Психотерапія - Каліна Н.Ф. - Клієнт-центрована психотерапія

Серед усіх напрямів психотерапії гуманістичний є найбільш різноманітним і еклектичним. Якщо розглядати його широко, то він охоплює більшість підходів, які не можна зарахувати до психоаналітичних і когнітивно-поведінкових. До гуманістичного напряму поряд із традиційними підходами, такими як кліент-центрована психотерапія (К.-Р. Роджерс), логотерапія (В.-Е. Франкл), екзистенціальне консультування (Р. Мей), гештальттерапія (Ф. Перлз), належать психосинтез (Р. Ассаджіолі), психодрама (Я. Морено), трансакційний аналіз (Б. Берн), а також багато напрямів тілесно-орієнтованої і арт-тера-пії. Загалом ці підходи пов'язують між собою недирективний характер та зорієнтованість на актуальну проблематику клієнта.

Клієнт-центрована психотерапія

Автором недирективного, тобто клієнт-центрованого підходу, є американський психолог Карл-Ренсом Роджерс (1902-1987), який активно впроваджував у психотерапевтичну практику фундаментальні ідеї суб'єктивізму, стверджуючи, що людина живе в суб'єктивному світі, і все її функціонування є закономірним наслідком реалізації суб'єктивних цілей і вибору. Саме акцентування на суб'єктивному в психотерапії зумовило появу терміна "клієнт-центрована психотерапія"

Клієнт-центрована психотерапія - напрям, орієнтований на актуалізацію за допомогою розуміючого і глибоко особистого контакту між клієнтом і терапевтом уродженої тенденції організму І психіки до розвитку, самоорганізації і самозбереження з метою досягнення внутрішньої гармонії і задоволеності життям.

К.-Р. Роджерс переглянув позиції пацієнта у психотерапії, запропонував поняття "клієнт" для опису рольової позиції суб'єкта терапевтичного впливу, утвердивши визнання особистого потенціалу пацієнта, його самостійності й активності у процесі зцілення. Це потребує іншої форми комунікації між клієнтом і терапевтом порівняно з психодинамічною терапією, для якої клієнт є пацієнтом, або з поведінковою терапією, де він - об'єкт оперантного навчання.

Сутність центрованої на клієнті терапії полягає в такій побудові контакту психотерапевта із клієнтом, за якої пацієнт сприймає терапію не як лікування і вивчення з метою діагностування, а як глибоко особистий досвід. Тому під час її реалізації особливого значення набувають відчуття, що пробуджують людські взаємини, передбачають щирість і обопільну відвертість. Для цього потрібно володіти розвинутою терапевтичною інтуїцією.

Основним рушієм позитивної динаміки терапевтичного процесу є тенденція до актуалізації і подальшої реалізації внутрішнього потенціалу особистості. К.-Р. Роджерс розглядав людську природу з позицій цілісності і вродженої мудрості, здатної спрямувати особу на шлях зцілення. Завдання терапевта зводиться до формування умов, за яких цей потенціал може бути актуалізований, оскільки всі психологічні і соціальні перепони, які йому заважають і спонукають його звертатися за психологічною допомогою до фахівців, спричинені блокуванням прагнення актуалізації власного психічного потенціалу.

Процес обмеження природних імпульсів автентичного саморозкриття блокується помилковими уявленнями про власне Я. Сформульоване Роджерсом поняття "Я-концепція" стало основою клієнт-центрованої терапії.

Я-концепція особистості - стійка система уявлень особистості про себе, яка грунтується на усвідомленні й оцінюванні своїх фізичних, характерологічних та інших властивостей; інтегрований образ власного Я, на основі якого людина формує свої стосунки з Іншими людьми.

Уявлення, що мають переважно когнітивний, інтелектуальний характер, можуть не відповідати власним переживанням, досвіду і відчуттю Я. Тому важливою метою психотерапії є допомога клієнтові у досягненні стану конгруентності між внутрішніми аспектами Я і Я-концепцією і за необхідності - реорганізації Я-концепції.

Конгруентність (лат. congruens - збіг) - рівнозначність, взаємо-відповідність якісно рівноцінних станів, процесів або переживань.

Це одне з центральних понять у більшості напрямів гуманістичної психотерапії. У клієнт-центрованій терапії воно також визначає міру відповідності Я-реального Я-ідеальному. Конгруентність асоційована внутрішньою достовірністю, реалістичністю, відвертістю, природністю особистості. Ідею конгруентності добре ілюструє формула дзен: "Коли я голодний, я їм; коли я втомився, я сиджу; коли я хочу спати, я сплю". Неконгруентність - наявність відмінностей між усвідомленням, досвідом переживань і когнітивними складовими цього досвіду. З погляду динаміки особистісних переживань конгруентність визначає стан, у якому різноманітні психічні зусилля і процеси злагоджені між собою. Цей стан характеризується відсутністю внутрішніх директив, що визначають модус "я повинен", і домінуючою спонукальною силою щодо дій і рішень. Конгруентність особистості виражається в її здатності бути автентичною собі, тобто справжньою. Передовсім вона має бути властива особистості терапевта, що виражається в здатності передати клієнту власні почуття і переживання. Неконгруентність є проявом застою в саморозвитку, порушенням процесу інтеграції подій у досвіді.

Автентичність є інтеграційною характеристикою особистості. К.-Р. Роджерс витлумачив її як здатність людини у спілкуванні відмовлятися від різних соціальних ролей (психотерапевта, професіонала, педагога, керівника тощо), виявляючи справжні, природні власні думки, емоції та поведінку. Така здатність є природною складовою ефективного людського спілкування. З погляду інших гуманістично орієнтованих авторів синонімічні автентичності поняття "свобода особистості" (Г. Олпорт), "самоактуалізованість" (А. Маслоу), "цілісна особистість" (Ф. Перлз). Роджерс як синонім використовував також поняття "повноцінно функціональна особа ".

Конгруентність і автентичність є важливими умовами терапевтичних відносин, що потребують природності реакцій на дії і переживання клієнта: не можна допускати уникнення і придушення його емоцій у процесі терапії. Клієнта і терапевта слід розглядати як рівноправних і автентичних суб'єктів, що перебувають у спільному полі інтеракцій і приймають особистісні позиції і погляди один одного.

Психотерапевтичний контекст пов'язаний також із концепцією "присутності". Терапія буде ефективною лише в разі контактування терапевта зі своїм внутрішнім Я, що дає змогу ефективніше налагоджувати контакт із внутрішнім інтуїтивним Я клієнта. Така взаємна присутність сприятиме внутрішньому звільненню клієнта і допоможе йому досягти стану природної достовірності. Концепція присутності передбачає здатність терапевта досягати зміненого стану свідомості, за допомогою якого і здійснюється контакт зі своїм інтуїтивним Я, що сприяє психологічному зростанню клієнта.

Однією з умов зцілення і можливості автентичного контакту є здатність терапевта до безумовного позитивного схвалення клієнта, пов'язана з виявом турботи, пошани і позитивної оцінки. К.-Р. Роджерс був переконаний, що процес конструктивних змін клієнта є природним, може мати спонтанний характер і забезпечується мінімальними правильно структурованими зусиллями. Безумовне прийняття клієнта і позитивне ставлення до нього пов'язане з готовністю до схвалення і віддзеркалення будь-яких його почуттів, що вимагає щирості терапевта. Чим відвертіший терапевт у відносинах із клієнтом, тим більше це допомагає йому; для цього терапевту необхідно знати власні почуття настільки добре, наскільки це можливо, а не висловлювати певне почуття або думку, відчуваючи на глибинному чи підсвідомому рівні щось інше.

Прийняття людини зі всіма її можливими вадами і проблемами - безумовна терапевтична цінність, що передбачає повагу до життєвого досвіду особистості незалежно від того, наскільки він позитивний і несуперечливий. Позитивне ставлення до особистості клієнта дає йому відчуття захищеності і комфортності в терапевтичній роботі і є важливою частиною "відносин допомоги".

Здатність відчувати і розуміти те, що відбувається з особистістю клієнта в конкретний момент, пов'язана з емпатією її Роджерс розглядав як здатність сприймати внутрішній світ іншого зі збереженням емоційних і смислових відтінків, неначе стаючи цим іншим, але без втрати відчуття "неначе", бо в такому разі виникає стан ідентифікації з переживаннями клієнта.

Емпатія передовсім потребує відчуття переживань і емоційних реакцій клієнта. Вона має стосуватися смислових компонентів особистості і когнітивних аспектів проблемних зон. Потребує вона і відчуття соматичних реакцій, демонстрованих клієнтом у моториці, міміці і виявом вегетативних процесів, тобто психосоматичного резонансу.

Психосоматичний резонанс - психосоматичний відгук у тілі терапевта на процеси й реакції, що відбуваються в тілесній сфері клієнта у процесі психотерапії.

Основне терапевтичне завдання емпатії полягає в посиленні схвалення і розуміння клієнта, що сприятиме передачі йому досвіду розуміння його проблемної ситуації. Психотерапія стає найефективнішою тоді, коли терапевт виявляє сензитивну, інтуїтивну емпатію, турботу про клієнта і конгруентність, тобто природність і справжність у своїх почуттях.

Отже, основними терапевтичними механізмами у клієнт-центрованій терапії є: емпатія (всебічне тілесне і ментальне розуміння клієнта); безоцінність і необмежене схвалення; внутрішня узгодженість (самоконгруент-ність і достовірність); саморозкриття терапевта.

Усі терапевтичні зусилля щодо конструктивних змін особистості клієнта пов'язані з актуалізацією природної мотивації до змін. Терапевт повинен допомогти клієнтові використати терапевтичні відносини для власного розвитку. Така впевненість пов'язана з вірою К.-Р. Роджерса в наявність у людини здатності і тенденції (явної чи потенційної) рухатися до зрілості. За правильно структурованих терапевтичних відносин ця тенденція вивільняється і стає не потенційною, а актуальною, що допомагає людині розуміти ті аспекти свого життя, які раніше завдавали їй дискомфорту і спричиняли незадоволеність.

Розвиваючи ідеї К.-Р. Роджерса, американський психіатр і психотерапевт Мюррей Боуен (1913-1990) зробив основні припущення щодо природи людини, які характеризують розвиток її духовного потенціалу і визначають позицію терапевта стосовно клієнта:

1) тенденція до самодетермінації - здатність обирати те, що надалі поліпшить якість життя особи і життя людей навколо неї;

2) принцип саморегулювання, який припускає наявність у людини природного ритму розвитку і природної здібності до самозмін, відновлення своєї психологічної цілісності;

3) існування Внутрішнього Я, яке визначає "духовні горизонти" особи та перспективи самопізнання і дає для цього необхідні ресурси.

Духовний аспект особистісного розвитку характеризується можливістю самотрансценденції - виходу за межі власного Я та інтеграції з абсолютним полем реальності (універсумом). Цю проблему висвітлено в пізніх працях К.-Р. Роджерса, дослідженнях А. Маслоу, роботах сучасних ідеологів трансперсональної психології (С. Грофа, К. Вілбера, Ч. Тарта) і теологічній концепції сенсу В.-Е. Франкла. У цьому контексті психотерапія є процесом, що реорганізує та впорядковує відносини особистості з універсумом через контакт із внутрішнім Я.