Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Утворення Української автокефальної православної церкви

Встановлення радянської влади в Україні на перших порах сприяло розвитку церков, опозиційно налаштованих до РПЦ. Більше того, згідно з новими законами віруючі мали право створювати громади без санкції церковної ієрархії, лише зареєструвавши свій статут в органах місцевої влади. Це було дуже вигідно для прихильників української автокефалії, які своєї ієрархії не мали. Цілком можливо, що нові закони та інструкції для того й було прийнято, щоб активізувати вигідну більшовикам опозицію до РПЦ. Уже в березні 1919 р. при Миколаївському соборі у Києві зареєстровано першу громаду УАІЩ, а у квітні утворилася друга ВПЦР на чолі з Михайлом Морозом та його заступником — протоієреєм Василем Липківським.

Денікінська окупація Києва в серпні 1919 р. призупинила діяльність ВПЦР. З денікінцями до Києва повернувся і митрополит Антоній, котрий різко негативно поставився до українського церковного руху. Він відібрав храми в українських громад, заборонив священнослужіння багатьом київським священикам та дияконам. Курс генерала Денікіна на відновлення російської імперії був активно підтриманий тією частиною православного кліру, яка боролася за утвердження в Україні духовної імперії — Московського патріархату.

Після розгрому (при активній участі українських селян) денікінських військ і встановлення в Україні в грудні 1919 р. більшовицького режиму ВПЦР відновлює свою діяльність. Знову відкриваються національно зорієнтовані парафії. Але брак власного єпископату (а отже, і достатньої чисельності священиків) стримує розвиток церкви. Неодноразові звернення ВПЦР до єпископату патріаршої орієнтації перейти на автокефальні засади не приносили очікуваного результату. Це спричинило згодом повний розрив українських громад з РПЦ і самопроголошення 5 травня 1920 р. автокефальної й соборноправної православної церкви в Україні. Спроба ВПЦР висвятити свій єпископат в Грузії, церкви на той час опозиційної до РПЦ, також не вдалася.

Утворення Української автокефальної православної церкви

14 жовтня 1921 р. ВПЦР скликала І Всеукраїнський православний церковний собор. На ньому підтверджено постанову ВПЦР від 5 травня 1920 р. і, як виняток, обрано та висвячено пресвітерським чином (через рукоположения священиків та мирян) на першоієрарха Української автокефальної православної церкви (УАІЩ) Василя Липківського та на архиепископа Київщини Нестора Шараївського. Нововисвячені на цьому соборі (з 25 по ЗО жовтня) уже традиційним шляхом висвятили ще чотирьох єпископів.

На соборі ухвалили непохитно триматися правил православної віри, які, однак, проголошувалися єдино можливими лише для свого часу. Тому як такі, що не суперечать православному вченню, було прийнято постанови про одружений єпископат, про можливість перегляду й українізації церковних служб та обрядів, про переклад українською мовою богослужебних книг тощо. Собор засудив приєднання до Московської церкви Київської митрополії у 1686 р., виступив проти єпископсько-самодержавного устрою церкви, що утворився в Україні внаслідок такого приєднання і проголосив всенарод-но-соборноправний устрій церкви.

Проте набуття своєї ієрархії не зняло проблеми вишколу кліру, непідготовленість якого (священиками найчастіше ставали люди без відповідної освіти та навиків) і нетрадиційна висвята ієрархії, гостра міжцерковна боротьба негативно впливали на життєдіяльність та зростання громад УАПЦ.

Організаційно оформившись у жовтні 1921 р., УАПЦ одразу заявила про свій намір бути аполітичною організацією, займатися виключно вирішенням проблем церковного й духовного характеру. Проте в новій більшовицькій державі, яка небезпідставно вважала церкву своїм конкурентом, було практично неможливим уникнути конфлікту з владою не тільки УАПЦ, а й усім церквам та релігійним течіям тогочасної України.