Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Виразники релігійності українців

Українців відзначає насамперед те, що до життя, до його складних перипетій вони ставляться із здоровим глуздом, як уроджені філософи. їхню духовність характеризують не лише риси, які мають, скажімо так, знак мінус. їм притаманні також почуття власної гідності, свободолюбство, лицарський дух і войовничість, сміливість і витривалість, привітність і поетичність. У цьому — відгомін впливів на духовний світ народу його козацької вдачі.

І ось таке хитання духовного світу між протилежними екстремами зумовило байдужість українця до питань своєї конфесійної приналежності, формувало у нього плюралістичний світогляд. Поруч з виявами релігійності в його свідомості, як це засвідчують українська словесність, календарно-обрядова поезія, твори виразників духу етносу, побутова культура, є сильний струмінь іррелігійності й вільнодумства. На терені української суспільної думки воно мало різноманітні форми вияву — релігійного інакомислення, скептицизму, індиферентизму, пантеїзму, деїзму, антитеїзму, нарешті атеїзму. Проте визнаємо те, що серед українських освічених кіл матеріалізм й антирелігійність не були поширеними. Культурні українські кола характеризує скоріше іррелігійність, релігійний індиферентизм і антиклерикалізм. Надто перебільшено (явно з ідеологічних міркувань) багатьох діячів української суспільно-політичної думки було зараховано до матеріалізму й антирелігійності. Тим часом така світоглядна орієнтованість притаманна лише окремим діячам культури України кінця XIX — початку XX ст.

Виразники релігійності українців

Духовна виразність тієї чи іншої епохи залежить від того, яка людина вважається в ній "осередньою головною силою, рушієм духа й життя,... яка ділянка духовної культури стоїть в осередку світогляду". Певною мірою типовими виразниками релігійного духу українства були Іван Вишенський, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко. Але, як зазначає М.Шлемкевич, лише шевченківська людина йшла попереду свого часу. Моральний її ідеал — це вільний дух, що самовизначається. На відміну від сковородянської, що передувала їй, на прапорах цієї нової української людини виписане гасло: "Борітеся — поборете!". "В космосі того світогляду наука є ядром, а релігійність і мистецтво — це імлистий молочний шлях почувальних сил душі, серед яких заблисне ясне сонце мислі" (Шлемкевич М. Загублена українська людина. — К., 1992. — С.22).

Для сковородянської людини характерна віддаленість від життя, проповідь втечі від нього в душу й волю. Але якщо Г.Сковорода підносив ідеал людини, яка утверджує себе у спорідненій праці, то його попередник Іван Вишенський був виразником православної ідеї індивідуалізму з рисами крайньої інтроверсії, байдужості до земних соціально-політичних вимірів життя. Саме тому святоафонський пустельник не був "щасливим явищем" на терені історії України в кризовий для неї період, коли майже всі сфери життя піддавалися полонізації, а наступ католицизму призвів до занепаду православної церкви й церковного життя. "Культурний зміст православної церковності — себто ті сфери культури, які стояли в ближчому зв'язку з церквою і в її опіці, — відзначає М.Грушевський, — слабіли і упадали протягом тих століть (від половини XIV до половини XVI), в міру того, як бідніла взагалі східна церква і висихали візантійсько-слов'янські джерела її культури. Все менше сей культурний зміст міг задовольнити потреби вищих українських верств, все більше давала себе почувати його нижчість у порівнянні з тими культурними засобами, якими розпоряджалась церковність і зв'язана з нею культура латинсько-німецько-польська" (Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці // Дзвін. — 1989. — №1. — С.102).

Саме тому погляди І.Вишенського прийшли тоді, коли вони стали вже анахронізмом, вчорашнім днем. Питання національного буття українства для нього не було. На звинувачення в тому, що він не працює для свого народу, богослов відповідав: "Ані я з народом заповітів не робив, ані обіцянок не давав, ані не знаю народу, ані з ним не розмовляв, ані очима не бачив" (Вишенський Иван. Сочинения. — М.; Л., 1955. — С.76).

І.Вишенський вороже сприймав усякі позитивні впливи на вітчизняне православ'я, розглядав людський розум як отруту, що губить людські душі. Виключаючи своїми повчаннями особистість із системи суспільних зв'язків, залишаючи її один на один у цьому світі, оголошуючи її духовність як найсвятішу і єдино можливу, полеміст цим самим сприяв процесам, які стояли на перешкоді національному поступу українців. "Його безкомпромісне відношення до життя, цинізм супроти цінностей світської культури та егоцентризм, — справедливо зауважує Я.Ярема, — не могли зібрати і озброїти патріотичні сили для оборони українського православ'я, а навпаки — давали привід багатьом, що відчували потребу зв'язку з реальним життям, до релігійної, а вслід за тим і національної дезерції" (Ярема Я. Українська духовність в її культурно-історичних виявах. — Львів, 1937.— С.19).

Вивчення історії духовної культури українського народу не слід обмежувати двома полюсами — релігійним або реалістичним, котрі були і ще є в дослідницькій релігієзнавчій практиці. Це складна світоглядна мозаїка, яка виступає водночас як єдиний, цілісний духовний процес, ідейні відтінки котрого не якісь взаємовиключення, протистояння, а взаємо-доповнювальні явища. У світогляді одного й того ж мислителя вони можуть співіснувати. Від цього його духовність аж ніяк не збіднюється, а скоріше багатшає, стає оригінальнішою.

З такою високою духовністю, із своїм сприйманням світу входить український народ до світової культури.

Релігійний чинник сам по собі ніколи не був в Україні визначальним у процесах етнотворення й етноінтеграції, національного відродження. Пріоритет у цьому завжди належав національній ідеї. А оскільки Україна є поліконфесій-ною, то національної єдності вона може досягти лише за умови дотримання принципу світоглядного й релігійного плюралізму. Християнські конфесії не мають прагнути свого монопольного впливу на релігійно-духовне життя всіх українців, а наявні між ними розбіжності переносити на грунт національного, якщо вони бажають йому служити. Лише сходження на рівень національної ідеї як пріоритетного принципу гарантує підхід до конфесійної відмінності як чогось перехідного чи неосновного в суспільному й релігійному процесі, утвердження в думці, що УКРАЇНА ОДНА для тих, хто бажає її відродження, і БОГ ОДИН для тих, хто вірить у Нього. Саме ця ідея може слугувати запорукою злуки й утворення в майбутньому єдиної Української християнської церкви.

Релігійність кожного народу є своєрідною, має свої специфічні форми вияву, які є надбанням культури етносу і входять як неодмінна складова до її цілісного вираження. Лише за умови свідомого входження індивіда в життя етносу, сприйняття як своєї всієї його культури він може розгорнути свої здібності, здобути власну самість, жити в істині своєї віри.

Релігійність українця — продукт тривалої історії народу. Саме тому в його релігійності надто багато елементів синкретизму. Щодо форм вияву релігійності, то не всі вони відповідають духові часу. Це і певний етнографізм, зорієнтованість переважно на селянське буття, архаїчність деяких обрядових виявів тощо. Складність нинішньої ситуації полягає ще й у тому, що виник цілий ряд чинників, які негативно позначаються на традиційній релігійності українців. Це — наступ масової культури, зумовлена науково-технічним прогресом упевненість людини у своїй величі як творця і розпорядника життєвої вдачі, відставання духовної практики церкви від потреб нових поколінь, архаїчність її форм, втрата українцями селянськості як національної ознаки, порушення їх інтимних зв'язків з природою, зміни у зв'язку з урбанізацією системи й характеру родинних стосунків, впливів механізмів громадської думки тощо. Зважаючи на це, відзначимо актуальність думки про випробування культури власним життям. Екологія культури етносу — це не лише збереження життєдайного, а й вибракування застарілого й творення нового, що відповідає духові часу.

Контрольні завдання і запитання

1. В якому взаємозв'язку перебувають релігія й етнос?

2. Назвіть основні фактори формування релігійної духовності українця.

3. Які риси характеризують особливості релігійності українця?

4. В чому виявляється суперечливість релігійних виявів духовності українця?

5. Охарактеризуйте типи релігійної духовності українців.

Тематика рефератів

1. Детермінанти особливостей релігійного духу українців.

2. Двовір'я як риса релігійності українця.

3. Типологічні вияви релігійного духу українців.

4. Релігія в духовному житті українського народу.

Рекомендована література

1. Булашев Г. Український народ в своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. — К., 1992.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу. — Мюнхен, 1958.

3. Григоріїв Н. Українська національна вдача. — Вінніпег, 1941

4. Колодний А., Филипович Л. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. — Львів, 1996.

5. Липський Б. Духовність нашого обряду. — Торонто, 1974.

6. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. — К-, 1992.

7. Релігія в духовному житті українського народу. — К., 1994.

8. Релігія в житті українського народу. — Мюнхен; Рим, 1994.

9. Сосенко К. Різдво-Коляда і Щедрий вечір. — К., 1994.

10. Українська душа. — К.,1992.

11. Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. — К., 1991.

12. Християнство і духовність. — К., 1998.

13. Чепурно Б. Українці. — Львів, 1990.

14. Ярема Я. Українська духовність в її культурно-історичних виявах. — Львів, 1937.

15. Ярмусь Ст. Духовість Українського народу. — Вінніпег,

1983.