Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Зміна державної політики щодо церкви в роки перебудови

Про перелом у державно-церковних відносинах можна говорити лише з часу зустрічі патріарха Московського та постійних членів Синоду РПЦ із Генсеком КПРС М.Горбачовим у квітні 1988 р., незадовго до святкування 1000-річчя хрещення Русі. М.Горбачов у своєму виступі чи не вперше поставив знак рівності між церквою та іншими суспільними інституціями, висловивши готовність юридично закріпити позитивні зрушення в державній політиці щодо церкви. Проте ми маємо розуміти, що програмні положення зустрічі не відразу стали керівництвом до дії на всіх рівнях влади і в усіх регіонах радянської імперії. Інерцію попередніх років подолати було не так просто. Владні структури на місцях, десятиліттями борючись з "релігійними пережитками", дуже непросто засвоювали нові принципи демократичного суспільства з його громадянськими свободами. В Україні і далі знімали з реєстрації громади: і в 1986 р. (15 громад), і в 1987 р. (ще 6). (Усього наприкінці 1987 року в Україні зареєстровано 3971 православну громаду РПЦ). І це при тому, що лише в 1987 р. в республіканські органи надійшло близько 300 заяв з десятків населених пунктів з проханням зареєструвати громади.

Влада та московська патріархія розуміли, що забезпечення принципів реальної свободи совісті в Україні загрожувало не лише "релігійним бумом", а й породженням нових проблем для місцевого православ'я. Серед них, зокрема, проблема інформації про істинну історію та реальний стан Українського екзархату, православ'я в Україні в цілому, проблема національної церкви. Вирішення цих питань могло стати (і стало) одним із чинників розпаду не лише церковних, а й політичних та економічних союзних централізованих структур. Не випадково Україна завжди була на особливому становищі, і перші православні громади в Україні зареєстровано в Криму та м.Дніпродзержинську лише наприкінці 1987 р. (всього того року зареєстровано в РПЦ 16 громад).

Український екзархат був один із найбільших у РПЦ і його новопризначений глава, як правило, автоматично ставав постійним членом Синоду РПЦ. Досить сказати, що на початок 1985 р. з 6806 громад РПЦ близько 4 тисяч налічувалося в Україні. Масова реєстрація православних громад в Україні, що почалася в 1988—1989 роках, мала свої особливості. З 2,1 тисяч новозареєстрованих православних громад (наприкінці 1989 р. їх в Україні стало вже 6101) близько 1,6 тисячі припадало на Галичину, де віруючі греко-католики, не маючи змоги розбудовувати свою церкву, реєструвалися як православні. Це підтверджує і той факт, що наприкінці 1990 р. при подальшій масовій реєстрації нових православних громад загальна чисельність їх в Україні зменшилася і становила 5031 громаду. Пов'язано це з тим, що в 1990 р. дозволили реєстрацію громад УГКЦ і близько 1,5 тисячі православних парафій перереєструвалися на греко-католицькі.

Швидке збільшення наприкінці 80-х років чисельності православних громад в Україні та РІЩ в цілому поставило на порядок денний низку організаційних питань, до яких церква була не зовсім готова. Це, зокрема, налагодження ефективної господарської діяльності новоутворених парафій. Повернення їм господарських функцій породжувало проблему підготовки економічно обізнаних кадрів. Принципово нових підходів потребував і розвиток місіонерської, видавничої справ, удосконалення органів церковного самоуправління. І, на перших порах, "...відтворити церковне життя у формах і повноті, притаманних йому в минулому", за свідченням тогочасного керівництва РПЦ, не вдавалося. (Материалы Архиерейского собора РПЦ, посвященного празднованию 400-летия учреждения Московского патриаршества // Московский Церковный вестник.— 1989.— №14.— С. 6).

В Україні, окрім того, додавалася своя специфіка: центральна влада РПЦ, пам'ятаючи український церковний досвід 20-х та 40-х років, намагалася максимально обмежити будь-які самостійні дії українських єпископів. Хоча свого часу рішенням Всеросійського православного собору Українській православній церкві (7 вересня 1918 р.) надано автономію в канонічній єдності з РПЦ, і цю автономію ще раз підтвердив у 1922 р. зачислений нині до лику святих патріарх Тихон, ніхто з ієрархів РПЦ про цей акт навіть не намагався згадувати, не говорячи вже про утворення українського Синоду, інших церковних структур в Україні (тому для РПЦ логічним було б не надання у 1990 р. незалежності Українському екзархату, а відновлення вже наданого раніше статусу автономії). Після смерті екзарха Михаїла (Єрмакова) і до 1990 р. собори єпископів не збиралися, митрополити київські та галицькі призначалися з Москви і, як правило, з числа не-українців. Уперше у XX ст. (1966 р.) цей пост зайняв українець — митрополит Філарет (М.А.Денисенко).

Підбиваючи підсумки характеристики післявоєнного розвитку православ'я в Україні до кінця 80-х років, зазначимо, що, незважаючи на суттєві відмінності стану церкви в різні часи життя країни, цей період характеризується постійним тиском на церкву. Політика радянської влади щодо православної церкви була якщо несприятливою, то хоча б нейтральною не більше десятиліття — до початку 50-х років. Нові репресії проти церкви не могли не розпочатися — ортодоксальні більшовицькі оцінки релігійності як реакційного явища компартійними та владними структурами не було знято. Особливістю нових репресій став завуальований характер (закриття храмів через "відсутність віруючих", зняття з обліку громад "через те, що немає храмів" та ін., заборони служіння священиків (причиною могла стати "аморальна поведінка", а такою поведінкою вважалася вже сама належність до кліру тощо). Такий стан речей провокував розквіт так званих анонімних форм релігійності — в Україні почали масово розвиватися ті конфесії, чия догматика, а особливо обрядово-культова практика, не заперечує задоволення релігійних потреб індивідуально або взагалі анонімно. Крім того, анонімна релігійність стала втіленням своєрідних альтернативних цінностей, що протистояли тим, які нав'язувалися тоталітарною системою.

Архетипи, сформовані владними структурами в ставленні до церкви в минулі десятиріччя, були лише приховані нашаруванням нових завдань, котрі ставила перед церквою влада. Адже великий потенціал церкви максимально використовувався спецслужбами СРСР у зовнішньополітичній діяльності РПЦ, для контрпропагандистської роботи за кордоном. У своїй міжнародній політиці як союзні, так і республіканські владні структури поступово переходили від силових методів діяльності до більш вишуканих, у тому числі і сакральних. Найбільш підходящою конфесією для сакральних методів виступала саме православна церква, яка, на відміну від інших конфесій, вдало знайшла свою "нішу" в атеїстичній державі.

Потенціал православної церкви з великою ефективністю використовувався і у внутрішній політиці. Зокрема, в Україні її основним завданням стало проведення державної політики русифікації і викорінення національних особливостей не тільки в сакральній сфері, а й у всьому суспільно-культурному комплексі існування народу (офіційно це називалося "зближення націй" та виховання нової, "радянської" людини).

Таке своєрідне "одержавлення" церкви, яке було неминучим, оскільки стало наслідком "одержавлення" всіх сфер життя радянського суспільства, допомагало церкві не тільки виживати, а й розправлятися з конкурентами за допомогою влади. Цілком логічним є і те, що в самій церкві встановилися порядки, дуже близькі до суспільних — тобто тоталітарні. І не дивно, що за умов відокремлення церкви від держави вищі ієрархи нагороджувалися радянськими орденами й медалями, грамотами, отримували привілеї, які мали й вищі урядові чиновники.

Позитивним для православної церкви наслідком такого "одержавлення" спостерігалося пом'якшення у 70—80-ті роки репресивної політики радянської влади щодо неї, хоча репресії не було відмінено зовсім. На той час уже було відпрацьовано жорсткий механізм контролю над церквою — ніяке рукоположення в сан, кадрові переміщення не могли здійснюватися без узгодження з державними органами. Духовенство класифікувалося за ступенем його "лояльності соціалістичному суспільству", готовністю проповідувати радянський патріотизм і брати участь у всесвітньому русі за мир. Масовий розмах набуло вербування ієрархів та причту церкви КДБ, особливо після вступу РПЦ до Всесвітньої Ради Церков, Християнської мирної конференції, Конференції європейських церков тощо.

З цього випливає, що радянська влада не збиралася повністю знищувати православну церкву як інституцію, але хотіла мати її слухняним елементом своєї як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Проте це не знімало, а, навпаки, нагнітало напруження в православному релігійному середовищі України, яке наприкінці 80-х років досягло свого апогею, позаяк наклалося на піднесення національно-визвольного руху, що потребував національно зорієнтованої церкви. І навіть помпезне святкування 1000-ліття хрещення Русі (розумілося як хрещення сучасної Росії, адже основні урочистості проходили в Москві) не зняли, а, навпаки, загострили ситуацію в Україні, оскільки часткові заходи влади, спрямовані на поліпшення становища церкви, не виходили за межі старого розуміння суті й ролі релігії в суспільстві. На тлі зростаючого плюралізму думок та ідей наприкінці 80-х років таке розуміння стало вже анахронізмом. На порядку денному постало питання прийняття принципово нового Закону про свободу совісті.

Контрольні запитання

1. Що стало причиною зміни політики радянської держави у ставленні до православної церкви наприкінці 40-х років?

2. Чому новий етап репресій проти церкви був неминучим?

3. Чим викликано зміну державно-церковних відносин у середині 80-х років?

Теми рефератів

1. Українське законодавство щодо релігії в 50—60-х рр. XX ст.

2. Розвиток православної церкви наприкінці 40-х років XX ст.: нові тенденції.

3. Необхідність змін державно-церковних відносин наприкінці 80-х років XX ст.

Рекомендована література

1. Баран В. Україна 1950—1960-х рр. — Львів, 1996.

2. Воронін О. Історичний шлях УАПЦ. — Кенсінгтон, 1992.

3. Членський В. Державно-церковні взаємини на Україні (1917-1990). — К., 1991.

4. Історія Православної Церкви в Україні. — К., 1997.

5. Історія релігії в Україні. — Львів, 1991—1999.

6. Історія релігії в Україні. — К., 1999. — Т.З: Православ'я в Україні.

7. Історія християнської церкви в Україні. — К., 1992.

8. Пащенко В. Православ'я в новітній час в історії України. — Полтава, 1997. — Ч. 1.

9. Поспеловский Д.В. Русская Православная Церковь в XX веке. — М„ 1995.

4. КОНФЕСІЇ ПРАВОСЛАВНОГО КОРІННЯ ТОТАЛІТАРНОЇ ДОБИ
Духовне християнство на українських теренах після 1917 р.
Розділ VII. РЕЛІГІЙНО-ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ
1. РЕЛІГІЙНІ ВИЯВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДУХОВНОСТІ УКРАЇНЦІВ
Співвідношення релігійного і національного
Фактори формування специфіки релігійності українця
Селянськість і релігійний дух українців
Психологічні чинники формування релігійності
Загальні вияви релігійності
Суперечливість світоглядних орієнтацій
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru