку як відділ центральної нервової системи в людини досягають найвищого розвитку. Середня вата головного мозку людини - 1360 г. Проте вага головного мозку є не єдиним показником розумових здібностей людини, котрі зумовлені не лише його побудовою, а й діяльністю: Межа ваги головного мозку, поза якою розумові здібності різко знижуються, становить для чоловіків 1000 г, а для жінок - 900 г. У людини вага головного мозку у 45-49 разів більша, ніж вага спинного мозку, а у тварин (слон, шимпанзе) - тільки у 15-18 разів, що підкреслює значення головного мозку для людини.

Основну масу великих півкуль утворює біла речовина, з якої складаються провідні шляхи. Зверху великі півкулі вкриті тонким шаром нервових клітин завтовшки 2,5-3 мм, який називається корою великих півкуль. У складі кори великих півкуль розрізняють три види нейронів: пірамідні, зірчасті та веретеноподібні, котрі розташовуються у сім шарів.

Загальна кількість нейронів людського мозку становить у середньому 14-15 млрд. Порівняно з тваринними вони мають більший обсяг, зокрема перевищують нейрони шимпанзе у два рази. Кору великих півкуль за характером побудови й локалізації функцій можна розподілити на 52 поля (за Бродманом) або більш як на 200 полів (за С. і О. Фогтами).

Спинний мозок і мозковий стовбур виконують головним чином види рефлекторної діяльності, котрі є природженими (безумовні рефлекси), а кора великих півкуль - це орган набутих упродовж життя форм поведінки, що регулюються психікою.

До кори головного мозку надходять імпульси з рецепторів, або органів чуття, що утворюють периферійний кінець аналізаторів. Схематично аналізатор складається з трьох частин: рецептора, провідних шляхів і мозкового кінця аналізатора, який розташований у певній ділянці кори великих півкуль (рис. 3).

Сучасна наука дійшла висновку, що мозок як саморегулююча система складається з трьох основних блоків (О. Р. Лурія) Один із них - енергетичний блок - підтримує тонус, необхідний для нормальної роботи вищих відділів кори головного мозку. Він складається із систем верхніх відділів мозкового стовбура, сітчастої, або ретикулярної, формації, а також утворення давньої (медіальної та базальної) кори. Другий блок забезпечує прийом, переробку та зберігання інформації різної модальності До нього входять задні відділи обох півкуль, тім'яні та потиличні відділи кори. Третій блок забезпечує програмні дії та рухи, регуляцію активних процесів і порівняння ефекту дій з початковими намірами. Всі три блоки беруть участь у психічній діяльності людини, в регуляції її поведінки, причому кожен виконує свою функцію. Порушення роботи одного з них призводить до порушень психічної діяльності. Так, ненормальна робота першого блоку здатна викликати нестійкість уваги, швидку виснаженість, сонливість, байдужість або ж сильне занепокоєнім. Порушення роботи другого блоку спричиняється до

Рис. 3. Зображення різних частин тіла в руховій ділянці кори (за Пенфільдом)

відхилення у прийомі та переробці інформації різної модальності. Порушення третього блоку призводять до дефектів поведінки людини у сфері організації її дій; цільові дії замінюються інертними стереотипами, безглуздими повторами рухів, не спрямованих заданою метою.

Нервова система виконує дві взаємозумовлені функції: взаємодії організму із зовнішнім середовищем (вища нервова діяльність) і об'єднання й регулювання роботи внутрішніх органів (нижча нервова діяльність).

Вища нервова діяльність людини забезпечує єдність організму та умов життя і виявляється в рухах. Важливою її властивістю є пластичність, здатність швидко й тонко змінюватись відповідно до мінливих умов життя. Вона вдосконалюється тренуванням при виконанні фізичної праці та розумової діяльності Вищою нервовою діяльністю володіють також усі тварини, що мають розвинену нервову систему.

Рухові умовні й безумовні рефлекси, з яких складається вища нервова діяльність, узгоджуються з вегетативними рефлексами, що утворюють нижчу нервову діяльність.

Теоретичною основою для розуміння діяльності нервової системи є положення рефлекторної теорії, сформульованої І. М. Сєченовим та експериментально розробленої І. П. Павловим, Н. Є. Введенським, О. О. Ухтомським, В, М. Бехтерєвим та ін. І. М. Сєченов вважав, що рухові рефлекси здійснюються за зразком не рефлекторної дуги, а рефлекторного кільця. Він наводив аргументи, що свідчать про необхідність зворотної інформації від м'язів для створення рухів.

Анатомо-фізіологічний механізм рефлекторної діяльності забезпечує:

прийом зовнішніх впливів;

перетворення їх у нервові імпульси (кодування) та передання в мозок;

декодування й переробку прийнятої інформації, подання команд у вигляді нервових імпульсів до м'язів та залоз;

прийом і передання в мозок інформації про наслідки виконаного акту (зворотний зв'язок);

корекцію наступних дій з урахуванням інформації зворотного зв'язку.

Рефлекторне коло складається з п'яти ланок:

рецепторного нейрона шкіри, тіло якого знаходиться у спинномозковому вузлі;

вставного нейрона, що міститься у задніх рогах спинного мозку;

рухового нейрона, розміщеного у передніх рогах спинного мозку;

рецепторного нейрона пропріоцептора, розташованого у спинномозковому вузлі, через який проходить зворотна інформація;

доцентрового нейрона, що знаходиться у бічних рогах спинного мозку.

Рефлекторна саморегуляція внутрішніх органів здійснюється за допомогою спеціальних рецепторів. На думку І. П. Павлова, рефлекторна саморегуляція внутрішніх органів відбувається у нижчих відділах нервової системи. Вона здійснюється і під час сну, при "вимиканні" кори великих півкуль.

Особливий інтерес для психології становить експериментально виявлена школою І. П. Павлова складна форма фізіологічного синтезу - системність у роботі великих півкуль головного мозку, або динамічний стереотип. Якщо умовні подразники багаторазово повторюються в певній послідовності з однаковими часовими інтервалами, то у великих півкулях утворюються сполучення осередків збудження і гальмування, що формують систему позитивних і негативних умовних рефлексів. Повторюючись, динамічний стереотип здійснюється дедалі легше й автоматизується. Крім того, він характеризується більшою економністю рухів і зниженням втомлюваності, але залишається динамічним.

Крім локалізації функцій у корі великих півкуль, самі півкулі мають власну спеціалізацію. Існує функціональна асиметрія головного мозку - півкулями виконуються різні функції. Права півкуля контролює сенсорні й рухові функції лівої половини тіла, а ліва здійснює контроль Його правої половини. Як свідчать результати вивчення розщепленого мозку, ліва півкуля в основному відповідає за мову, за аналітичну й послідовну переробку інформації, забезпечуючи тим самим послідовне аналітичне мислення. Розлади у діяльності лівої півкулі призводять до порушень мовної діяльності, блокуючи здатність до нормального спілкування, а також викликають серйозні дефекти розумової діяльності Права півкуля оперує образною інформацією, переробляючи її одночасно й цілісно (симультанно), керує навичками, пов'язаними із зоровим і просторовим досвідом, забезпечує орієнтацію в просторі, емоційне сприйняття об'єктів, зокрема музики.

Вища нервова діяльність людей є якісно складнішою, ніж тварин. Основна розбіжність вищої нервової діяльності людини й тварини полягає у тому, що тільки в людей існує система умовних й безумовних рухових рефлексів, яка забезпечує функцію мови, вимовляння й написання слів, а також здатність реагувати на слова як на умовні подразники, що мають певний смисловий зміст. Друга сигнальна система, або система систем (за І. 17. Павловим), забезпечує якісно нову форму відображення зовнішнього світу завдяки функції мови.