Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Психологічні чинники формування релігійності

Особливості національної психології мають своє вираження у двох різновидах ставлення до світу — екстраверсному й інтроверсному. Українці — інтроверсна нація. Характерними рисами українського народу є замкненість, тиха вдача, почуття всепрощення, підпорядкованості, терпимості, прагнення до духовного усамітнення, певний життєвий аскетизм, невибагливість. Українця характеризує також висока чуттєвість, домінування почуттєвого над інтелектуальним і вольовим. Навіть за зовні веселими виявами настрою українського народу (згадаймо його пісні) завжди проглядаються сум, відчуття якоїсь пригніченості, життєвої невпевненості (Рибчин І. Геопсихічні реакції і вдача українців. — Мюнхен, 1966; Українська душа. — К., 1992). Зазначимо, що всі ці особливості думання й переживання є сприятливим грунтом у нашого народу для глибоких релігійних настроїв, перенесення релігії у сферу індивідуальної, внутрішньої набожності.

Зумовлена межовим геополітичним розміщенням постійна загроза існуванню, відчуженість від усіх матеріальних святощів суспільства за умов феодальних відносин, невпевненість у завтрашньому дні, породжена соціальним і національним безправ'ям, виробили в українців риси безкорисливості, певною мірою аскетичне ставлення до земних благ, відчуття якоїсь неповноцінності. Цей їхній психологічний настрій підвладний сприйнятим ними християнським ідеям покірності, терплячості, скромності.

Демократизм спільного співжиття українців зумовив те, що кожен з них є самостійним господарем, людиною самою по собі незалежною. А характер суспільних відносин спричинив у них індивідуалістичну зорієнтованість. Та навіть будучи інтровертом, індивідуалістом за своїм характером, українець залишається людиною доброю й милосердною, має співчуття до знедолених, скривджених. Це зумовлено насамперед ототожненням ним себе з іншими людьми, віднайденням у них свого Я. Саме тому українцеві близька християнська заповідь любити ближнього свого як самого себе.

Роль релігійного чинника в існуванні й розвитку національної духовності українського народу дуже неоднозначна. Характерним є, зокрема, те, що немає абсолютного збігу "МИ" релігійної спільності (певної конфесії) з почуттям національного "МИ". Такий незбіг існував і за часів Київської Русі, коли християнство було релігією знаті, а язичництво — низів; і за часів польсько-литовської державності, коли знатні прошарки виявляли свою прихильність до римо- чи греко-католицизму, а прості люди лишалися переважно в лоні православ'я. Таку картину спостерігаємо і в XVII — XIX стст., коли низи залишалися на рівні народного християнства, а провідні верстви схилялися або до російського православ'я або до римо-католицизму. Під впливом постійних міжконфесійних конфронтацій в Україні відбувалося послаблення цілісності етнопсихе, загалом деградувала етнічна самосвідомість. На динаміці свідомості національного МИ також негативно позначилася підміна національного почуття релігійним, протиставлення релігійного МИ національному.

Це виявилося, зокрема, за часів колоніального поневолення України Росією. Після приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1686 р. православна церква, з одного боку, почала слугувати засобом денаціоналізації українців, а з іншого, своєю боротьбою проти греко-католиків, протестантських течій і залишків язичництва призвела до дезінтеграції української народності. Акцентуючи на православності як на ідентифікованому імені українців, Російська православна церква цим самим знімала питання національної приналежності як неістотне, спричиняла підміну почуття національної самосвідомості почуттям якоїсь абстрактної конфесійності. Як правильно зауважив поет Володимир Сосюра, "російське самодержавство, взявши собі на допомогу страшного спільника — православ'я, призвело наш народ до того (майже за 300 років), що він забув своє ім' і.., і коли питали українців, хто вони, то була тільки одна страшна відповідь: "Ми — православні" (Сосюра В. Третя рота. — К., 1988. — С.260).