Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Церква євангельських християн-баптистів у роки радянської влади

У перше десятиліття після жовтневої революції 1917 р. для баптистів та євангельських християн у цілому склалися сприятливі умови діяльності. До протестантських церков посилився приплив тих, хто постраждав у період революційних потрясінь, зокрема тих, хто втратив свою власність через її експропріацію, в кого загинули рідні й близькі у братовбивчій громадянській війні.

Було вжито ряд заходів для організаційного й фінансового зміцнення баптистських громад. Так, у жовтні 1918 р. в Києві проходив І Всеукраїнський з'їзд баптистів, на якому, зокрема, прийнято Проект бажаних статей віросповідного закону. До нього було додано проект Статуту громади євангельських християн-баптисті в. Пункт 2 статуту передбачав, наприклад, право "влаштовувати релігійні молитовні зібрання з читанням і поясненням Слова Божого, із співом духовних пісень, музикою й молитвою як в особливо обраних приміщеннях, так і на вулицях, площах, садах, парках, пароплавах, у фабриках і заводах, залізничних станціях, тюрмах, лікарнях, госпіталях, народних їдальнях і чайних, нічліжних будинках і в усіх прилюдних місцях". Ставилася також вимога "видавати, продавати і роздавати листки, брошури, книги Святого Письма, журнали і книги релігійно-просвітницького змісту як при місцях своїх зібрань, так і на будь-якому місці".

Реалізуючи цю програму, багато громад вели активну місіонерську роботу. У дні євангелізації по містах та інших населених пунктах влаштовувалися урочисті процесії віруючих зі співом гімнів, поширенням листівок релігійно-повчального характеру, продажем Біблій, випуском і поширенням спеціальних плакатів і газет.

У цей час чимало зроблено і для зміцнення фінансової бази громад. Баптисти розгорнули активну діяльність із створення господарських кооперативів-громад, друкарень, магазинів. Хоча ці господарські організації відраховували більшу частину прибутків центральним органам церкви, частина їх залишалася і на місцях і йшла на розгортання місіонерської роботи, особливо в малих населених пунктах.

Всеукраїнський з'їзд баптистів 1918 р. постановив просити в радянської влади дозволу на те, щоб "громада користувалася всіма правами юридичної особи з усіма громадянськими правами по придбанню і відчуженню майна і представництва як на суді, так і в усіх урядових і громадських установах, куди посилає своїх уповноважених". Звертання баптистів залишилися без відповіді.

У травні 1921 р. в Єлизаветграді відбувся II Всеукраїнський з'їзд баптистів. На ньому засновано Всеукраїнський союз баптистів з центром у Києві. Головою союзу було обрано Д.Правовєрова. На III Всеукраїнському з'їзді баптистів (Київ, 1922 р.) прийняли рішення ввійти до складу Всеросійського союзу баптистів, хоча це й не виправдало себе.

Ще два всеукраїнських з'їзди баптистів у 20-ті роки (четвертий та п'ятий) відбулися в Харкові. Важливою подією в духовному житті церкви став вихід протягом 1926—1928 років журналу "Баптист України". У 1927 р. в Києві було надруковано 10 тис. примірників Біблії в неповному варіанті, а також 25 тис. примірників Нового Заповіту. Цей випуск Біблії в Радянському Союзі — останній до 1956 р. Баптисти в Києві також організували школу для священнослужителів.

Дані засвідчують значне чисельне зростання в ці роки громад баптистів та євангельських християн. Так, у Полтавському окрузі з 1920 до 1925 року їх побільшало в 4 рази. Значне зростання числа громад спостерігалося в Донбасі та більшості інших округів України. В цілому по Україні тільки за 1926 р. приріст чисельності баптистських громад становив 15%. Значна увага приділялася релігійному вихованню дітей та юнацтва. Велась активна робота з організації гуртків молоді, а також бапсомолу — баптистської спілки молоді та христомолу — християнської спілки молоді. Наприклад, у Мелітопольському районі бапсомолом було охоплено 90% всієї молоді. Баптисти накопичили значний досвід створення жіночих і дівочих гуртків рукоділля, крою і шиття, ведення домашнього господарства. Поряд з цим, звичайно, велася робота і з вивчення Біблії.

Серед німецького населення України в ті роки й далі діяли самостійні менонітські громади. Основними районами поширення їх були Херсонська, Запорізька та Донецька області. В колонії Моргенау, біля Мелітополя, розташувався керівний центр менонітів — Рада всеукраїнських меноніт-ських громад. Протягом кількох років у Мелітополі видавався їхній журнал "Унзер блат" ("Наш листок").

З кінця 20-х років для баптизму-євангелізму в Радянському Союзі, в тому числі і в Україні, почалися скрутні часи. Соціально-політичні реалії того часу призвели й до ганебного порушення проголошеної на словах свободи совісті. Ставлення до релігії вписалося в горезвісну "теорію" загострення класової боротьби в міру "просування до соціалізму". Усі без винятку релігійні організації, а надто протестантські, зазнали жорсткого адміністративного тиску, всіляких переслідувань. Вони особливо посилилися після прийняття в 1929 р. закону про релігійні культи.

Віруючих фактично позбавили права задовольняти свої релігійні потреби. Спершу тимчасово, а в першій половині 30-х років і зовсім заборонили діяльність Союзів баптистів та євангельських християн. До осені 1929 р. було арештовано та репресовано таких відомих діячів баптизму-євангелізму в Україні, як А.Букреев, Ф.Косолапов, Д.Правовєров, А.Ко-стюков. Ряди баптистських і євангельських громад значно скоротилися, чимало їх зовсім розпалося. До початку Вітчизняної війни в радянській Україні не залишилося жодної офіційно діючої церкви баптистів чи євангельських християн. Близько 10 громад далі існували напівлегально. Внаслідок жорстких адміністративних заходів, переслідувань з боку сталінського режиму релігійне життя в СРСР, в тому числі і в Україні, практично завмерло.

У роки Великої Вітчизняної війни та в перший повоєнний час відбулося певне пожвавлення баптистсько-євангельського руху, чисельне його зростання. Багато віруючих брали участь у бойових діях, багато з них було відзначено державними нагородами. Соціальний досвід, який принесли із собою в релігійні громади учасники війни, сприяв витісненню найбільш архаїчних елементів групової свідомості віруючих, руйнуванню групових настроїв, допомагаючи розвитку позитивної соціальної орієнтації. З іншого боку, поповнення протестантських громад воєнних і повоєнних років становили переважно люди, котрі пережили глибокі потрясіння війни, втрату рідних і близьких. У новому поповненні була велика частка осіб з украй бідними соціальними зв'язками: вдів, інвалідів, тих, хто шукав у релігії розради, втіхи, а серед одновірців — співчуття, елементарного милосердя.

Суттєвим фактором, що мав значний вплив на соціально-демографічні й духовні характеристики баптизму-євангелізму у повоєнний період, стало возз'єднання всіх українських земель. У західному регіоні України склалися багаті традиції протестантського руху, діяли численні громади, сформувався досвідчений проповідницько-місіонерський корпус. Усе це, зрештою, справило свій вплив і на стан баптизму-євангелізму в інших регіонах республіки. Внаслідок міграційних процесів віруючих з районів з надлишковими трудовими ресурсами, а це в основному вихідці із Західної України, створювалися нові релігійні громади, котрі вливали свіжий струмінь часом у хиріючі місцеві громади.

Було вжито ряд заходів для організаційного зміцнення протестантського руху в країні. Нарешті збулася мрія прихильників єднання баптистів та євангельських християн. У 1944 р. їхні союзи об'єдналися. На об'єднавчому з'їзді з 45 делегатів 11 представляли Україну. В 1945 р. відновлено назву євангельські християни-баптисти (ЄХБ), прийняту ще в 1905 р. Було створено Союз євангельських християн-баптистів. У1945 р. до нього ввійшло ряд громад християн віри євангельської (ХВЄ), тобто п'ятдесятників. У 1946 р. на конференції, яка відбулася в Ужгороді, до ЄХБ приєдналося 25 церков і груп вільних християн-дарбистів. У 1947 р. відбулося об'єднання ЄХБ з євангельськими християнами в дусі апостолів. На початку 60-х років до Союзу євангельських християн-баптистів ввійшли меноніти. Для керівництва церквою утворено Всесоюзну раду євангельських християн-баптистів.

Проте не всі віруючі, а надто керівники деяких громад, зуміли подолати відокремленість. Поряд з об'єднаними громадами ЄХБ з'явилися групи й громади так званих "чистих євангельських християн", "чистих баптистів" і п'ятдесятників, котрі не пішли на союз.

Ряди новоствореної церкви стали чисельно поповнюватися. Дослідження показують: тільки за період 1952—1965 громади євангельських християн-баптистів України зросли на 47%. Кількісному зростанню протестантських громад сприяло застосування ефективних методів євангелізації. Оскільки організація недільних шкіл, спеціальні зібрання віруючої молоді тощо заборонялися, громади ЄХБ активно використовували дозволені форми й методи: відзначення дня народження дітей у сім'ях віруючих, проведення весільних урочистостей у громадах, навчання юнаків і дівчат у хорових колективах та ін. Керівництво ВРЄХБ відзначало, що в кінці 50-х років в Україні проживало до 75% членів церков ЄХБ.

Однак у цілому так звана "відлига" в суспільно-політичному житті не поліпшила становища церкви євангельських християн-баптистів, як і загалом всіх релігійних організацій. Спрощене тлумачення офіційною ідеологією релігійного феномену як пережитку минулого було обгрунтуванням і відповідної політики. Це виявилося в масовій антирелігійній кампанії, яка розгорнулася в країні на рубежі 50—60-х років. Лише в першій половині 1961 р. в Радянському Союзі закрито 300 церков ЄХБ, переважну більшість з них в Україні. Б першій половині 60-х років фактично за релігійні переконання в Україні засуджено 50 членів церкви.

Адміністрування щодо релігійних організацій, переслідування віруючих, яке негативно позначилося і на церкві євангельських християн-баптистів, тривало фактично до середини 80-х років. Дуже частою стає відмова віруючим у задоволенні їхніх обгрунтованих клопотань насамперед у справі реєстрації громад, купівлі, ремонту або спорудження молитовних будинків, друкування духовної літератури, випуску періодичних видань.

Водночас нагніталася атмосфера і в релігійному середовищі. Ідеї неприйняття світу як украй гріховного знаходили благодатний грунт серед широких кіл віруючих. Частина релігійних лідерів стала активно проповідувати позицію конфесійної відокремленості від нерелігійного оточення. На служіння було висунуто працівників, котрі не мали богословської практики і відповідного досвіду, особливо в роботі з молодими віруючими. У церкві зростало незадоволення поведінкою деяких пресвітерів. Постійно загострювалися суперечності з п'ятдесятниками.