Психотерапія - Каліна Н.Ф. - Регістри психіки

На позначення людини в структурному психоаналізі використовують поняття "суб'єкт". За Лаканом, суб'єкт - це людина, суб'єкт психіки і одночасно індивідуальна особа, суб'єкт діяльності, сприйняття і осмислення дійсності. Психіка суб'єкта має три регістри: Реальне, Уявне і Символічне. їх доцільно розглядати як виміри людського життя - екзистенційний (досвід відчуттів і переживань), феноменологічний (індивідуальна свідомість) і структурний (соціальні відносини). У фройдівській теорії аналогічний поділ на Воно, Я і Над-Я зроблено на основі відмінності між інстинктивними відчуттями (Ід), усвідомлюваними переживаннями (Его) і соціальними засадами (Супер-Его). Відповідність між фройдівськими категоріями і регістрами структурного психоаналізу приблизна.

Реальне - це до-мовне несвідоме, досвід" який сформувався без участі свідомості. Тому він недиференційований, "ніякий". Про нього важко що-небудь сказати взагалі, бо це - щось невимовне, одвічне, незгладиме. Це недоступний іменуванню хаос вражень, відчуттів, станів, прагнень і почуттів, у якому живе новонароджене немовля до того часу, коли під контролем дорослих, під впливом культури і за участю мови воно навчиться, нарешті, виражати свої інтенції і бажання за допомогою спеціально засвоєних семіотичних (знакових) засобів - жестів, осмислених складів, слів-найменувань, слів-понять і культурних зразків поведінки. Реальне, за Лака-ном, як і за Фройдом, - спочатку тілесно-сексуальне і аморфне. Поступово дитина усвідомлює його у формі цілісного образу власного тіла (тотожного власному Я). Це відбувається, як правило, у півтора року.

Момент такого усвідомлення - стадія дзеркала - один з найважливіших етапів формування особистості. Початкова точка цього процесу - засвоєння образу власного тіла. На стадії дзеркала встановлюються зв'язки між організмом та його реальністю і формується регістр Уявного₁ Я (Его) - як інстанції, в якій суб'єкт себе відчужує; вказуючи на своє зображення в дзеркалі, суб'єкт каже "Це я", тоді як вказівний жест має бути звернутий у протилежний бік - до себе, а не до свого образу. Це початкове відчуження становить первинний досвід, у якому закорінене уявне нарцисичне ставлення людини до власного Я. За Лаканом, розвиток свідомості не продовжує і не доповнює несвідоме існування дитини, а протистоїть йому як щось ілюзорне, ірреальне, уявне.

Психотерапевти часто мають справу з уявним само-пред'явленням. Багатьом клієнтам властиве бажання здаватись у чужих очах розумнішими, привабливішими, компетентнішими, сексуальнішими, ніж це є насправді. Уявна природа власного Я, яку люди демонструють один одному в інтимно-особистісному спілкуванні або в соціально значущих ситуаціях, - типове джерело багатьох труднощів і конфліктів. Проте є набагато глибші проблеми, зумовлені уявним існуванням особи. Відчуження від Реального найчастіше стосується задоволення потреб, зокрема й тих, що пов'язані із Самістю (селф-потреб). Фальшива (уявна) Замість інтенсивно підтримує себе за рахунок дій і вчинків, розрахованих

на захоплення аудиторії, справжні екзистенційні потреби вона не просто витісняє, а взагалі дедалі рідше про них згадує. З кожним актом уявного самоконституювання людина віддаляється від своєї справжньої природи.

Центром Уявного регістру, за Лаканом, е Его, яке він визначив як "суму всіх захистів та опорів, властивих індивіду", як певну вигадану конструкцію, ілюзорний образ, звертаючи увагу на який, суб'єкт каже: "Це я". Так формується основоположна помилка людської свідомості: уявлення про те, що справжня природа і суть бажань, прагнень суб'єкта доступні раціональному пізнанню і розумінню.

Загальноприйняті уявлення про природу власного Я в історії психоаналізу переглядали не раз. Революційними для свого часу були погляди на Его, викладені 3. Фройдом у праці "Вступ до нарцисизму" (1914). Через двадцять років захисну функцію Я детально описала А. Фройд. Лаканівський психоаналіз виразив свій погляд в екстремальній формі: Я, мислячий суб'єкт (cogito), є ілюзією розуму, створеною ним у спробі захиститися, вислизнути від втілення своєї справжньої екзистенційної природи.

Класичний психоаналіз ще дає змогу зберегти уявлення про Я як про оболонку або кокон, захисну поверхню, що працює одночасно на два фронти - проти травм, які завдає зовнішній світ, і проти прагнень, що йдуть із середини людини. На думку Ж. Лакана, уявну природу Я створюють інші люди і нав'язують індивіду в тому віці, коли він ще не здатний ні критично ставитися до свого сприйняття, ні зосередитися на усвідомленні власних внутрішніх імпульсів. Інакше кажучи, Я - щось зовсім інше, зовсім не те, чим людина його звикла вважати.

Людей, що страждають від засилля Уявного і засмічують ним свій і чужий життєвий простір, оточення сприймає дуже специфічно. Вони дратують (своєю агресивною неадекватністю, примітивно завищеною самооцінкою) і водночас викликають жалість, співчуття, бажання їм допомогти. А допомагати без прохання не прийнято і неможливо. Крім того, ситуація саморозкриття для таких осіб - гранично дискомфортна, особливо коли співрозмовник є людиною проникливою.

Така ситуація зумовлена характерною особливістю Уявного - саморуйнівними тенденціями, тим, що у психоаналітичній класифікації називають автодеструктивною (self-defeating) особою.

Гіпертрофований розвиток регістру Уявного відбувається за рахунок зменшення, скорочення регістру Символічного, який формується на основі досвіду входження дитини у світ соціальних зобов'язань і відносин. У символічному зосереджені культурні норми та обмеження, змісти, значення й інші семіотичні ресурси для означування (артикуляції) імпульсів і змістів Реального. Символічне надає у розпорядження суб'єкта мінливий і багатий світ культури, досягнення соціуму, до якого він належить. А злоякісний розвиток Уявного блокує соціальний інтелект, порушує зв'язок людини з іншими людьми, що призводить до соціальної непристосованості та конфліктів. Будь-яке посягання на Уявне викликає вибух обурення. Так само чуже Уявне виглядає замахом на власну "уявність", робить вразливим уявне існування, яке стало для невротика основним способом екзистенції.

Клієнта, який страждає від надмірності Уявного самоконституювання, легко впізнати за його численними скаргами на родичів, друзів і оточення загалом: його не шанують, не цінять, використовують, над ним знущаються; усі довкола погані, лише він порядний, моральний, компетентний і розумний. Якщо аналітик із ним зуміє порозумітися (про адекватний терапевтичний альянс не ідеться), терапію ще можна розпочати, якщо ні - він лише примножить ворогів клієнта.

Наприкінці 70-х років XX ст., уточнюючи деякі аспекти своєї теорії, пов'язані з психозами і соціально-психопатичною поведінкою, Лакан запропонував ще одне поняття з подібною семантикою - нарочите (франц. semblant). Цим терміном він позначив усе, що суб'єкт робить навмисно і добре розуміючи "штучність" результату (будь то наукова теорія, соціальний ритуал або власний імідж), вимагаючи від оточення пошани й визнання.

Регістр Символічного - це структурний рівень мови і соціальних відносин. На цьому рівні суб'єкт більше не є Буттям-у-собі (Реальним) або Буттям-для-себе (Уявним), він визначається Буттям-для-інших. Символічне формується на фалічній стадії розвитку. Ключовим моментом є початкова едіпова ситуація, від якої залежать перші форми соціальних взаємодій дитини. Природа Символічного полягає в тому, що це основа структури, певний порядок, місце культури, де усвідомлюються і розплутуються "долі прагнень". Структуроване, впорядковане несвідоме (бажання Реального) знаходить символічні форми для виразу, або, за термінологією Лакана, невимовна реальність несвідомого, означуване, знаходить для себе те, що означує. Тобто на первинному рівні, в Реальному, психічний розвиток визначається екзистенційними категоріями афекту і тілесного досвіду; далі, на рівні Уявного, свідомість перетворює тілесний досвід суб'єкта на ідеальний образ самого себе, і, нарешті, на Символічному рівні соціальних відносин - на відносини між суб'єктом та іншими людьми.