Юридична психологія - Бочелюк В.Й. - РОЗДІЛ 2 СУТНІСТЬ МЕТОДОЛОГІЇ ТА МЕТОДІВ ЮРИДИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

2.1. Загальна характеристика методології та методів пізнання в юридичній психології

Юридична психологія вирішує значну частину поставлених перед нею завдань Шляхом розроблення спеціальних психологічних методів для застосування їх у практичній діяльності по здійсненню правосуддя. Методи юридичної психології забезпечують застосування теорії в практичній діяльності для вирішення процесуальних завдань, реалізуються в процесуальній формі, застосовуються безпосередньо особами, уповноваженими здійснювати цю діяльність. Все це призводить до необхідності при розробленні цих методів ураховувати не тільки розвиток психічних закономірностей, а й цілий ряд процесуальних вимог. Методи юридичної психології обов'язково повинні розроблятися з урахуванням правових та процесуальних регламентацій. Можна окреслити кілька основних процесуальних вимог, які обов'язково повинні дотримуватися при розробці методів юридичної психології:

— методи повинні бути спрямовані на надання допомоги у вирішенні завдань, які виникають у діяльності по здійсненню правосуддя;

— вони повинні бути глибоко науковими й у той же час гранично простими, доступними для практичного застосування;

— методи повинні бути надійними, надавати об'єктивні факти;

— методи і результати їхнього застосування по можливості повинні бути відображеними в процесуальних,документах для використання встановлених фактів як доказів у справі;

— практика застосування психологічних методів повинна відповідати всім конституційним і процесуальним гарантіям особистості в кримінальному й цивільному процесах. Обов'язково повинні враховуватися особлива роль і процесуальне положення обвинувачуваного підозрюваного, потерпілого в процесі.

Дані методи не тільки реалізуються в процесуальній формі, у процесуальній діяльності, але завдяки цьому самі стають деякою мірою носіями й процесуальних методів установлення, пізнання істини; вони ніби сполучають у собі психологічні й процесуальні методи: вони обумовлені й психологічно і юридичною наукою, що й визначає їх специфічність як юридично-психологічних. Мета, умови, можливість, форма їхнього застосування залежать від юридичних передумов, а їхній вплив на людину, на процес установлення об'єктивної істини обумовлюється закономірностями, розкритими психологічною наукою. Розроблення такого роду психологічних методів можлива тільки на основі пізнаних психологічних закономірностей, які проявляються в діяльності по здійсненню правосуддя. При розробленні цих методів обов'язково треба враховувати всі особливості протікання психічних процесів, станів у різних учасників, їх психологічні відносини, які виникають як у процесі здійснення правосуддя в цілому, так і на окремих його стадіях або при виконанні окремих юридично-процесуальних дій.

Методи юридичної психології відрізняються від методів загальної психології та інших прикладних психологічних наук цілями й сферою застосування, особливими процесуальними обмеженнями у впливі їх на психіку людини, умовами застосування, специфічністю суб'єктів, до яких ці методи застосовуються.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок про те, що при використанні та розробленні методів юридичної психології можуть і повинні бути використані досягнення:

— загальної психології — її методологічних основ, конкретних методів і встановлених закономірностей;

— прикладних психологічних наук, які розробляють спеціальні методи (вивчення особистості, установлення контакту і т. ін.), визначають психічні закономірності в конкретних сферах діяльності, полегшують здійснення діяльності;

— юридичної науки, насамперед процесуальних її галузей: закріплені у процесуальній формі прийоми й способи спілкування між людьми, установлення об'єктивної істини;

— вивчення (аналіз та узагальнення) слідчої й судової практики. Діяльність людей в будь-якій її формі (наука, практика тощо)

— визначається цілим рядом чинників. Кінцевий її результат залежить від того, як здійснюється даний процес, які способи, прийоми, засоби при цьому застосовуються.

Це і є проблеми методу. Метод (гр. — спосіб пізнання) — в найширшому сенсі слова "шлях до чого-небудь", спосіб діяльності суб'єкта в будь-якій її формі.

Поняття "методологія" мас два основні значення: система певних способів і прийомів, вживаних в тій або іншій сфері діяльності; вчення про цю систему, загальна теорія методу, теорія у дії.

Історія і сучасний стан пізнання й практики переконливо показують, що далеко не всякий метод, не будь-яка система принципів та інших засобів діяльності забезпечують успішне рішення теоретичних і практичних проблем. Не тільки результат дослідження, а й шлях, що веде до нього, повинні бути істинними.

Основна функція методу — внутрішня організація і регулювання процесу пізнання або практичного перетворення того або іншого об'єкта. Тому метод (у тій або іншій своїй формі) зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії.

Він є система розпоряджень, принципів, вимог, які повинні орієнтувати в рішенні конкретної задачі, досягненні певного результату в тій або іншій сфері діяльності. Він дисциплінує пошук істини, дозволяє (якщо правильний) економити сили і час, рухатися до мети най коротшим шляхом. Дійсний метод служить своєрідним компасом, по якому суб'єкт пізнання і дії прокладає свій шлях, дозволяє уникати помилок.

Проте неприпустимо впадати в крайності: недооцінювати метод і методологічні проблеми, вважаючи все це незначною справою, "відволікаючою" від справжньої роботи, справжньої науки і т. ін. ("методологічний негативізм"); перебільшувати значення методу, вважаючи його важливішим, ніж той предмет, до якого його хочуть застосувати, перетворювати метод на якусь панацею, в простий і доступний інструмент наукового відкриття ("методологічна ейфорія"). Річ у тому, що жоден методологічний принцип не може виключити, наприклад, ризику зайти в безвихідь у ході дослідження.

Головне призначення будь-якого методу — на основі відповідних принципів (вимог, розпоряджень і т. ін.) забезпечити успішне рішення певних пізнавальних і практичних проблем, накопичення знання, оптимальне функціонування і розвиток тих або інших об'єктів.

Слід мати на увазі, що питання методу і методології не можуть бути обмежені лише філософськими або внутрішньо науковими рамками, а повинні ставитися в широкому соціокультурному контексті. Це означає, що необхідно враховувати зв'язок науки з практикою, взаємодію науки з іншими формами суспільної свідомості, співвідношення методологічного і ціннісного аспектів, "особові особливості" суб'єкта діяльності і багато інших чинників.

Застосування методів може бути стихійним і свідомим. Ясно, що тільки усвідомлене застосування методів, засноване на розумінні їх можливостей і меж, робить діяльність людей, за інших рівних умов, раціональнішою та ефективнішою.

Методологія як загальна теорія методу формувалася у зв'язку з необхідністю узагальнення і розробки тих методів, засобів і прийомів, які були відкриті й у інших формах діяльності людей.

Методологія в певному значенні це теорія пізнання, оскільки остання не обмежується дослідженням форм і методів пізнання, а вивчає проблеми природи пізнання, відношення знання і реальності, суб'єкта і об'єкта пізнання, можливості і межі пізнання, критерії його істинності. З іншого боку, методологія ширша за гносеологію, оскільки її цікавлять не тільки методи пізнання, а й всі інші форми людської діяльності.

З нефілософських дисциплін методологія найтісніше пов'язана з логікою (формальною), де головна увага спрямована на прояснення структури готового знання. Логічне дослідження — це засоби сучасної формальної (математичної або символічної) логіки, які використовуються для аналізу наукової мови, виявлення логічної структури наукових теорій і їх компонентів (визначень, класифікацій, понять, законів і т. ін.), вивчення можливостей і повноти формалізації знання тощо.

Загальним методом наукового мислення, що охоплює всі явища матеріального і духовного світу, є матеріалістична діалектика. її загальний характер виявляється в тому, що вона адекватна вимогам до теоретичних форм мислення. Спираючись на визнання об'єктивного характеру загального зв'язку, взаємозв'язку і взаємообумовленості предметів, явищ, процесів, діалектика вимагає від дослідника розглядати об'єкт, який вивчається, як обов'язкову і визначену ланку в нескінченному ланцюзі зв'язків, вивчати відносини і залежність предмета від інших предметів.

Діалектика застерігає дослідника від того, щоб розглядати предмет, який вивчається, як щось постійне і незмінне, а не в процесі його розвитку — виникнення, становлення, функціонування з визначенням можливих перспектив його майбутнього. Тільки володіючи цим загальним методом, дослідник бачитиме суперечливу суть явищ, процесів, предметів, чітко розрізнятиме в мисленні суперечності, суперечності досліджуваного об'єкта, які об'єктивно відображаються, і суперечності суб'єктивні, пов'язані з порушенням законів логіки мислення; розуміти, чому єдність і боротьба протилежностей с джерелом, рушійною силою розвитку природи, суспільства, мислення.

Ці методологічні норми, якими діалектика озброює дослідника, можуть бути сформульовані так: для дійсного знання предмета повинні бути охоплені, вивчені всі його закони, всі зв'язки,-

Таким чином можливо визначити загальні вимоги до наукових методів юридичної психології:

— науковий метод повинен бути відносно строгим. Він використовується для отримання певних знань і рішення цілком певних задач. Такими особливостями метод пізнання володітиме тоді, коли загальні закономірності будуть реконструйовані у вигляді системи категорій і законів психолого-юридичної науки;

— однозначність. Знання, які отримують за допомогою конкретного методу, не повинні бути логічно суперечливими. Однозначність методу не виключає можливості різних точок зору по одному і тому ж питанню;

— стійкість. Методи повинні бути відносно постійними, стійкими. Ця постійність зберігається в основних рисах методу, хоча один і той же метод досягши істини може найбільш рельєфно виступати в якійсь із сторін;

— ефективність. Ефективність методів виражається в можливості досягти мети з мінімальними зусиллями і максимальним результатом за певну кількість послідовних кроків;

— економічність. Якщо метод економний, то мета в пізнанні досягається без введення ряду додаткових допоміжних правил, понять, принципів;

— простота. Метод повинен бути простим, тобто доступним для розуміння і використання в пізнанні. Метод простий, якщо він сам по собі, або без істотних змін і доповнень, достатній для пізнання предмета;

— плідність. Плідність методу означає, що метод повинен давати можливість отримувати знання, організовані в систему, де кожен елемент строго позначений і може бути, охарактеризований по тому місцю, яке він займає в системі.

Будь-який науковий метод розробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою.

Ефективність того або іншого методу обумовлена змістовністю, фундаментальністю теорії, яка відображається в методі.

У свою чергу, "метод розширюється в систему", тобто використовується для подальшого розвитку науки, поглиблення і розгортання теоретичного знання як системи, його матеріалізації, об'єктивізації в практиці.

Тим самим теорія і метод одночасно тотожні і різні. їх схожість полягає в тому, що вони взаємозв'язані і в своїй єдності відображають реальну дійсність.

Будучи єдиними в своїй взаємодії, теорія і метод не відокремлені жорстко один від одного і в той же час не є безпосередньо одне і те ж саме.

Вони взаємооб'єднуються: теорія, відображаючи дійсність, перетворюється, трансформується в метод за допомогою розробки, формулювання принципів, правил, прийомів, які повертаються в теорію (а через неї — в практику).

Таким чином, твердження про те, що метод — це теорія, звернена до практики дослідження, не є точним, тому що метод обернений також і до самої практики як соціально-перетворюючої діяльності.

Метод — та ж теорія, приведена в дію і повернена не тільки на подальше, глибше пізнання дійсності, а й на її зміну в ході практики.

Розвиток теорії і вдосконалення методів дослідження і перетворення дійсності, по суті, один і той же процес з цими двома нерозривно пов'язаними сторонами. Не тільки теорія розгортається в методах, але й методи розгортаються в теорію, істотно впливають на її формування і на хід практики.

Проте не можна повністю ототожнювати наукову теорію і методи пізнання й стверджувати, що всяка теорія і є разом з тим метод пізнання і дії. Метод не тотожний прямо і безпосередньо теорії, а теорія не є безпосередньо методом, бо не вона є метод пізнання, а необхідно похідні з неї методологічні установки та вимоги.

Основні відмінності теорії і методу полягають в наступному:

теорія — результат попередньої діяльності, метод — початковий пункт і передумова подальшої діяльності;

головні функції теорії —- пояснення і прогноз (з метою відшукання істини, законів, причини і т. ін.), головна функція методу — регуляція4 і орієнтація діяльності;

теорія — система ідеальних образів, які відображають суть, закономірності об'єкта, метод — система регуляторів, правил, розпоряджень, шо виступають як знаряддя подальшого пізнання і зміни дійсності;

теорія спрямована на вирішення проблеми — що собою являє даний предмет, метод — спрямований на виявлення способів і механізмів його дослідження і перетворення.

Таким чином, теорії, закони, категорії та інші абстракції ще не складають метод. Щоб виконувати методологічну функцію, вони повинні бути відповідним чином трансформовані, перетворені з пояснювальних положень теорії в оріснтаційно-діяльні, регулятивні принципи (вимоги, розпорядження, установки) методу,

Будь-який метод детермінований не тільки передуючими і співіснуючими одночасно з ним іншими методами, і не тільки тією теорією, на якій він заснований. Кожен метод обумовлений перш за все своїм предметом, тобто тим, що саме досліджується (окремі об'єкти або їх класи).

Метод як спосіб дослідження іншої діяльності не може залишатися незмінним, завжди рівним самому собі в усіх відношеннях, а повинен змінюватися у своєму змісті разом з предметом, на який він спрямований. Це означає, що істинним повинні бути не тільки кінцевий результат пізнання, а й шлях, який веде до нього, тобто метод, що осягає і утримує саме специфіку даного предмета.

Метод будь-якого рівня спільності має не тільки чисто теоретичний, але і практичний характер: він виникає з реального життєвого процесу і знову йде в нього.

Метод не може бути даний цілком до початку дослідження, він повинен значною мірою формуватися всякий раз наново відповідно до специфіки предмета.

Як показує досвід розвитку науки і практики, у всякій науково-теоретичній концепції методологічні моменти органічно зливаються з наочно-змістовними. Слід мати на увазі, що в сучасній науці поняття "предмет пізнання" вживається у двох основних значеннях.

По-перше, як наочна сфера — сторони, властивості, відносини дійсності, що володіють відносною завершеністю, цілісністю і які протистоять суб'єктові в його діяльності (об'єкт дізнання). Предмети пізнання можуть бути як матеріальними, так і ідеальними (сам процес пізнання, його форми, рівні, різного роду абстракції, духовна культура або такі стани, як "дух народу", "дух часу" і т. ін.).

По-друге, як система законів, яким підкоряється даний об'єкт. Не можна "розводити" предмет і метод, бачити в останньому тільки зовнішній засіб по відношенню до предмету.

Метод не нав'язується предмету пізнання або дії, а змінюється відповідно до їх специфіки. Дослідження припускає ретельне знання фактів та інших даних, що відносяться до його предмета. Воно здійснюється як рух в певному матеріалі, вивчення його особливостей, зв'язків, відносин тощо.

Спосіб руху (метод) і полягає в тому, що дослідження повинне детально освоїтися з конкретним матеріалом (фактичним і концептуальним), проаналізувати різні форми його розвитку, прослідкувати їх внутрішній зв'язок.

Таким чином, істинність методу завжди детермінована змістом предмета. Тому метод завжди був і с свідомість про форму внутрішнього саморуху її змісту, сам себе конструюючий шлях науки і практики. Таке розуміння завжди було і залишається дуже важливим та актуальним, у тому числі і для розвитку сучасної науки.

Отже, неприпустимо розглядати метод як якийсь механічний набір розпоряджень, правил, на основі яких можна нібито вирішити будь-які питання, що виникають в житті.

Крім того, він не є жорсткий алгоритм, по якому строго регламентовано здійснюються пізнання або інші форми діяльності. Застосування ж того або іншого методу в різних сферах не с формальне зовнішнє накладення системи його принципів на об'єкт пізнання або дії, а необхідність використання цих принципів не привноситься ззовні.

У цьому сенсі не існує методу, який можна було б вивчити і систематично застосовувати для досягнення меті. Метод не є способом, який однозначно визначає шляхи і форми діяльності, дозволяє • вирішувати будь-які пізнавальні і практичні проблеми. Тому необхідно шукати походження методу не в головах людей, не в свідомості, а в матеріальній дійсності.

Таким чином, метод існує, розвивається тільки в складній діалектиці суб'єктивного і об'єктивного при визначальній ролі останнього.

У цьому сенсі будь-який метод перш за все об'єктивний, змістовний, фактичний. Разом з тим він одночасно суб'єктивний, але не як чисте свавілля, суб'єктивність, а як продовження і завершення об'єктивності, з якої він походить.

Суб'єктивна сторона методу виражається не тільки в тому, що на основі об'єктивної сторони (пізнані закономірності реальної дійсності) формулюються певні принципи, правила, регулятиви.

Кожен метод суб'єктивний і в тому сенсі, що його носієм є конкретний індивід, суб'єкт, для якого, власне кажучи, даний метод і призначений.

Метод не є застиглим списком абстракцій або закостенілих загальних формул-розпоряджень. Він не існує поза його конкретним реальним носієм — особою дослідника, колективного суб'єкта і т. ін. їх роль у реалізації методологічних принципів виключно велика.

Будь-який метод (навіть найважливіший) — лише один з багатьох чинників творчої діяльності людини. Остання не обмежується тільки сферою пізнання і не зводиться лише до логіки і методу. Вона включає й інші чинники — силу і гнучкість розуму дослідника, його критичність, глибину уяви, розвиненість фантазії, здібність до інтуїції тощо.

Таким чином, будь-який метод не є щось безсуб'єктне, він фокусується на реальній людині. Тим самим рух методу з необхідністю здійснюється в процесі життєдіяльності реальної людини — суб'єкта, який творить перш за все своє суспільне буття і на цій основі — інші формоутворення, включаючи свідомість, пізнання, мислення, принципи і методи своєї діяльності.

Різноманіття видів людської діяльності обумовлює багатий спектр методів, які можуть бути класифіковані за різними підставами (критеріями).

Перш за все слід виділити методи духовної, ідеальної (зокрема наукової) і методи практичної, матеріальної діяльності.

В наш час стало очевидним, що система методів, методологія не може бути обмежена лише сферою наукового пізнання, вона повинна виходити за її межі і неодмінно включати в свою орбіту і сферу практики. При цьому необхідно мати на увазі тісну взаємодію цих двох сфер.

Що стосується методів науки, то підстав їх поділу на групи може бути декілька. Так, залежно від ролі та місця в процесі наукового пізнання можна виділити методи формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, фундаментальні і прикладні, методи дослідження й викладу тощо.

До характерних ознак наукового методу найчастіше відносять: об'єктивність, відтворюваність, евристичність, необхідність, конкретність і т. ін.

У сучасній науці достатньо успішно використовується багаторівнева концепція методологічного знання. У цьому плані всі методи наукового пізнання можуть бути розділені на такі основні групи (за ступенем спільності і широтою застосування).

1. Філософські методи, серед яких найбільш стародавніми є діалектичний і метафізичний. По суті кожна філософська концепція має методологічну функцію, с своєрідним способом розумової діяльності. Тому філософські методи не вичерпуються двома названими. До них також відносяться такі методи як аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтика (розуміння) і т. ін.

2. Загальнонаукові підходи і методи дослідження, які отримали широкий розвиток і застосування в науці. Вони виступають як своєрідна методологія між філософією і фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. До загальнонаукових понять найчастіше відносять такі поняття, як "інформація", "модель", "структура", "функція", "система", "елемент", "оптимальність", "вірогідність" тощо.

Характерними рисами загальнонаукових понять є, по-перше, поєднання в їх змісті окремих властивостей, ознак, понять ряду приватних наук і філософських категорій. По-друге, можливість (на відміну від останніх) їх формалізації, уточнення засобами математичної теорії, символічної логіки.

На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи та принципи пізнання, які й забезпечують зв'язок і оптимальну взаємодію філософії із спеціально-науковим знанням, його методами.

До загальнонаукових принципів і підходів належать системний та структурно-функціональний, кібернетичний, імовірнісний, моделювання, формалізація і ряд інших.

Особливо бурхливо останнім часом розвивається така загальнонаукова дисципліна, як синергетика — теорія самоорганізації і розвитку відкритих цілісних систем будь-якої природи — природних, соціальних, когнітивних (пізнавальних). Серед основних понять синергетики такі поняття, як "порядок", "хаос", "не лінійність", "невизначеність", "нестабільність" та ін. Синергетичні поняття тісно пов'язані і переплітаються з рядом філософських категорій, особливо таких, як "буття", "розвиток", "становлення", "час", "цілий", "випадковість", "можливість" та ін.

Важлива роль загальнонаукових підходів полягає в тому, що завдяки своєму об'єднуючому характеру вони опосередковують взаємоперехід філософського і суто наукового знання (а також відповідних методів). Річ у тому, що перше не накладається чисто зовнішнім, безпосереднім чином на друге. Тому спроби відразу виразити спеціально-науковий зміст на мові філософських категорій бувають, як правило, неконструктивними і малоефективними.

Суто наукові методи — сукупність способів, принципів пізнання, дослідницьких прийомів і процедур, вживаних у тій або іншій науці.

Дисциплінарні методи — система прийомів, вживаних у тій або іншій науковій дисципліні, що входить в яку-небудь галузь науки або виникла на стиках наук. Кожна фундаментальна наука с комплексом дисциплін, які мають свій специфічний предмет і свої своєрідні методи дослідження.

Методи міждисциплінарного дослідження — сукупність ряду синтетичних, інтеграційних способів (які виникли як результат поєднання елементів різних рівнів методології), спрямованих головним чином на різні наукові дисципліни. Широке застосування ці методи знайшли в реалізації комплексних наукових програм.

Таким чином, методологія не може бути зведена до якогось одного, навіть дуже важливого, методу. Методологія не с також проста сума окремих методів, їх механічна єдність.

Методологія — це складна, динамічна, цілісна система способів, прийомів, принципів різних рівнів, сфери дії, спрямованості, евристичних можливостей, змісту, структур і т. ін. Як вже вказувалося, для вирішення конкретних завдань у різних науках використовуються спеціальні методи дослідження, які базуються на загальнонаукових.

Загальнонаукові методи охоплюють лише певні аспекти науково-пізнавальної діяльності, будучи одним із засобів рішення дослідницьких задач. До загальнонаукових методів відносяться:

¾ загальні прийоми (узагальнення, аналіз, синтез, абстракція, моделювання, порівняння, аналогія, індукція, дедукція, класифікація та ін.);

¾ методи емпіричного дослідження (спостереження, вимірювання, експеримент);

¾ методи теоретичного дослідження (ідеалізація, формалізація, експеримент, математичні методи і т. ін.).

Розглянемо загальнонаукові методи пізнання, які найчастіше застосовуються в психолого-юридичній практиці дослідження.

Аналіз (від гр. analysis - - розкладання) — метод дослідження, суть якого в тому, шо предмет вивчення в думках практично розчленовується на складові елементи (частини об'єкта або його ознаки, властивості, відносини) і кожна з частин досліджується окремо. Застосовується як в реальній (практика), так і в розумовій діяльності. Види аналізу: механічне розчленовування; визначення динамічного складу; виявлення форм взаємодії елементів цілого; знаходження причин явищ; виявлення рівнів знання і його структури тощо.

Аналіз повинен враховувати якість предметів. У кожній галузі знання є ніби своя межа розчленовування об'єкта, за яким ми переходимо в інший світ властивостей і закономірностей. Різновидом аналізу є також розділення класів (множин) предметів на підкласи — класифікація і періодизація.

Синтез (від гр. synthesis — з'єднання) — цей метод дослідження дрзволяс здійснювати з'єднання елементів (частин) об'єкта, розчленованого в процесі аналізу, встановлювати зв'язки між ними і пізнавати об'єкти дослідження як єдине ціле. Синтез — це не довільне з'єднання частин, шматочків цілого, а діалектичне ціле з виділенням суті. Для сучасної науки синтез характерний не тільки всередині, а й як міждисциплінарний синтез, а також синтез науки і інших форм суспільної свідомості. Результатом синтезу є абсолютно нове утворення, властивості якого не є тільки зовнішнє об'єднання властивостей компонентів, а й результат їх внутрішнього взаємозв'язку і взаємозалежності. Аналіз і синтез діалектично взаємозв'язані, але деякі види діяльності є переважно аналітичними або синтетичними.

Індукція (від. лат. inductio — наведення) — це такий метод пізнання, при якому за приватними чинниками і явищами виводяться загальні принципи і закони. Це висновок від фактів до деякої гіпотези (загального твердження). У такому висновку загальний висновок про ознаки сукупності елементів робиться на основі дослідження частини елементів цієї сукупності. При цьому досліджувані факти відбираються по наперед виробленому плану. Розрізняють такі різновиди індукції:

Повна індукція — узагальнення відноситься до зазвичай осяжної області фактів, і зроблений при цьому висновок вичерпно розглядає явище, що вивчається. В такого роду індукції робиться висновок про те, що всім представникам множини, яка вивчається, належить певна властивість на підставі отриманої при дослідженні інформації. Розглядаючи повну індукцію, необхідно мати на увазі що, по-перше, вона не дає нового знання і не виходить за межі того, що міститься в її посиланнях. Проте загальний висновок, отриманий на основі дослідження окремих випадків, підсумовує інформацію, що міститься в них, дозволяє узагальнити, систематизувати її; по-друге, хоча висновок повної індукції має в більшості випадків достовірний характер, але і тут іноді припускаються помилок. Останні пов'язані головним чином з пропуском якого-небудь окремого випадку (іноді свідомо, навмисно — щоб "довести" свою правоту), унаслідок чого висновок не вичерпує всі випадки і тим самим є необґрунтованим.

Неповна індукція — узагальнення відноситься до нескінченної або звичайно-неозорої області фактів, а зроблений при цьому висновок дозволяє скласти лише орієнтовну, попередню думку про об'єкт, що вивчається. Ця думка може бути недостовірною. Робиться висновок про те, що всім представникам множини, що вивчається, належить певна властивість на тій підставі, що вона належить деяким представникам цієї множини. При використанні методу неповної індукції можуть виникнути помилки, причинами яких є: поспішність узагальнення; узагальнення без достатньої підстави за другорядними або випадковими ознаками; підміна причинного зв'язку звичайною послідовністю в часі; необгрунтоване розповсюдження отриманого висновку за межі конкретних умов, в яких він був отриманий, тобто підміна умовного безумовним.

Індукція популярна, коли властивості, що регулярно повторюються, спостерігаються у деяких представників множини (класу), що вивчається, і такі, що фіксуються в посилках індуктивного висновку,4 переносяться на всіх представників множини (класу), — у тому числі і на недосліджені його частини. Отже, те, що правильно у випадках, тло спостерігалися, правильно в наступному або у всіх випадках, які схожі з ними. Проте отриманий висновок часто виявляється помилковим. Цей вид індуктивного узагальнення, існує до тих пір, поки не зустрінеться випадок, що суперечить йому. Популярну індукцію нерідко називають індукцією через перерахування випадків.

Індукція наукова, в якій, окрім формального обґрунтування отриманого індуктивним шляхом узагальнення, дається додаткове змістовне обґрунтування його істинності, — зокрема за допомогою дедукції (теорій, законів). Наукова індукція дає достовірний висновок завдяки тому, що тут акцент робиться на необхідні, закономірні і причинні зв'язки.

Індукція математична — використовується як специфічний математичний доказ, де органічно поєднуються індукція з дедукцією, припущення з доказом.

Дедукція (від лат. deductio — виведення) — це такий метод пізнання, при якому приватні положення виводяться із загальних. За допомогою дедукції висновок про окремий елемент деякої сукупності робиться на основі знань про ознаки всієї сукупності, тобто вона є методом переходу від загальних уявлень до приватних. Для підвищення вірогідності висновків необхідно прагнути до того, щоб: були охоплені внутрішні, а не зовнішні властивості об'єктів, що зіставляються; ці об'єкти були подібні в найважливіших і істотніших ознаках, а не у випадкових і другорядних; коло співпадаючих ознак було якнайширше; враховувалася не тільки схожість, а й відмінності — щоб останні не перенести на інший об'єкт. Не дивлячись на свою протилежність, індукція і дедукція в процесі наукового пізнання завжди використовуються спільно, представляючи різні сторони єдиного діалектичного методу пізнання — від індуктивного узагальнення до дедуктивного висновку, до перевірки висновку і глибшого узагальнення — і так до безкінечності.

Аналогія (від гр. analodgia — відповідність, схожість) — це метод наукового пізнання, за допомогою якого досягається знання про одні предмети, або явища на підставі їх схожості з іншими. Висновок аналогічно — це коли знання про лкий-небудь об'єкт переноситься на інший менш вивчений об'єкт, але схожий з першим за істотними властивостями, якостями. Такі висновки є одним з орно-. вних джерел наукових гіпотез. Завдяки своїй наочності метод аналогій набув широкого поширення в науці. Метод аналогій є основою іншого методу наукового пізнання — моделювання.

Моделювання (від лат. modulus — міра, зразок)— це метод наукового пізнання, що полягає в заміні об'єкта, його спеціально створеним аналогом або моделлю, по яких визначаються або уточнюються характеристики оригіналу. При цьому модель повинна містити істотні риси реального об'єкта. Моделювання є однією з основних категорій пізнання, на його ідеї базується практично будь-який метод наукового дослідження як теоретичний, при якому використовуються різні абстрактні (ідеальні) моделі, так і експериментальний, такий, що використовує наочні (матеріальні) моделі. До абстрактних моделей відносять логічні, уявні (логіко-математичні) і математичні моделі. Останні описуються тотожними з оригіналом рівняннями. Метод моделювання спирається на змістовне знання об'єкта дослідження і передбачає рішення таких важливих питань, як відношення моделі і об'єкта дослідження, ступінь схожості моделі з оригіналом, правомірність перенесення отриманої при вивченні моделі інформації на об'єкт.