Історія релігій - Лубський В.І. - Історична концепція

Міфологічна концепція, засновниками якої вважають французів К.Вольнея (1757-1820) та Ф.Дюпюї (1742-1809), виходить з того, що образ Христа створено штучно на підставі східних астральних (особливо сонячних), а також стародавніх землеробських культів умираючих і воскресаючих богів (Осіріса, Таммуза). Можливий також вплив культу Будди.

Міфологічний напрям визнає Ісуса Христа міфічним образом, який склався під впливом тотемістичних уявлень чи землеробських культів, або на основі солярно-астральних уявлень. Уся євангельська міфологія оцінюється як запозичення з більш стародавніх міфів.

Коли виникло християнство, творці нової релігії прикрилися авторитетом вигаданої надприродної особи, проголосивши її засновником християнства, і сконструювали образ Христа, користуючись міфологічним багажем східних релігій. Історія стародавніх релігій дає досить багато свідчень на користь такого припущення. У цьому сильна сторона міфологічної концепції, прихильниками якої були історики Дж.Робертсои (1856-1933), А.Древе (1865-1935), А.Немоєвський (1864-1920), І.О.Морозов (1854-1946), Р.Ю.Віппер (1859-1954), С.І.Ковальов (1886-1960), Я.А.Ленцман, М.М.Кубланов, Й.Л.Кривильов (1908-1987), Г.М.Лівшиць.

Англійський вчений Дж.Робертсои, наприклад, розглядає євангельську біографію Ісуса Христа як суцільний міф, запозичений у численних попередників християнства з кола релігій стародавнього світу. У книзі "Євангельські міфи", що вийшла ще у 80-х рр. XIX ст., вій розкладає євангельську оповідь на 30 біографічних міфів і, крім того, аналізує міфи повчальні. Заперечував історичність дванадцяти апостолів, а також апостолів Петра і Павла такий відомий дослідник історії християнства, як А.Древе.

Міфологічна концепція була сприйнята більшістю марксистських атеїстів. Вона широко використовувалася в колишній антирелігійній пропаганді. Вважалося, що довівши неіснування Ісуса Христа, можна спростувати все християнство в цілому. Але це була наївність. Войовничий атеїзм міфологічної концепції лише зашкоджував аналізу християнства.

Історична концепція

Історична концепція склалася в Німеччині під впливом історіософських ідей Гегеля: християнство - це релігія специфічного типу відкриття, релігія істини і свободи. Вона - третя стадія після природної (стародавніх китайської та індійської), а потім художньої (іудейської, грецької та римської) стадії історичного розвитку релігії. Гегелівська філософія історії релігії виходить із того, що ця історія - чиста філіація ідей, розвиток Ідеї самої по собі, незалежно ні від чого. Насправді ж історія релігії - це невід'ємна частина всієї історії людства, історії громадянської і політичної, історії матеріальної і духовної культури людства, історії людини і суспільства. Але Гегель відкрив можливість історичного підходу до релігії, її вчень і культу (тоді як до нього богослов'я припускало лише можливість історичного погляду на християнство, на його засновника). Ось чому учні Гегеля Ф.Баур (1792-1860), Д.Штраус (1808-1874) і Б.Бауер (1809-1882) розглядали ідею і образ Христа в історичному аспекті. Так само робили і протестантські богослови Ю.Велльхаузен, А.Гарнак (1851-1930), А.Луазі (1857-1940) та ін. Серед цих учених особлива роль належить лівому гегельянцеві Давиду Штраусу. У 1835-1836 рр. він видав історично-художній твір "Життя Ісуса". Цим він поклав початок науковій розробці проблеми історії християнства. Він доводив, що Ісус Христос - це цілком історична особа, життя якої потім було міфологізоване. Його твір складається з двох частин, назва яких точно передає зміст твору і концепції Д. Штрауса: історичний нарис життя Ісуса, її походження і розвиток. Слідом за Штраусом пішла велика кількість різноманітних авторів. Методами історико-філологічного аналізу християнських та інших документів вони намагалися з'ясувати справжню історичну особу Христа, помітно заземлюючи цей образ. Згідно з історичною концепцією, існувала конкретна особа, не Бог, не надприродна істота, а геніальний проповідник, біографія якого згодом зазнала релігійно-міфологічного оброблення. Історичний напрям вважає, що в основі образа Ісуса Христа лежить життя конкретної видатної історичної особи, біографія якої була міфологізована з метою надання його вченню містичного авторитету, і що саме цю традицію відображують твори, які входять до складу Нового Завіту.

Історичний напрям у 20-х роках XX ст. був скоригований екзистенціальним підходом до цієї проблеми Р.Бультмана (1884-1976) - у тому розумінні, що слід розрізняти "історичного Ісуса" (про якого ми практично нічого не знаємо) від "Ісуса віри". Віра враховує тільки ситуацію екзистенціального вибору, для означення якого ми звертаємося до новозавітнього міфу. Якщо ми відокремлюємо віру від цього міфу, "деміфологізуємо" її, сприймаємо її як факт, то ми повинні просто вірити в Христа, в його існування. І він стає реальним. Що ж до чудес, то їм можна дати реалістичне тлумачення, а тексти Нового Завіту вільно трактувати як іншомовні та умовні. Так, історична школа (це вже в наші часи) набирає нових можливостей. Праці Р.Бультмана "Теологія Нового Завіту" (1949), "Віра і розуміння" (1952) є значним кроком протестантського богослов'я у науковому розумінні християнства.

Очевидно, в основі і євангельського, і міфічного, й історичного погляду на особу Христа все ж лежать уявлення про Конкретний персонаж. Християнство було продуктом релігійної творчості широких мас, що висунули багатьох осіб. Серед них був і той геніальний проповідник, який дістав ім'я Ісуса Христа. Містичні настрої, що охопили в той час маси, чекання спасителів, провісників, чудес створювали сприятливий ґрунт для обожнювання пророків, нових ідей. Та й ці пророки, "вчителі справедливості", фанатичні й нестримані у своєму проповідницькому запалі були готові відгукнутися на настрої мас. Ось чому й складався образ боголюдини замість реальної особи, очевидно, геніальної, але, безумовно, не Бога, не творця чудес і не надприроднього пророка.

Якщо довіряти євангеліям в описі історії виникнення християнства, то слід визнати, що фундатором нової релігії був якийсь Іоанн. Він раніше від Христа проповідував скорий прихід месії, закликав жити доброчесно, практикував ритуальне обмивання своїх новонавернених. Його називали "Хреститель", "Баптист", "Предтеча". Іоанн хрестив Ісуса, звинувачував Ірода в розпусті й був страчений. Однак першовчителем християнства все ж проголосили Христа, а особу Іоанна було відсунуто на другий план. Певно, тут позначилася та обставина, що біля джерел християнства стояло чимало творців.

Цілком зрозуміло, що вичерпнішу інформацію з цього питання могли б дати незалежні джерела у вигляді свідчень римських хроністів середини І ст. н.е. Але їх немає. Чи вони не існували, чи з якихось причин втрачені (останнє, мабуть, вірогідніше), але прикрий факт є фактом.

Інша література теж не дає бажаних матеріалів, Сенека, видатний римський письменник і філософ, ідеї стоїцизму якого дуже близькі християнству, у своїх творах не згадує про християнство. Філософ і теолог Філон (бл. 25 р. до н.е. - бл. 50 р. н.е.) з Александрії, чиї погляди теж багато в чому були сприйняті християнством, ніде не називає його. Поет Лукіан (39-65 рр. н.е.) описує громадянську війну у Римі в середині І ст. н.е. і не згадує про Христа. Можна ще посилатися на Плутарха (46-127), Плінія Старшого (бл. 23 - 79), Ювенала (60-127), Марціана (40-104), Персія (34-62), які відзначалися сумлінністю, описуючи сучасний їм світ, теж нічого не говорять про таку відому постать, як Ісус Христос.

Щоправда, у творах Йосифа Флавія (37-105), який написав "Іудейську війну", істориків Та ці та (54-119), Светонія (70-160) і римського письменника Плінія Молодшого (бл. 62-114) є згадки про християнство. Проте є думка, що ці згадки були пізнішими вставками (інтерполяціями). Втім деякі історики та богослови ці сумніви в істинності названих свідчень відкидають і цілком визнають їхню достовірність. Але треба додати, що всі ці свідчення (крім Флавія) є документами початку II ст. н.е. - часу, коли вже існували деякі документи Нового Завіту, не кажучи вже про поширення на той час усної християнської традиції.

Зваживши на всі ці обставини, можемо сказати, що обмеженість історичних джерел про Ісуса Христа ускладнює побудову уявлень про нього, але зовсім не виключає їх. Що ж до євангельської традиції, то вона має бути сприйнята по-науковому, критично. Треба лишити осторонь усе, що підлягає сумніву і може бути лише предметом віри, та зважити на те, що може відбивати реальні факти і події.