Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - 4. КОНФЕСІЇ ПРАВОСЛАВНОГО КОРІННЯ ТОТАЛІТАРНОЇ ДОБИ

Проголошення свободи віросповідання в 1905 р. легалізувало стан більшості сект. Проте деякі з них (наприклад, безпопівці) й надалі залишались у становищі переслідуваних. Лютнева революція 1917 р. стала переломним етапом у розвитку сектантського руху на теренах Російської імперії.

Зрівняння в правах усіх релігійних вірувань і надання їм однакової свободи дії стимулювало розвиток сектантства і в Україні, особливо сект протестантського напряму. Старообрядництво й духовні християни розвивалися в Україні не так інтенсивно, як у Росії. А це тому, що значну частину парафій і далі утримувала православна ("тихонівська") церква, а також українсько-зорієнтовані новоутворені церкви — УАПЦ, УПАЦ, обновленська. Після утвердження в Україні українофобської більшовицької влади, що призвело згодом до розгрому всіх національно зорієнтованих церков, в Україні дістають підтримку новоутворені антирадянські секти, які стали однією з форм соціального протесту проти комуністичної влади.

Зміни в сектах православного коріння після 1917 р. характеризуються ще й тим, що багато течій протестантського напряму (більш пристосованих до капіталістичних суспільних відносин) почали активно перебирати до себе послідовників хлистовеьких, духоборських, молоканських та інших громад. І це не дивно, адже протестанти мали фінансову й місіонерську підтримку своїх закордонних центрів, а це також позитивно впливало на їхній розвиток. Та невдовзі зростання сект в Україні (як і по всьому СРСР) почало штучно гальмуватися радянськими спеціальними органами влади. Курс більшовиків на "подолання релігійних пережитків" і пов'язані з ним широкомасштабні репресії призвели в 1930— 1932 роках до різкого скорочення чисельності сектантських об'єднань і громад.

Проте в Україні і далі успішно розвивалися деякі старообрядницькі церкви. В умовах радянської дійсності, коли офіційна Російська православна церква стала (як і за царизму) на шлях угодовства щодо влади, старообрядництво швидко поповнювало свої ряди за рахунок незадоволених нею. Однак згодом і їхнє зростання було зупинено.

Найбільшою із старообрядницьких об'єднань в Україні була і є Руська православна старообрядницька церква (Білокриницька згода), якою керує архієпископ Московський і всієї Русі. На початок 1999 р. вона налічувала 53 громади, мала 2 монастирі з 7 ченцями, 33 священнослужителі. Громади цієї церкви є у Вінницькій (10), Одеській (14), Чернівецькій (8), Хмельницькій (4), Кіровоградській (4) та ін. областях України. Розвиваються в Україні і православні старообрядницькі громади безпопівської згоди. На початок 1999 р. їх налічувалося 12 громад. Цей рух в Україні перебуває нині на стадії відродження. Найбільше громад безпопівської згоди тепер на Житомирщині (7) й Харківщині (3), по одній громаді в Закарпатській і Запорізькій областях. Згода має і свою недільну школу. Вищу Раду згоди і їхній духовний суд розташовано в Литві.

Духовне християнство на українських теренах після 1917 р.

Духовне християнство на українських теренах після 1917 р. зазнало сильного впливу інших вчень і втратило значну частину своїх прихильників. Припинила існування в Україні секта скопців, яка після 1917 р. майже розпалась. Але в 20-х роках секта відродилася, використовуючи антирадянські настрої частини людей. Прихильники вчення навіть об'єдналися в єдину організацію на чолі з Д.Ломоносовим. Проте над сектантами організували кілька гучних судових процесів, з котрих найбільш відомий — ленінградський 1929 р. Послідовники течії зазнали також значних утисків з боку каральних органів. З часом вона втратила майже всіх своїх прихильників. Зазначимо, що відроджене скопецтво грунтувалося на ідеях духовного оскоплення, коли головне таїнство було зведено до духовного посвячення в культ.

Раціоналістичний напрям духовного християнства в Україні нині репрезентують духовні християни-молокани. На якийсь час вони зникли зовсім. Кількість їхніх громад постійно зменшувалася і на 1 січня 1963 р. було зареєстровано в Україні всього 3 громади (579 членів, 3 служителі культу) в

Запорізькій області. Ця цифра здається значно заниженою, оскільки на 1 січня 1962 р. в цій області активно діяло 12 служителів культу (ймовірно, керівників громад) та ще два — в Донецькій області. І дуже сумнівно, що вони, будучи на реєстрації в держорганах, діяли без прихильників. Станом на 1 січня 1999 р. в Україні було зареєстровано 5 громад. Тепер йдуть активні процеси відродження цього руху. В 1991 р., на з'їзді молокан у Москві, проголошено створення Союзу общин духовних християн-молокан, прийнято статут союзу. Молокани ведуть активну місіонерську діяльність в Україні, видають часопис "Духовний християнин", мають тут 4 громади.

Секта духоборів припинила своє існування в Україні, хоча ще наприкінці 40-х років у Полтавській області підпільно діяла 1 громада (58 прихильників), а в 60-х роках мала своїх прихильників у Запорізькій області та на Молочних Водах у Миколаївській області.

Немає в Україні тепер зареєстрованих громад і досить активної в 30 — 40-х роках XX ст. в Північній Буковині секти осташів (від румунського оастя домнулуй — воїни Христові). Ця секта виникла в 1925—1927 рр. у м. Сібіу (Румунія) на чолі із православним священиком Йосипом Тріфу і на перших порах майже нічим не відрізнялася від православ'я. Згодом секта набуває певних відмінних рис. Вона мала свій прапор (румунський прапор з ініціалами та зображенням Христа), статут, який жорстко визначав поведінку у вільний час та обов'язки членів секти (повна присвята себе Богові, заборона відвідин будь-яких світських заходів і навіть заборона читання нехристиянської літератури тощо). Члени секти мали обмеження в їжі. їм також заборонялося вживання алкоголю, паління тощо. При діяльній допомозі румунської влади та ієрархів православної церкви (тільки в 1935 р. Румунська православна церква відмежувалася від осташів) сектанти надрукували велику кількість богослужебної літератури (релігійних пісень, псалмів тощо) для індивідуального користування. Допускалося вільне трактування Св. Письма кожним віруючим. Осташі проводили активну місіонерську роботу, особливо залучаючи для цього місцеві кадри. Так, у містах Кіцмань та Чернівці проповідував, зокрема, місцевий "апостол" Віорел Бужеряну. Створювалися навіть спеціальні місіонерські групи для проповідницької роботи серед населення, для проведення благодійницької діяльності, для збирання грошових пожертвувань майбутнім членам секти. Велика увага в секті приділялася роботі з молоддю. Було організовано навіть окремі молодіжні легіони, що мали свої однострої.

Основне завдання, яке ставили перед собою осташі, — це реформування православ'я шляхом відродження й активізації церковного життя. Вони займалися відбудовою та побудовою нових храмів, влаштовували релігійні демонстрації, мітинги, хрестові, походи тощо. У північній Буковині осташі займалися також румунізацією українського населення. На кшталт православних братств, вони уважно стежили за поведінкою священиків, за правильністю виконання ними богослужінь. Згодом сектанти допускали можливість здійснення деяких обрядів і навіть таїнств керівниками своїх громад.

Осташі проповідували ідею зростаючої гріховності людей, занепаду моралі в сучасному суспільстві. Технічний прогрес і розвиток культури, на їхню думку, це спокуса диявола. Тому при прийомі в громаду неофіт зобов'язаний був покаятися в присутності всіх її членів у своїх гріхах, пообіцяти присвятити себе одній меті — служінню Богові. Звідси пішла ще одна назва осташів — покаянні, або покаяти православні.

На початок 40-х років на Буковині діяли кілька десятків громад осташів, які розпалися в повоєнний час. У 60—70-х роках XX ст. тут діяло лише кілька громад на чолі з Пав-люком, Шеперою, Івасюком, Лазарем та ін. Згодом громади осташів остаточно зникли і на сьогодні не відновилися.

Під час і після встановлення в Росії, а згодом і в Україні радянської влади розвивалися старі й виникли нові секти православного коріння, котрі не визнали більшовицького режиму. Вони виникали як своєрідна форма релігійного протистояння цій владі. Зокрема, чіткого антирадянського спрямування набула секта підгорнівців. Серед новоутворених сект зазначимо Істинно-православну церкву, "Істинно-православних християн", Церкву Преображенної Божої Матері (Богородична церква) та ія.

Із становленням радянської влади в Україні ідеологію секти підгорнівців скориговано відповідно до нових реалій, а саме: членам секти заборонялося вступати в будь-які зносини з інституціями радянської влади, яка оголошувалась "антихристовою". Разом з тим у віровченні та обрядово-культовій сфері секти було збережено православні таїнства та обряди. Розквіт підгорнівського руху спостерігався в часи Вітчизняної війни, зокрема на Сумщині.

Порівняно великим відгалудженням РПЦ стала Істин-но-православна церква, яку, як і "Істинно-православних Християн", більшість дослідників відносить не до сект, а до поза-церковних православних течій. Формування ідеології ІПЦ починається на початку 20-х років XX століття. Організаційне становлення цієї церкви відбулось у 1927—1928 роках, після самопроголошення митрополитом Сергієм (Страгородським) "патріаршим місцеблюстителем" й обнародування Послання до пастирів і пастви, більш відомого як Декларація про ставлення церкви до радянської держави. У цьому документі ієрарх із своїми прибічниками проголосили нову, лояльну політику щодо радянської влади. Вони закликали "усвідомити Радянський Союз нашою громадською батьківщиною...", бути громадянинами Союзу "не лише через страх, але і за совість". Незадоволені такою політикою клір і прихожани з РПЦ звинуватили Сергія у новообновленстві й об'єдналися навколо ленінградського митрополита Йосипа (Петрових). Йосипляни, як їх почали називати, в 1928 р. стали основою так званої Істинноправославної церкви. У 1931 р. проти ІПЦ почалися відкриті репресії з боку владних структур. Подальший розвиток церкви відбувався вже в умовах підпілля.

Віровчення й обрядова практика ІПЦ на перших порах були ідентичні ортодоксальній православній церкві, а тому відносити церкву, особливо на початку її розвитку, до сектантства можна дуже умовно і то скоріше з урахуванням числа її членів. Про це ж говорить і обряд вступу в общину, що складався з простої клятви перед хрестом дотримуватися віровчення й не розголошувати таємниць церкви (перед цим обов'язковим було покаяння й сповідання). Всіляко вітався самітницький спосіб життя. Згодом умови конспіративного існування та постійного переміщення наклали відбиток на виконання багатьох обрядів в ІПЦ, призвели до скоригування нею деяких положень свого вчення, котрі, однак, не є принциповими. Так, хрещення в ІПЦ уже можуть здійснювати прості миряни, а не лише священнослужителі. Провідники

ГОЦ переконували людей у близькому кінці світу, свідченням чого є прихід антихриста у вигляді більшовицької влади, а предтечею кінця світу е організація колгоспів. Тому членам церкви суворо заборонили вступати туди. Взагалі основними вимогами до членів ІПЦ були дві — ігнорування всіх заходів радянської влади і неучасть у будь-яких формах суспільного життя та ігнорування Російської православної церкви.

Найнижча структурна ланка течії — домашні церкви й монатирі ("монастирки"). Кожен такий "монастирьок" на певній території був центром місійної роботи. Тут проводилися спільні молитви, а по закінченні їх — бесіди провідників з вірними. Акцент робився на бойкотуванні офіційної (сергіянської) церкви та всіх заходів і нововведень радянської влади. Характерним для ІПЦ є вшанування членів царської сім'ї Романових (їхні портрети — своєрідні ікони), присвоєння керівникам осередків імен царів та їхніх родичів, створення домашніх церков.

В Україні ІПЦ мала багато прихильників уже з часу свого зародження. Громади церкви активно діяли, зокрема, в Харківській, Одеській, Дніпропетровській, Чернігівській, Рівненській, Луганській та інших областях. Про потенції розвитку ІПЦ свідчить і той факт, що на 1930 р. ця церква мала близько 8 % усіх громад в РПЦ. Але з розгромом у 1931 р. ленінградського центру й "викриттям" ІПЦ як "контрреволюційної організації" чисельність громад секти постійно зменшувалася. В Україні також було проведено кілька показових процесів над "контрреволюціонерами" із ІПЦ. Значне число їх репресовано (в Харківській області — більше як 70 чол., в Одеській — 50). Зазначимо, що виступи священиків ІПЦ на початку 30-х років проти суцільної колективізації, проти фактичного відновлення кріпацтва на селі, знищення заможного селянства і, що найголовніше, проти освячення церквою цих дій влади були справедливі. Виступи віруючих в "антирадянському дусі" стали тоді одним із чинників масових виступів селянства проти дій влади.

Наприкінці 50-х років усі центри ІПЦ в Україні було розгромлено. Проте підпільно діяли громади в багатьох областях. Зокрема, в 1958 р. радянськими спецорганами викрито громаду на чолі з Безхутрим, Семененком та Чічкалем у Харківській області. Це ціла підпільна організація із підземною церквою, монастирем. Інша група в Луганській області мала свою друкарню й випускала антирадянську літературу, звернення до світової громадськості. Станом на 1 січня 1962 р. діяло як мінімум громад в областях (вказується чисельність священнослужителів, котрі могли керувати й кількома громадами): Київська — 1, Кіровоградська — 2, Кримська — 2, Одеська — 4. На початок 90-х років XX ст. в країні залишилися лише поодинокі прихильники вчення. З розпадом СРСР і розвитком демократичних процесів в Україні настає відродження ідей ІПЦ. Цьому сприяв Указ Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. "Про додаткові заходи по відновленню справедливості у відношенні жертв репресій, що мали місце у період ЗО—40-х і 50-х років", згідно з яким засуджених членів ІПЦ було реалібітовано. З моменту реєстрації першої громади ІПЦ (у 1990 р.) в Україні відбувається стабільне зростання церкви. Так, якщо на початок 1992 р. зареєстровано лише 2 громади течії, то на початок 1997 р. їх було вже 17, а в 1999 р. — 27. Зосереджені вони в основному в Одеській, Запорізькій, Луганській областях та в Криму.

Наприкінці 30-х років, після масових репресій радянської влади проти ІПЦ, у руслі її діяльності з'являється відгалудження — "Істинно-православні християни" (ІПХ), які, однак, більше відійшли від ортодоксального православ"я. Певний вплив на формування ідеології ІПХ мали й групи федорівців, чердашників та ін., що наприкінці 30-х років розпалися й приєдналися до ІПХ. Члени церкви не визнавали сучасної їм православної церкви й оголосили її "служницею антихриста". Провідники ІПХ (як і ІПЦ) протиставили лінії РПЦ "заповіти" патріарха Тихона й вимагали від своїх послідовників бойкотувати всі заходи як радянської влади, так і РПЦ. Вони не дозволяли своїм дітям відвідувати школу. Лише втручання влади часто сприяло тому, що діти могли закінчити, в кращому разі, 4 класи. І служба в Радянській Армії також вважалася гріховною. Тому не дивно, що після захоплення фашистами українських земель багато членів громад ІПХ співробітничали з німецькою окупаційною владою.

В основі віровчення ІПХ лежать ідеї "кінця світу", і "во-царіння Антихриста" на землі, "другого пришестя Христа". У своїх уявленнях про Антихриста сектанти керувалися церковно-монархічними творами 20-х років, а основним підтвердженням перебування Антихриста довгий час вважали досягнення техніки, науки. Саме тому до середини 50-х років членам секти заборонялося навіть носіння одягу фабричного виробництва, вживання бакалійних виробів, м'ясних продуктів тощо. Автомобіль також вважався справою Антихриста і перевага надавалася пішій ходьбі чи підводі. Прихильники ІПХ часто відмовлялися від радянських документів, сплати податків, багато з них не визнавали радянських грошей. Така поведінка, звичайно, не могла не викликати репресій з боку силових структур. За "злісне ухилення від виконання обов'язків перед державою щодо сплати податку та страхових виплат" до кримінальної відповідальності було притягну о значне число віруючих ІПХ.

Роль посередника між Богом і віруючими, на думку прихильників ІПХ, виконує лише Ісус Христос. Тому згідно з їхнім вченням ні священиків, ні храмів, ні таїнств для славлення Всевишнього не потрібно. Бог сам присутній там, де його славлять віруючі, де проголошується молитва. В ІПХ збереглися таїнства покаяння й причастя, але дещо з іншим змістом. При вступі в члени ІПХ людина зобов'язана була дати обітницю безшлюбності. Це пояснювалося тим, що в антихристовий час одружуватися — коїти гріх. Крім того, заслужити "царство небесне" можна, лише порвавши всі зв'язки із світським життям, у тому числі і з сім'єю (таким чином, відбувалося природне зменшення числа прихильників ІПХ). В умовах конспірації велике значення в ІПХ набуло покаяння, яке мало публічний характер. Причастя здійснювалося в домашніх умовах під час моління шляхом вживання прісного хліба та води. Велику роль у громадах відігравали "божі люди" — старці, що мандрували по країні і займалися місіонерською роботою.

У 70-ті роки відбувалися значні зрушення у віровченні та поглядах прихильників ІПХ — багато з них почали працювати в колгоспах, на підприємствах. їхні діти здобували середню і навіть вищу освіту, допускалася служба в армії.

Громади ІПХ діяли в умовах повної заборони. Тому статистичні дані про громади не систематизовані і часто випадкові. Але ті цифри, що фігурують у звітах Ради у справах релігій, дають змогу мати хоча б часткове уявлення про розмах руху. Так, на 1 січня 1965 р. у Вінницькій області діяло 19 громад (приблизно 272 особи), в Одеській області відповідно — З (29). Прихильники ІПХ були й на Чернігівщині, Рівненщині, Черкащині (мінімум 3 громади). Основна маса українських прихильників ІПХ зосереджувалася в найбільш близьких до російських центрально-чорноземних областях, де зародилася й розвивалася ця течія. Це Луганська, Харківська, Сумська області. В наш час істинно-православне християнство розвивається здебільшого на території Росії.

Не залишилось в Україні і такого відгалудження від ІПХ, як "Основна ланка Христа", що виникла в Криму і мала послідовників у Миколаївській, Одеській, Чернігівській областях. Прихильники цієї секти також не визнають права священнослужителів на посередництво між Богом і віруючим, вважаючи, що спілкуватися з Богом можна скрізь, де віруючі славлять його. Самі обирають "христів", "ангелів", "апостолів" із свого середовища. Із християнських таїнств у секті визнають причастя, покаяння, хрещення, які мають значні відмінності у виконанні та трактуванні порівняно з традиційним православ'ям. Секта вирізнялася також аскетизмом та безшлюбністю. Це значно обмежило зростання громад "Основної ланки Христа", прихильників котрих нині залишились одиниці.

У руслі "Істинно-православного християнства" розвивалася в Україні і секта федорівців. Вони вважали, що друге пришестя Христа вже було й здійснилося воно в 1922 р. в образі ченця Новодонського монастиря Федора Рибалкіна. Цікаво, що, на думку федорівців, у 1917 р. на Землю прийшов Антихрист, але царство останнього тривало всього п'ять років — до приходу "Христа"—Рибалкіна, який започаткував своє тисячолітнє царство. Згідно із вченням федорівців вони є богообраними людьми (учасниками другого воскресіння). Тому їм не страшна смерть, оскільки вони уже царствують з Федором. У віровченні федоровців є багато елементів з ортодоксального православ'я — віра в Трійцю, вшановування православних свят і святих тощо. Віровчення федорівців мало православно-монархічний, а отже, антирадянський характер. Вони вважали гріхом навіть спілкування з представниками влади. В Україні федорівці мешкали в південних областях. На сьогодні громад федорівців в Україні не зареєстровано.

Спадкоємницею "Российского самодержавного православия" та його наступниці — Істинно-православної церкви оголосила себе церква Преображенної Божої Матері (Богородична церква), котра є новітнім утворенням, неохристиянською конфесією. Організаційно сформувалася наприкінці 80-х — на початку 90-х років у Росії й офіційно зареєстрована в 1992 р. як Церква Преображенної Божої Матері. З 1993 р. її ще називають Російською Маріанською церквою. Виникнення церкви пов'язується з початком одкровень Богородиці з 1984 р. старцю Іоанну (Береславському), котрий нині в чині архієпископа є її главою. Ця церква проголосила себе Церквою царства Божого, яке Божа Мати за дорученням Св. Трійці має нібито збудувати на Землі, підготувавши другий прихід Ісуса Христа. Богородична церква має певні відмінності у вченні та обрядах порівняно з ортодоксальною православною церквою. Зокрема, тут вшановуються святі східного й західного християнства. Євхаристія прихильниками церкви розуміється як таїнство втілення в людину Христа через Марію. Символіка храму, одяг священнослужителів церкви відображає вшанування Діви Марії. Введено багато нових елементів у літургійні дії.

Руська православна церква розглядається ідеологами Богородичної церкви як "притулок Сатани", а її патріарх — як "червоний дракон". Прихильники церкви виступають з ідеєю покаяння Росії перед Всевишнім і всім світом за спроби утвердження "диявололюдської цивілізації" — комунізму і за вбивство "богородичного імператора Миколи П". Водночас вони утверджують ідею месійної ролі Росії у світі, що буде здійснено через посередництво Пресвятої Богородиці саме на території Росії. "Духовним Ізраїлем III Завіту є Свята Русь", — стверджують ідеологи церкви, а Мати Божа є "Царицею Російською і Невісткою вінчаною на престол Святої Русі". Поява Богородичної церкви розглядається її прихильниками як вияв Божого провидіння. Тому вони звертаються до всіх інших християнських конфесій із закликом входження в лоно богородичного новоутворення. Пропаговані апологетами церкви шовіністичні ідеї в Україні мають явно антидержавну зорієнтованість, спрямовані проти її національної незалежності. На території країн, що входять у СНД, нині діє близько семисот громад Богородичної церкви. В Україні громади церкви появилися в 1992 р. і на початок 1999 р. тут налічувалося 6 громад (Донецька, Миколаївська області та Київ).

Після 1917 р. існували в Україні й різноманітні секти хіліастично-есхатологічного та харизматичного спрямування, до яких додалися, зокрема, й апокаліпсисти. Всі вони також різко виступили проти соціалістичної ідеї і стояли на антирадянських позиціях, що спричинило репресії та гоніння на їхніх членів.

Відтак, на довгий час припинила своє існування в Україні секта Десного братства (єговістів-ільїнців). їхня антирадянська політика не могла не викликати репресій з боку владних структур. У 1949—1952 рр. в Україні (як і по всьому СРСР) пройшли арешти керівників громад течії. Проте це лише на деякий час зупинило зростання чисельності прихильників віровчення Ільїна. Антирадянська спрямованість секти, активна місіонерська робота її членів і поширення значної кількості брошур із вченням та творами Ільїна ("Сионская весть", "Символ вери" та ін.) сприяли деякому зростанню в Україні числа ільїнців наприкінці 50-х років. Цьому допомагав і внутрішній устрій громад, побудований на конспіративному принципі. Та в 60—70-х роках прихильників секти залишилось в Україні одиниці. Відомі, зокрема, підпільно діючі 2 громади (25 членів) в Одеській області, 1 громада (8 прихильників) у Закарпатській області. З розвитком демократичних процесів секта єговістів-ільїнців поступово відродилася в Україні. Уже на початок 1999 р. вона налічувала 5 громад.

Не припиняла своєї діяльності в Україні й секта іоаннітів, яка ще в 20-х роках намагалася діяти тут легально під прикриттям створених ними кооперативних господарств. Проте антирадянська агітація, поширення відповідної літератури призвели до арештів керівників сект, закриття артілей. Секта перейшла на нелегальний стан і перебувала в ньому аж до 90-х років нашого століття. Час від часу, зокрема в 1946—1947 роках, органами влади викривалися і заарештовувалися керівники секти в Україні та по інших регіонах СРСР. Громади секти мали розгалужену мережу зв'язку, спеціальних кур'єрів і схованки для поширення нелегальної літератури, катакомбні храми. Незважаючи на всі зусилля каральних органів влади, секта зберегла поодиноких своїх прихильників і відродилася в Україні наприкінці 1992 р. На початок 1999 р. у Вінницькій області діяло 2 громади іоаннітів.

Після 1917 р. активізувала діяльність секта інокентіївців, що діяла на півдні України. В роки громадянської війни секта допомагала антибільшовицьким силам, стала одним із осередків опору становлення радянської влади. Тому проти сектантів, котрі жили в катакомбних церквах, організовувалися військові каральні експедиції. Проте смерть Інокентія в 1919 р. (деякі дослідники вважають, що це сталось у 1917 р.) помітно ослабила дисципліну в секті, спровокувала міжусобну боротьбу, наслідок якої — захоплення влади братами Іваном (татуньо Іоанн) та Олександром (Михаїл-архангел) Кулаками.

Секта діяла в глибокому підпіллі, завдяки чому проіснувала до початку 60-х років. У секті певний час практикувався суїцид (самовбивство), в тому числі і груповий. Це розглядалося як вища фома служіння татуневі Іоанну. В 1955— 1956 рр. знайдено кілька десятків трупів членів секти, які померли голодною смертю. У 1959 році Олександр Куляк виступив із самовикриттям і засудженням своєї діяльності. Це сприяло зменшенню кількості громад, але повністю вони не зникли. На 1 січня 1965 р. підпільно діяли 8 громад (приблизно 62 члени) в Одеській області, 1 громада (20 чоловік) у Миколаївській області. У 70-х роках рух занепав — аж до 1994 р. в Україні не було організованих громад інокентіївців. Нині в Одеській області діють дві їх громади.

У 1923—1924 роках ксьондз (капелан) Гуменний Нарцис почав проповідувати, що після розколу 1054 р. Західна й Східна церкви не можуть називатися апостольськими, оскільки просякли структурами державної влади. Вони воюють і вбивають, спалюють на вогнищах і топлять людей тільки за те, що ті вірять в іншого бога чи божество. Насправді це не християнство, а людиноневистництво, і не можуть бути святими ті люди, котрі вели війни і вбивали людей — такі святі, за словами Гуменного, не мають ніякого стосунку до Ісуса Христа і християнства взагалі. Така політика християнських церков вела апостольську церкву, до язичництва і загибелі.

У 1925 р. Гуменний відчув у собі владу й силу Пророка Іллі Хрестителя і заснував у Вінницькій області православну (правильно славляча Господа) євангельську (на основі св. Євангелія) Апокаліпсичну (визнаючи св.одкровення Івана Богослова як керівництво життя) церкву (простонародна назва — апокаліпсисти). В основу вчення церкви покладено Апокаліпсис. Нині відомо багато рукописів та листів пророка, в яких він обґрунтовує своє вчення: "Толкование Пророком пророчества Даниила и Св. Откровения Иоанна Богослова", "Слово Господне через Нарциса Илию крик раздающийся в полночь о гибели Христианского Вавилона в период Лаодикийской церкви", "42 слова о Божьей Матери" (ответ на вопросы протестантского мира)", "О Св. Крещении детей и взрослых и о поновлений крещения" та ін. За свою діяльність Гуменний позбавлений палою римським сану.

У церкві збережено три рівні священнослужителів. Святенницький одяг має свої особливості — сутана виготовляється із білої тканини. Поверх неї одягається білий одяг чи риза, а на шиї, поверх одягу, — архангельська стрічка (патрафіль). Окрім того, на шию одягаються чотки чи розалець. У руках священика обов'язково має бути хрест. Єпископ відрізняється від пресвітера лише тим, що хрест він носить на шиї (може бути і панагія).

Особливістю церкви є есхатологічність її вчення, що виявляється в проповіді близького пришестя Христа і кінця світу. Таїнствами церви є хрещення, євхаристія, священство, єлеосвячення, омивання ніг, сповідь і миропомазання. При хрещенні на того, над ким здійснюється таїнство, надягається білий одяг (для жінок передбачено апостолку, яка одягається на голову, та пояс, що носиться поверх білого одягу), який зберігається до смерті і людину ховають у цьому одязі. Під час хрещення людина дає обітницю Богу за дев'яти пунктами. Хрещення немовлят дещо інше: мета його — очистити немовля від прабатьківських гріхів.

Божественна літургія складається із трьох частин і здійснюється раз в місяць, обов'язково як всенічне богослужіння з виконанням усіх таїнств. У храмі біля престолу священик не може бути у взутті. Це обґрунтовується тим, що в Біблії

[Вихід: 3,5] є вимога "Зніми взуття своє з ніг своїх, бо місце, на якому ти стоїш, є земля свята". Окрім того, хрещення, похорон, рукоположения, шлюб, парастас, освячення будинку, хрещення немовлят та інші богослужіння здійснюються на конкретне свято. За здійснення молінь і обрядних богослужінь священнослужителі грошей не беруть. Церква існує за рахунок пожертв членів общин, яка становить заробіток за один день (для пенсіонерів — за половину дня). Священнослужителі працюють, а Господу служать безплатно. Єпископи — не ченці, як це в більшості християнських церков, а одружені.

У церкві введено певні обмеження на їжу. її члени не вживають в їжу нечистого, не п'ють алкогольних напоїв, не палять. Заборонено лайку, брехню, наклепи, прокляття і навіть танці.

Антирадянська діяльність течії — одна з причин гонінь на її громади. Ще наприкінці 30-х років розгромлено підпільні громади апокаліпсистів у Вінницькій, Житомирській і Київській областях. Було арештовано і Пророка (Гуменного), доля котрого невідома, та більш як тринадцять єпископів, яких було розстріляно. Проте знищити повністю цей рух владним структурам не вдалося. В 1941 р. громади апокаліпсистів діяли в Київській, Житомирській, Вінницькій областях. Ще на 1 січня 1965 р. на Вінничині підпільно діяло 14 громад апокаліпсистів (приблизно 145 членів). Свою діяльність в Україні апокаліпсистична церква відновила в 1985 р. На початок 1991 р. зареєстровано 2 громади цієї церкви у Вінницькій області. На початок 1999 р. вона мала тут уже 4 громади (не об'єднаних, правда, в єдиному центрі), має свого архієпископа (виконує обов'язки патріарха) та двох єпископів, кожна громада має свого пресвітера та диякона.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що секти православного коріння періоду тоталітарної доби в Україні часто були однією з небагатьох форм боротьби проти угодовства й освячення Руською (Російською) православною церквою масового нищення інакодумців внаслідок проведення радянських кампаній колективізації, розкуркулення, індустріалізації тощо. Саме виправданість їхньої боротьби і притягувала в секти нових членів. Інша справа, що на чолі сект іноді опинялися люди аморальні, іноді із психічними відхиленнями. Ці лідери, піклуючись в основному про свій добробут, часто доводили саму ідею виникнення й функціонування секти до абсурду. Це також стало однією з причин розпаду сект. Окрім того, розвиток суспільства та технічний прогрес змушує бата-то сект постійно коригувати своє вчення, вносити зміни в обрядово-культову сферу. Саме це є запорукою відновлення, успішного розвитку та збільшення числа течій православного коріння в Україні.

Контрольні запитання

1. Які процеси почали відбуватися в сектах православного коріння після 1905 р.?

2. Осташі в Україні — чим викликана поява їх?

3. Які особливості виникнення і вчення істинно-православної церкви?

4. Які особливості виникнення і вчення "істинно-православних християн"?

Теми рефератів

1. Істинно-православна церква в Україні: історія та сучасний стан.

2. "Істинно-православні християни" — особливості виникнення та діяльності.

Рекомендована література

1. Белов А.В. Современная география религий. — М., 1975.

2. Буганов В., Богданов А. Бунтари и правдоискатели в русской православной церкви. — М., 1991.

3. Демьянов A.M. Истинно православные христиане. — Воронеж, 1977.

4. Катунский А. Старообрядчество. — М., 1972.

5. Лешан B.C. Лики христианского сектантства. — К., 1988.

6. Малахова И. Духовные Христиане. — М., 1970.

7. Миловидов В. Современное старообрядчество. — М., 1979.

8. Никольский Н.М. История русской церкви. — Минск, 1990.

9. Панченко П.П. Релігійні конфесії в Україні. — К., 1993.

10. Пащенко В. Православ'я в Україні. — Полтава, 1995.

11. Поснов М. История христианских сект. — К., 1991.

12. Федоренко Ф. Секты, их вера и дела. — М., 1965.

13. Цимбал Г.К. Манифест православных христиан. — М., 1958.

14. Шамаро А. Общечеловеческая религия штабс-капитана Ильина // Наука и религия. — 1960. — № 11.