Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Католикізація вірмен України

Спроби унії Вірменської церкви з Римом активізуються під час проведення Флорентійського собору. Католикос Костянтин IV посилає в 1438 р. чотирьох своїх повноважних представників у Флоренцію. 22 листопада 1439 р. вироблено текст унії (папська булла "Exultate Deo"), на підставі якої Вірменська церква приймала католицький догмат "Філіокве", 7 таїнств, постанови Халкедонського собору. Але незадовго до повернення послів католикос Костянтин IV вмирає, а його спадкоємець не визнає постанов про унію Флорентійського собору. Унія з Римом відтак виявилася нестійкою.

Однак на українських землях вірменські уніати-василіани вели активну душпастирську роботу. Вони захопили у Львові монастир св. Анни. Папа Урбан VI буллою від 5 квітня 1381 р. віддав наказ львівським домініканцям взяти під свою юрисдикцію вірменських ченців-уніатів, тобто василі-ан, які відтоді втрачають свою незалежність. Після 1380 р. щезає вірменський уніатський клір у Львові. Вірмени-уніати, не маючи ані свого духовенства, ані бази для його підготовки, переходять у католицизм. Внаслідок цього приблизно з 1439 р. вірменська унія втрачає грунт як у Вірменії, так і в Україні.

Згодом львівський вірменський єпископ Стефан І налагоджує стосунки з Римською церквою. У 1484—1492 pp. він відвідує Рим і зустрічається з папою Інокентієм VIII. Після його смерті місце єпископа довго було вакантним. На думку деяких польських істориків, це засвідчує, що вірмени в Україні розділилися на дві течії: одна — прибічники національної Вірменської церкви, інша — прихильники унії. Не виключено, що серед вірмен справді було досить багато прихильників унії. Але перша течія перемогла, що засвідчує диплом короля Сигизмунда від 26 квітня 1516 р.

Одна з найбільш яскравих постатей серед вірменських єпископів в Україні — Стефан II. З 1541 по 1547 р. був патріархом Великої Вірменії під іменем Стефана V. Будучи прихильником унії, їздив у Рим і спілкувався з папою римським. Він не повернувся у Вірменію через свою схильність до унії і став добровільним вигнанцем в Україні. Помер Стефан П у 1551 р. у Львові, а похований на цвинтарі при вірменському кафедральному соборі.

Спадкоємцем Стефана II став Григорій II. Після утвердження на єпископстві в 1562 р. він одразу зіткнувся із світською опозицією вірменських старійшин, які відігравали важливу роль у церковному житті вірмен і були вороже налаштовані до унії. Вірменські старійшини контролювали практично все церковне життя. Вірменський клір також залишався вірним традиціям національної Вірменської церкви.

Вірменська церква в Україні не мала достатніх можливостей для нормального розвитку. На відміну від Української церкви в неї не було ані церковних братств, ані світських меценатів (типу Костянтина Острозького). Вірменській громаді постійно загрожувала небезпека розчинитися серед українців чи поляків. До того постійно виникали суперечності між мирянами й духовенством, духовенством та єпископом. За Григорія II справи зайшли так далеко, що довелося звернутися за посередництвом до короля Сигизмунда Августа (1568). Королівська комісія після з'ясування обставин конфлікту видала 16 травня 1569 р. декрет, що позбавив вірменських старійшин права втручатися в управлії ня церквою. Однак Григорій II змушений був все одно відмовитися від єпископства. Апеляція до королівської влади — характерна риса для Вірменської церкви в Україні всього XVI ст.

Після Григорія II місце єпископа знову довго було незайнятим. І лише в 1578 р. єпископом став Барзумас Богданович. Проте, як і більшість його попередників, через симпатії до унії він був змушений в 1582 р. відмовитися від єпископської влади. В цілому період з 1579 по 1626 р. є найбільш темним в історії Вірменської церкви в Україні. Незважаючи на прихильне ставлення більшості львівських єпископів до унії, вона не мала особливого успіху серед вірменських громад та духовенства.

До кінця XVI ст. ставлення Апостольської столиці до вірмен було терпимим. Але з початку XVII ст. позиція Риму з цього питання різко змінюється, про що засвідчує інструкція папської курії для польського єпископа Яна Батіста Ланцелотті (1622). Апостольська столиця намагається втручатися у вибори львівських єпископів, оскільки її не влаштовував тодішній порядок, коли вірменського єпископа в Україні обов'язково мав затверджувати католикос. У цій інструкції римської курії ставилася категорична вимога схилити вірмен до унії. Інакше вони як схизматики мають залишити Польщу. Римська курія вважала: багаті вірмени, котрих було чимало, не захочуть втрачати свої багатства й змушені будуть прийняти католицьку віру.