Психотерапія - Каліна Н.Ф. - 11. Нові підходи у психотерапії

Психотерапія розвивається разом із людською природою. Еволюція цієї науки відбувається теоретичним та емпіричним шляхами. Теоретичний шлях полягає в тому, що з розвитком нових психологічних теорій або завдяки міждисциплінарному синтезові формуються нові моделі психотерапевтичної допомоги. Саме так склалися різноманітні психоаналітичні школи і напрями, дазейн-аналіз, терапія на основі ідеї самоактуалізації тощо, які загалом відповідають приписам науково-академічного знання. Хоча деякі сучасні психотерапевтичні напрями - нейролінгвістичне програмування (НЛП), еріксонівський гіпноз, онтопсихологія А. Менегетті є яскравими прикладами паранаукової раціональності. На відміну від теоретичного шляху емпіричний (феноменологічний ) представлено напрямами, які виникають у відповідь на практичний запит від певних соціальних груп чи категорій клієнтів, наприклад системна сімейна психотерапія, арттерапія, психодрама, метод сімейних розстановок Б, Хелінгера та ін.

11.1. Постмодерністські ідеї в психотерапії

Найновішим напрямом психологічної науки е пост-модерністська рефлексія індивідуально-особистісної та соціально-психологічної проблематики. В Україні пост-модерн як філософська засада аналізу психологічних феноменів поки що недостатньо розвинутий, і в цьому полягає відставання психотерапії від потреб життя. Адже сучасний індивід у суспільстві діє і спілкується інакше, ніж за часів 3. Фройда, М. Кляйн, К.-Р, Роджерса і навіть Ж. Лакана.

Чіткого визначення поняття "постмодернізм" не існує (і, за його приписами, не може існувати). Його вживають для визначення характерного для сучасної культури типу філософії, яка дистанційована як від класичної, так і від некласичної філософських парадигм. Світоглядну парадигму постмодернізму розроблено у працях Ж. Бодрійяра, Ж. Дельоза, Ф. Гваттарі, Ю. Крістевої, Ж.-Ф. Ліотара, Ж.-Л. Нансі.

Різноманіття індивідуальних, колективних психічних явищ неможливо втиснути навіть у найдовершені-шу класифікаційну схему. Такі феномени, як інсайт, сновидіння, трансперсональне переживання, синхроністичність, важко описувати мовою однієї психологічної теорії. Розуміння відносності, приблизності будь-якого опису, уявлення про те, що кожна галузь наукового знання оперує своїми розповідями, створеними за певними правилами, і є тим, що Ж.-Ф. Ліотар називав "станом постмодерну".

Постмодернізм багато запозичив із теорії Ж. Лакана, зокрема, термін "Уявне", надавши йому широкого соціального смислу. Уявне ("низка фікцій, для окремого індивіда") є проблемою не саме по собі, а лише тоді, коли ізолює, відчужує суб'єкта від його власного унікального внутрішнього досвіду. Так само це стосується процесів спотворення дійсності (психологічні захисти). На думку постмодерністів, стратегії підміни, імітації, симуляції є головною віссю сучасного суспільства. Людська життєдіяльність майже не дає Реальному можливостей для прояву, а більшість соціальних занять і обов'язків описується категорією "гіперреальне", що складається з примар реальності - симулякрів (Ж. Бодрійяр).

Симулякр (лат. simulatio - вдавання) - заміна реальних речей або відчуттів підробками.

При цьому сфера фальсифікації зачіпає радше смисловий бік речей і подій, ніж їх онтологію. Наприклад, одним із типових для сучасного соціуму проявів подружньої любові є подарунки. Якщо чоловік робить їх, виражаючи і символізуючи в такий спосіб свої почуття, - це природна форма стосунків. Зроблені подарунки без справжнього почуття чи замість нього є симулякрами. Симулякри надзвичайно поширені - вони становлять основу реклами, ангажовані шоу-бізнесом, представлені в політичних маніпуляціях тощо.

Для психотерапевта проблемою є не окремий симулякр чи їх група, а властива деяким клієнтам стратегія симуляційного моделювання дійсності - система послідовного використання поведінкових стереотипів, які віддаляють людину від її справжньої екзистенційної природи та потреб, призводять до некритичного засвоєння стандартів, пропонованих середовищем мас-медіа. Уявне такої людини розширюється і росте,, а доступ до її двох інших регістрів ускладнюється. Вона пізнає природу з телепрограм, кохання - з глянцевих журналів, літературу - з дайджестів. Споживання за приписами рекламних стандартів - її основна втіха. Прилучити таку людину до Символічного або повернути до Реального надзвичайно важко - її бажання узурповане соціумом і перетворилося на симулякр.

Оригінальну теорію бажання запропонували філософ Жіль Дельоз і психоаналітик Фелікс Гваттарі, назвавши її шизоаналізом. У своїй роботі "Анти-Едіц (капіталізм і шизофренія)" (1972) ці автори здійснили-фундаментальне структурно-аналітичне дослідження бажання. Як і Лакан, вони трактують його як бажання Реального, про яке суб'єкт нічого не знає. Бажання несвідоме, відчужуване від потреби витісненням, його не можна, виразити в запиті, зверненому до іншої людини. Лакан говорив про неспівмірність між бажанням і потребою: простий сексуальний потяг жадає задоволення, а любов,- це бажання Іншого (людина бажає, щоб ЇЇ бажали). Ідеальний коханий - той, хто завжди бажає іншого як об'єкта своєї любові. Водночас бажання Іншого формує людину як певну суб'єктивність - цей процес називають актом конституювання суб'єкта.

Предметом свого дослідження Дельоз і Гваттарі обрали способи конституювання суб'єкта бажання, виробивши для нього особливий стиль викладу, який є одночасно психіатричним і політичним. Текст праці "Капіталізм і шизофренія" позначено спробою вислизнути з-під того, що автори називають "диктатом означуючого"; виразити невимовне і не потрапили під обмеження, що накладаються будь-якими засобами вираження.

Дельоз і Гваттарі спробували описати глибинну психічну реальність суб'єкта за допомогою мови, в якій означувальне не працює. Несвідоме не означується ("для нас несвідоме нічого не значить, так само як і мова"). Для цього постмодерністи намагаються вийти за межі розриву між суб'єктом висловлювання і суб'єктом висловленого. У реченні "Хай живе вільна думка!" міститься не тільки заклик, а й констатація факту, що Вільна думка вже не живе (вмерла). Вислів загалом ілюструє неспівмірність між бажанням і потребою.

Теорія Дельоза і Гваттарі ґрунтується на пізнанні владного характеру, якого набувають в будь-якому суспільстві або культурі способи вираження бажання і форми його задоволення. Будь-який спосіб вираження визначає бажання. Бажання Реального, про яке суб'єкт нічого не знає, перетворюється на бажання чогось (суспільство через свої соціально-економічні, політичні і культурні інститути конкретно визначає, чого саме). Тоді єдиний спосіб утвердити індивідуальну суб'єктивність - вислизнути від будь-яких означувальних систем, допомогти своєму реальному "просочитися" крізь найдрібніші фільтри соціальної влади. Для цього необхідні активні і позитивні лінії вислизання, які ведуть до бажання, машин бажання та організації суб'єктивного поля бажання.

Сукупність усіх можливих форм прояву і реалізації бажання Дельоз і Гваттарі називають "виробництвом бажань", яке є результатом дії "машин бажання". Суб'єкт - це зв'язок між "машинами-органами", носіями (виробниками) безособових бажань і "тілом без органів" - певною потенційною можливістю різноманітних бажань. Це може бути, наприклад, тіло влади, капіталу, дискурсу, їжі тощо. Суб'єкт, який встановив із ними зв'язок, бажає високого соціального статусу, грошей, говорити, їсти та ін. Отже, суб'єкт гранично несвідомий, він є моментом зв'язку механізму бажання з можливістю, самим цим зв'язком, а не тим, що виникає, оформляється, конституюється в момент усвідомлення і задоволення прагнень.

Суб'єкт не виробляється окремими актами поєднання машини бажань із тілом без органів. За їх допомогою процес бажання записується на поверхні тіла без органів. У формі запису таких можливостей конституюється саме "тіло без органів". Так виникають прийняті в культурі схеми жадання, що зумовлюють, кого або чого, як і в яких ситуаціях може забажати суб'єкт. Через свою неусвідомленість, прихованість, абстрактність вони володіють силою, що справді зачаровує: людина знає, чого хоче, і відчуває силу свого бажання, але зовсім не здатна відповісти на питання, чому хоче саме цього, саме такого. Так "машина бажань" перетворюється на "машину чарівництва".

Інший, альтернативний шлях - траєкторія вислизання. Суб'єкт ковзає по "тілу без органів" і не приєднується до нього своїми бажаннями. Бажання ніби прослизає крізь "тіло без органів", у будь-який момент часу суб'єкт може задовольнити бажання і відчути насолоду - не від того, що він одержав, придбав, засвоїв або проявив, а від відчуття "це ж я...", "це моє...". Таке несвідоме задоволення від своєї істинної суті властиве "неодруженій", "безшлюбній", машині - чистому бажанню суб'єкта. Несвідоме само себе відтворює, а людина при цьому переживає ні з чим не порівнянне відчуття власної достовірності. "Це ж я, ніякий, нічий, рівний лише собі самому...". Буття людини природне, вона просто живе - подібно до того, як природні явища і процеси не переслідують жодних спеціальних цілей, вони просто є. Так само і суб'єкт як "безшлюбна машина" просто є, як "машина бажання" хоче бути, а під владою "машини чарівництва" повинен і змушений бути таким, як культурний зразок, записаний у конкретному "тілі без органів".

У терапевтичній роботі завжди потрібно чітко уявляти діалектику несвідомих бажань учасників аналізу, інакше психотерапевт може легко втягнутися в нескінченне виробництво "машин бажання", в ролі яких поперемінно виступатимуть суб'єкти, що конституюють себе в аналітичному процесі.

Іноді проекції несвідомих бажань спричиняють чималі труднощі.

Клієнтка, жінка 35 років, на груповій роботі висловила незвичайну скаргу:

К.: У мене є одна проблема, насправді дуже серйозна: я просто не можу дивитися по телевізору програму N. Там ведучий, ви всі знаєте, такий... хитрий... як же його звуть... (забула прізвище). Словом, він мені страшенно неприємний. Я просто відвертаюся і виходжу з кімнати, якщо йде ця передача.

У процесі групової терапії з'ясувалося, що за неприязню до телеведучого приховані складні, амбівалентні почуття клієнтки до її знайомого. Один із членів групи спробував зрозуміти, чим той ведучий нагадує її приятеля. Виявилося, що зовні вони зовсім не схожі. Тоді терапевт висловив припущення, що цей знайомий скидається на ведучого телепрограми стилем взаємодії з клієнткою. Вона охоче з цим погодилася, а потім розплакалася і відмовилася обговорювати проблему в групі.

В індивідуальній роботі клієнтка визнала, що стосунки з цим чоловіком, дуже значущі для неї, зайшли в глухий кут.

К.: Я розумію, що він просто використовує мене. Неначе грає в дуже хитру гру - і завжди у виграші. Знаєте, як і ведучий телепрограми: видно, що він розумніший і хитріший за всіх тих, хто в студії, і завжди виставляє їх дурнями. А вони все одно дивляться йому в рот і чекають призів. Подарунки йому дарують, підлабузнюються І ще сподіваються на успіх. Я просто не можу на це дивитися - так і хочеться крикнути: ви що, не розумієте, що вас дурять?!

Було очевидно, що ігрова ситуація взаємодії телеведучого з учасниками телешоу є своєрідною міметичною копією стосунків клієнтки з її коханим. Тому телепрограма постійно нагадує їй про неблагополуччя в особистому житті. У процесі подальшої бесіди з'ясувалося, що клієнтка ідеалізує коханого. Спроба допомогти поглянути на ситуацію об'єктивніше викликала сильний опір.

Т.: Що вас особливо зачіпає в поведінці приятеля?

К.: Потрібно весь час ховатися. Врешті-решт, ми ж не діти.

Т.: Він приховує роман з вами?

К.: Ну, він, знаєте, посідає досить високе становище. Йому негоже до мене приходити. Послухайте, ви розумієте, що я хочу сказати... (пряма вказівка клієнтки аналітику, що для правильного розуміння йому треба уважно слухати). Т.: А вас це влаштовує?

К.: Не те щоб ні, радше не зовсім. (Лінія вислизання проходить через дискурс). Мені хотілося б не бути більше... Ні, радше не хотілося, а так виходить, що я значу... можу... одним словом, я менше, ніж інші.

Т.: Поясніть, будь ласка, в чому річ.

К.: Не скажу, що мені це подобається, але це життя. Таке життя мене не влаштовує, а іншого немає. Я зовсім заплуталася, як ті гравці в студії. Особливої радості немає, але жити Інакше - не виходить. Я з ним відчуваю себе маленькою і дурною, і нічого не змінюється. А його це влаштовує... сильно влаштовує це... це його... (Клієнтка починає лепетати, як маленька дівчинка, і врешті-решт замовкає).

Слухаючи цей досить незв'язний монолог, терапевт звернув увагу на знижену критичність сприйняття життєвої ситуації. Дискурс клієнтки ухилявся від аналізу, а сама вона "вислизала" з терапевтичної ситуації. Аналітик зрозумів, що мовна поведінка жінки на сеансі - теж міметична копія: вона поводиться як маленька дівчинка і такою постає у взаємодії з коханим. Підкреслені висловлювання вказують на несвідоме бажання бути маленькою. Очевидно, чоловік використовує це бажання у своїх інтересах, тому клієнтка, з одного боку, незадоволена, а з іншого - як "машина бажання" - знаходить у ситуації, що склалася, несвідоме задоволення. На зразок тих самих учасників телешоу, вона намагається виграти у грі без правил.

Стало зрозуміло, чому ця ситуація є дискомфортною, залишається нерозв'язаною. Фактично у стосунках з цим чоловіком клієнтка відчуває себе юною, недосвідченою дівчиною, майже дівчинкою. їй до душі це, а партнер спокушений можливістю мати в одній особі і досвідчену коханку, і наївну, безпорадно-привабливу дівчину. Вони взаємно підтримують спільну інфантильну фантазію, невідповідну зовнішньому соціальному світу, в якому клієнтка повинна поводитися по-дорослому. Телешоу і його ведучий як ігрова міметична копія реальних стосунків утрудняють "вислизання" і нагадують про уявний характер взаємодії.

Постмодерністська психологія має великі перспективи щодо розбудови нових форм і технік психотерапевтичної практики. Висхідний принцип постмодерністської методології, який полягає у розумінні відносності, приблизності будь-якого опису, а також уявлення про те, що кожна галузь наукового знання оперує своїми розповідями (rйcit), створеними за певними правилами, набуває значного поширення. А психотерапія, яка складається переважно з описів і розповідей (перед лицем Іншого), може запозичувати постмодерністські ідеї як теоретичну базу для створення власного дискурсу та його аналізу.

Теоретичні засади психотерапевтичної роботи (на відміну від її практичних прийомів та форм) розвиваються, змінюються і трансформуються. Існує чимало перспективних теорій, володіння якими сприяє усталенню принципово нових форм психотерапії. Залишається тільки знайти засоби заохочення психотерапевтів і психологів-практиків активніше освоювати нові теоретичні парадигми.