Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Спільна церква русинів (українців) і молдован

Змінилася політична ситуація і в Молдавській державі. Вона на ціле століття стала васалом Польщі. Господар Петро Мушат "з власного переконання і з волі бояр" 26 вересня 1387 р. присягнув перед митрополитом Київським Кипріяном на вірність польському королеві. Як "приятель і зять" королівської родини, господар Петро зрозумів, що Галицька митрополія приречена, що треба вийти з її юрисдикції і вести незалежну церковну політику, щоб не стати, як Галич, здобиччю папства.

Було досягнуто згоди між Константинопольською патріархією і молодою Молдавською церквою. Владику Иосифа, якого називали узурпатором і псевдоєпископом, було піднесено до гідності митрополита. Молдавські літописи зазначають, що господар Олександр Добрий дав митрополитові для перебування святий монастир в Сучаві біля господарського палацу, щоб він був кафедральним, приписав до нього багато сіл і рабів.

Складова частина українського православ'я, дочірня єпархія Галицької митрополії стала її своєрідною спадкоємицею й самостійною церквою молдован і русинів (українців), які проживали в межах Молдови, зокрема на Буковині (офіційний титул "митрополія Русославія чи Молдославія" — додаткове свідчення цього). Як уціліла частина колишньої спільної церкви, нова православна церква в Молдові стала рідною і для українського населення.

У 1511 р. польський король Сигизмунд І дав розпорядження заборонити галицьким русинам (українцям) висвячуватись у духовний сан у Сучавській митрополії "під загрозою втрати священництва і голови". Однак і після цього королівського розпорядження всі церковні справи галичани вирішували більше як 130 років у сусідній і братній Молдові. Утворення Львівської єпархії було протидією тому, щоб галицьке духовенство висвячувалось у Молдові, за межами Польщі. Історики церкви зазначали: дружні стосунки між православними церквами Галичини, Молдови й Буковини тривали аж до кінця XVIII ст., доки молдавська церква не відкинула з ужитку староукраїнську і слов'янську мови, а "буковинсько молдавські русини (українці. — Авт.) не розірвали ... відвічний союз з галицькими братами" ("Буковинська зоря" // 1870, 18/30 березня).

У 1403—1404 рр. у системі Молдавської церкви утворено дві єпископії — в Радівцях і Романі. В усій Радівецькій єпархії жили переважно українці, до її складу ввійшли північна частина Молдови з містами Чернівці, Хотин і частина повіту Сучавського, тобто споконвічна українська земля Буковини.

Буковина була переповнена великими й малими монастирями. Докорінно змінилася ситуація в буковинському православ'ї внаслідок церковно-політичних дій молдавського господаря Василія Лупу, котрий з особистих міркувань змінив церковну юрисдикцію. Сучавська митрополія ввійшла в підпорядкування митрополії в Яссах, а через неї — під юрисдикцію Константинопольського патріархату. Це потягло за собою глибші зміни. З богослужбового вжитку вилучили старослов'янську мову, а з двору й церковної канцелярії було витіснено староукраїнську мову. Старослов'янську мову одразу замінили грецькою. Сучавський митрополит Варлаам опрестував нововведення. Народ зустрів їх вороже.

У складній ситуації розвивалися тісні дипломатичні, церковні та інші контакти між українською і молдавською сторонами.

Особливе пожвавлення українсько-молдавських зв'язків припадає на період визвольної війни українського народу. Українці Буковини й Молдови одностайно стали на боці Богдана Хмельницького. Православна церква виступила посередницею в переговорах Б.Хмельницького з молдавським господарем Василієм Лупу. Гетьман зустрічався з митрополитом Молдови. На дипломатичному рівні велися розмови про відносини між Україною і Молдовою та міжнародні стосунки, а також про династичний шлюб Тимофія Хмельницького з дочкою господаря Домною. Планам Б.Хмельницького й Тимоша не судилося збутися. Дружні стосунки змінилися неприязню. Верх взяли румунські чинники. Усе українське було відкинуто, відтиснуто румунізацією.

Негайний перехід богослужінь на румунську мову не міг бути раптовим, оскільки для цього треба було мати богослужебні книги цією мовою, а такі книги появилися значно пізніше. їх перекладав і частково надрукував митрополит Досифей (Барилович), який очолював церкву Молдови в 1671 —1673 і 1675—1691 рр.

Коли в Україні в кінці XVI — на початку ХVII стст. поширювалося уніатство, вищі достойники православної церкви Молдови надали неоціненну допомогу українському православ'ю. Після смерті Львівського єпископа Гедеона Балабана — екзарха великого константинопольського патріаршого трону православна церква в Україні опинилася в скрутному становищі. В живих залишився тільки один православний архієрей Михайло Копистенський (помер у 1610 р., і його кафедру не було заміщено). До Сучави відправився тоді Іов Княгинецький, засновник і ігумен Манявського скиту з проханням висвятити єпископа для осиротілої Львівської єпархії.

Монастирі Буковини й Молдови нерідко поповнювалися українцями. Так, уродженець Кам'янця-Подільського українець Стефан постригся в Сучавському монастирі на Буковині під іменем Афанасія. З ним підтримував зв'язки Петро Могила ще до початку своєї церковної кар'єри в Україні. Українець за походженням, родом з Полтави Петро Величковський (1722—1794) (нещодавно визнаний святим Руської Церкви. — Авт.) став відновлювачем занепалого чернечого життя на Буковині і в Молдові. Отримавши постриг на Афоні, Паісій Величковський набрав учнів з числа молдаван та українців, з якими відправився в Молдову. Тут, щиро прийнятий світською та церковною владою, він очолив боротьбу проти засилля фанаріотського грецького духовенства.