Історія релігій - Лубський В.І. - Кримське ханство

У 1475 р. почався новий період в історії ханства. У цьому році турки-османи, напавши на Кримський півострів, підпорядкували собі кримсько-татарську державу. Правителі Криму стали підвладними Стамбулу.

Прийшовши в Крим, османи заволоділи його південно-східною береговою і перед гірською частиною - від Інкермана до Кафи, що становила ледве 1/10 території півострова, навіть враховуючи зайняті турецькими гарнізонами фортеці Перекоп, Гезльов, Арабат і Єнікале. Отримавши, таким чином, у своє володіння найважливіші прибережні стратегічні пункти, султан не міг силою невеликих яничарських гарнізонів контролювати всю військово-політичну ситуацію в ханстві.

Менгли-Гирей підкорився султану добровільно, на умовах, які, очевидно, були обумовлені з Мухаммедом II. Навряд чи мають слушність деякі автори, які вважали, ніби тут був укладений формальний договір про васалітет Криму. Швидше васальні відносини встановлювалися більш-менш спонтанно залежно від конкретного становища обох держав на даний момент. Так, при перших Гиреях - васалах Туреччини - вони проявлялися в постійному безкарному порушенні турками чингизидської тере - права успадкування престолу.

У своїй кримській формі цей ординський кодекс передбачав обрання нового хана суворо за старшинством. Отже, частіше таким кандидатом ставав не син, а брат колишнього хана. Турки ж, що дотримувалися шаріату в його чистому вигляді, нерідко висували на цей пост якого-небудь з ханських синів. Вони постійно тримали у себе в Стамбулі одного або навіть кількох з них під приводом здобуття освіти і взагалі виховання при дворі намісника Аллаха. На ділі ж вони розпалювали в юних принцах прагнення влади, знаджуючи їх цілком реальною можливістю рано чи пізно покуштувати "халву владарювання".

Не можна сказати, щоб кримчани сприймали впровадження законів шаріату покірливо. І якщо турки, розуміючи небезпеку національного єднання татар в заморській провінції, всіляко йому перешкоджали, обравши знаряддям шаріат, то татари з не меншою затятістю чинили цьому опір. І навіть якщо на бахчисарайському троні виявлявся слухняний хан Порте, що покірливо обіцяв їй будь-яку підтримку, то взамін він просив, як правило, дозволу зберегти освячений часом і традицією закон тере, зокрема порядок вибору хана, калги і нуреддина.

Там же, де тере не суперечила шаріату, хани, звичайно, залишалися правовірними мусульманами. Більше того, оцінюючи що релігію як опору своєї влади, обґрунтування її законності і необхідності, вони приділяли чимало уваги тому, що нині називають "релігійною пропагандою". Здавалося б, дрібниці, але кожний новий хан, прибуваючи від султана з атрибутами влади, ступав на кримську землю в одному й-тому ж місці в Гельове.

Що стосується першого кримського калги, потім хана Мухаммед-Гирея, то він, немовби на глум над прагненням Менглі укріпити таким чином престол Гиреїв, був у 1523 р. убитий разом з черговим калгою. Причому здійснили це подвійне вбивство самі кримські аристократи, що створили з цією метою оплот з беїв-опозиціонерів. Не виключено, звичайно, що вони були пов'язані із Стамбулом, звідки одразу був присланий інший, що виховувався до того при султанському дворі, новий хан Сеадет-Гирей. Те, що він був сином загиблого в Криму Мухаммеда, ніякої ролі, звичайно, не відігравало: його постфактум "обрали" на трон ті ж беї, що вбили батька. Про почуття Сеадет-Гирея до свого дивану можна тільки здогадуватися.

Як бачимо, "обрання" хана беями стало відтепер простою формальністю. Але й вона була відмінена трохи пізніше, в 1584 р., при утвердженні на троні Іслам-Гирея, до речі, першого, при кому на урочистих службах у мечетях ім'я султана стало додаватися до імені володаря Криму. Відтепер султану було досить прислати із-за моря одному з беїв ханські аксесуари (почесну соболину шубу, шаблю і шапку), а також хаттишериф (указ), як правлячий хан покірливо поступався місцем обранцеві Порти і готувався в далеку дорогу. Здебільшого за все на о. Родос - звичайне місце заслання опальних васалів султана.

Чим же керувалися турки, влаштовуючи подібну нескінченну чехарду? Передусім тим, щоб при владі не опинився хан, який би користувався одностайною підтримкою татар і популярністю серед кримчан. Так, Мюрад-Гирей (1678-1683 рр.), який був вельми авторитетний як серед дворян, так і серед простого народу завдяки своїй вдалій незалежній політиці, а також через прихильність до стародавніх традицій (він підтримував чингизські звичаї, причому відкрито), був знятий Стамбулом саме за це. Проте, коли з'ясувалося, що місце правителя не насмілюється добровільно зайняти жоден бей, турки вирішили призначити наступника силою. Обрали вони Хаджи-Гирея І, керуючись єдино важливим для них аргументом на користь останнього - крайньою неприязню до нього кримчан, які, між іншим, і скинули його через півроку.

Це далеко не єдиний приклад порушення населенням Криму встановленого Стамбулом порядку. Таких випадків було багато, хоч дійові особи мінялися (ними могли бути і аристократи, і маси простого народу), як мінявся і сценарій переворотів.

Релігійне життя населення півострова також виявилося під протекторатом Стамбула. Усі вищі духовні особи призначалися за участю представників султана, ім'я якого було священним і щодня вихвалялося в кримських мечетях. Впливовою силою в ханстві стали вищі духовні особи. Головним серед них був муфтій. Він вважався другою персоною після намісника султана і входив до складу Державної ради - дивану;

Це був сан духовенства, верховний тлумач законів шаріату. У його руках було призначення і заміщення суддів (кади), що давало йому прерогативу необмеженого впливу на все суспільне економічне життя населення. І якщо в Крим надсилалися цінні подарунки від зарубіжних правителів, то муфтій отримував їх нарівні з ханом. Самостійно міг він вести і листування з закордоном.

Муфтію, його найближчим помічникам (сеїтам) і менш значним духовним особам належали за їхнім станом території в різних частинах півострова, що входили в духовний домен (ходжалик). Число сіл ходжалика досягало двадцяти. Іншою формою духовного нерухомого майна були вакуфні землі. Прибуток з кожної такої ділянки повністю йшов на утримання якоїсь певної мечеті, медресе, мектебе, притулку для самотніх старих, іноді навіть цілком світської споруди - дороги, мосту, фонтану.

Муфтій здійснював верховний нагляд за використанням вакуфних коштів суворо за призначенням і стежив за тим, щоб пожертвування ханів, мурз, купців ішли на розширення вакуфу - цієї економічної основи всіх культурно-релігійних установ, а також частини суспільних інститутів держави. Завдяки діяльності муфтіїв розмір земель вакуфу (до нього входили не тільки землеробські виробничі одиниці) досяг 90 тис. десятин.

Під благотворним впливом ідей і норм ісламу сформувалася національна культура кримсько-татарського народу, його побутові і сімейні традиції, мова, спосіб життя, система виховання дітей, література, книжкова справа, музика, різьблення по каменю і дереву, орнаментальне мистецтво, архітектура. На території Криму залишилися сліди мусульманської цивілізації.

Цінними пам'ятниками архітектури періоду Кримського ханства багатий Старий Крим з мечетями Узбека і Бейбарса, Куршун-Джамі і Тахтали-Джамі, медресе, караван-сараєм і фонтанами. Надзвичайно багатий пам'ятками мусульманської культури Бахчисарай - адміністративний центр ханства з його палацом, мечетями, фонтанами, найціннішою бібліотекою. Центрами мусульманської культури середньовічного Криму були також Карасу-базар, Кафа, Євпаторія з унікальною мечеттю Джума-Джамі.

Видатним діячем мусульманської культури був хан Ходжа-Девлет Гирей. Він активно підтримував іслам, при ньому було побудовано безліч мечетей з мінаретами, медресе. Відомим культурним діячем був Реммаль-ходжа, що жив пізніше. Він був літератором, ученим, медиком. Літописцем і істориком був Сеїд-Мухаммед-Риза, що написав книги "Рожевий квітник ханів" і "Сім планет відносно відомостей з історії татар".

У ті далекі часи зародилася і сторіччями існувала місцева традиція відвідування особливо шанованих місць. Хоч іслам і засуджує такі форми вшанування, все ж протягом сторіч у Криму існувала традиція відвідування мусульманських святинь. їх було багато, але особливо шанованими були "азиз Інкерманський" у межах нинішнього Севастополя, "азиз Сагликсу" поблизу Бахчисарая і Чуфут-Кале, шанувалися також "тюрбе Мелек-Гайдер" і Тази-Мансур". Місцева традиція шанує перших мусульман-сахаба, сподвижників пророка Мухаммеда. Неподалік від Сімферополя знаходився "Кирк-азиз", де у великій печері і шанувалося поховання сорока шахидів-мучеників, що віддали своє життя за іслам. Паломництво здійснювалося також до іншого азнзу поблизу Сімферополя "Салгир-баба", а також до азизу біля лиману Мойнаки в Євпаторії. Біля азизів звичайно селилися, зустрічній паломників і відправляли обряди шейхи і дервіші. Шанування місцевих святинь зберігалося дуже довго, практично до середини XX ст..

Крим як форпост мусульманської цивілізації на землях майбутньої незалежної України відіграв значну роль і в поширенні ісламу на південноукраїнських землях, і в складних взаємовідносинах .мусульман Криму з їхніми північними сусідами. З ним пов'язані чимало яскравих сторінок історії ісламу на землях нинішньої України.

Мусульмани систематично почали з'являтися на південноукраїнських землях більш як 500 років тому, сприяючи розповсюдженню ісламу. Із входженням земель Київської Русі до складу Великого князівства Литовського (XIV ст.), а потім Речі Посполитої східний капам поширення ісламу в Україні практично тратив своє значення. Переважаючим став південний напрям. Однак подальше ознайомлення українців з основними ідеями ісламу, з (мусульманським способом життя відбувалося в обстановці гострих збройних конфліктів з їхніми південними сусідами. Тривалий час можливість впливу ісламу на корінне населення цілком залежала від політичних відносин і результатів військових дій між ханським Кримом, гетьманською Україною і Туреччиною.

Відносини України з південними сусідами, що сповідують іслам, мають давню історію з її світлими і темними сторінками. Вони доносять до нас відгомони майже трьохсотрічної трагедії - військових експедицій кримських і ногайських татар на землі України та історію протидії української сторони. Україна межувала зі степом, і відносини українців з народами, що населяли степ, були пов'язані не тільки з протистоянням. За Д.Яворницьким, спочатку між сусідами були мирні стосунки. Однак у 1447 р. Густинський літопис повідомив про початок набігів на Україну. їхньою метою було отримання живого ясиру - людей-бранців. Наїзди здійснювалися майже щорічно. Бранців забирали в Крим, а звідти через невільничі ринки, найбільшими серед яких були Кафа і Гезльов, відправляли в усі кінці Османської імперії.

Проте набіги не залишалися безкарними. Українське козацтво, то організувалося для їх відбиття, проводило активні кампанії у відповідь, щоб звільнити бранців. Козаки на малих суднах - чайках виходили в Чорне море й атакували центри невільничої торгівлі в Криму, сягаючи й самої Анатолії.

Але для нас особливо важливо, що ці війни не були чисто релігійними, тобто не велися заради навертання противника в свою віру. Саме на це звернув увагу Д. Яворницький. Причини походів кримчан на північ були іншими. Передусім, не був вияв боротьби між землеробською і кочовою цивілізаціями. Найімовірнішою причиною набігів була обмеженість території Криму для кочового життя. Адже примітивне тваринництво не могло прогодувати населення Кримського ханства, що зростало. Вихід бачили в здобуванні матеріальних ресурсів з півночі. Ідея джихаду в перші десятиріччя кримського ханства не поширилась.

Становище змінюється з початком турецького періоду Кримського ханства. Об'єднання вищої світської і релігійної влади в одних руках додає вираженого релігійного забарвлення військово-політичним діям ханства. Кримська влада засвоює ідею розподілу географічних територій на "дар уль-Іслам (стан, мир ісламу) і "дар уль-харб" (стан невірних)". Виправдання експансії на землі північного сусіда почали шукати не в сфері економічних інтересів, а в релігійних міркуваннях. Однак у "невірних" бачили тоді не тих, кого треба навернути в іслам. Це поняття було своєрідною ознакою, відмінністю, символом чужого, не с кого, того, кого можна обернути на невільника.

Кримчани не ставили перед собою іншої мети, крім військово-економічної. Вони не прагнули закріпитися де-небудь на північ від місць свого проживання, заснувати для українців релігійно-просвітницькі центри. Іслам запишався внутрішньою справою південних сусідів України, що аж ніяк не прагнули до його впровадження в ній. Способи мирного навертання-до ісламу в цьому регіоні в ті часи не застосовувалися.

Однак не треба уявляти собі, що два народи тільки те й робили, що ворогували. У мирні часи налагоджувалася торгівля, спільне використання природних угідь, татар приймали козаками в Запорозьку Січ, а деякі козаки роками жили и Криму. Сюди вільно приходили на заробітки будівельники, фахівці солеварного та інших промислів; легко встановлювалися родинні зв'язки, взаємодіяли культури.

Великі політичні діячі України періоду гетьманщини в пошуках виходу зі скрутних політичних ситуацій часом звертали свої погляди на південь до сусідів - мусульман. У лютому 1648 р. в Бахчисараї був укладений відомий союз між українським гетьманом Богданом - Зиновієм Хмельницьким і Кримським ханом Іслам-Гиреєм ІІІ. А в 1654 р. Хмельницький уже серйозно розмірковував про встановлення державного протекторату Туреччини над Україною, запросивши турецьких послів на козацьку раду в Чигирин. Відвертим прихильником турецької орієнтації був гетьман Петро Дорошенко (1627-1698). У зв'язку з його спробою зробити Туреччину захисницею України в народі існувало повір'я, що Петро Дорошенко таємно прийняв іслам. У 1669 р. він підписав угоду з Туреччиною про її фактичний протекторат над Правобережною Україною. Договір з Кримським ханством підписав також один з козацьких ватажків - Петрик-Іваненко, визнаний Кримом гетьманом. І хоча ці союзи виявилися нестійкими, не витримавши випробування часом, вони свідчили про доброзичливе, зацікавлене ставлення частини українських політичних діячів до сусідів-мусульман.

Відомо також, що інший козацький лідер - М. Дорошенко, надавши допомогу хану в захисті Бахчисарая, мав високий авторитет у Криму. Після кривавої трагедії в Батурині у 1709 р. запорозьке військо підтримувало союзницькі відносини з Кримом аж до 1733 р. А після заборони і руйнування Запорозької Січі в 1775 р. Росією кримський хан поселив у себе частину запорожців.

Особливої уваги у зв'язку з цим заслуговує питання про українців-мусульман. Одним з перших про українців, що прийняли іслам, писав Д. Яворницький. Турецькі джерела свідчать про масове осідання українців з числа полонених у Туреччині. Вони, прийнявши іслам, ставали домоправителями, ковалями, конюхами, садівниками і т. ін. Частина невільників залишалася і в Криму. Згодом вони ставали вільними людьми (лише без можливості виїзду), заводили господарство. У літописі С. Величка згадувалося про кілька тисяч звільнених козаками колишніх невільників, які не захотіли повернутися в Україну, прийнявши іслам. Жінка, народивши дитину, також вважалася вільною, якщо міняла віру. Аж до початку XX ст. в Криму згадували про чотири поселення Ак-Чора ("білий раб"), у яких жили нащадки українських невільників. Природно, вони втрачали мову, приймали іслам, культурно асимілювалися. Вживалися в мусульманське середовище й ті, що поселялися з метою заробітку - аргати.

Прикметною є й історія старовинного козацького роду Кочубеїв (Кучук-бей - за походженням), які десятиріччями таємно зберігали молитовну кімнату для здійснення намазу в своєму маєтку па Полтавщині, а родову церкву в Диканьці побудували в традиціях мавританської архітектури.

Приблизно в XV ст. виникають вогнища мусульманської цивілізації на південних землях України, що проіснували до їх завоювання російськими військами, а також на Поділлі. Мусульманські громади в різний час знаходилися в Хаджибеї (Одеса), Азане (Азов), Аккермані (Білгород-Дністровський) і Ачи-Калсі (Очаків), а також у Кам'янці-Подільському, де збереглися мінарет і минбар, привезений з Туреччини. Залишки турецької мечеті виявлені в Меджібоже. Сферою мусульманського впливу залишалося і безліч поселень у районах Південної Бессарабії, що входить нині до складу України.

Однак існування цих "острівців" мусульманської культури було нетривалим. Вони знаходилися в ізоляції від місцевого населення, існували в чужому для себе соціально-етнічному середовищі. Мусульманські громади трималися відособлено, не шукали собі союзників серед корінних жителів. У цих випадках мова йде про проживання мусульман в Україні, а не про мусульманізацію місцевого населення.

Внаслідок драматичних контактів з мусульманськими сусідами Україна періоду гетьманщини не познайомилася докладно з духовними цінностями ісламу через відсутність вищого світу і взаємну релігійну терпимість. Розвиток економіки і соціально-державного устрою України йшли іншими шляхами, ніж у Криму й Туреччині. Вона належала до іншого, західного типу цивілізації.

Незабаром після викладених подій, у XVIII ст. - під натиском Російської імперії було повністю ліквідовано українську державність. Трохи пізніше дійшла черга й до Кримської держави. Для мусульман Криму настала тривала, майже двохсотлітня епоха важких випробувань.

Із включенням гетьманської України і ханського Криму до складу Російської імперії мусульмани. Криму й Північного Причорномор'я були поставлені на межу етнічного вимирання. Перед ними постала загроза витіснення, вимушеної еміграції або ж примусової асиміляції і християнізації. Зазнавши поразки в боротьбі з Російською імперією, Туреччина за Кучук-Кайнарджийським договором від 10 червня 1774 р. вимушена була визнати незалежність (від себе) Кримського ханства. Росія ж визнана тільки духовну владу султана над кримськими татарами лише як халіфа всіх мусульман. Однак і цей релігійний зв'язок було перервано 8 квітня 1783 р., коли з фіктивною незалежністю Криму було покінчено і він був відкрито приєднаний до Росії. Кримська держава була ліквідована. З цього моменту почалося систематичне пригнічення мусульман з метою ослаблення і витіснення ісламу із земель Криму. З падінням ханства була знищена самобутня державна структура з її теократичним способом організації. Мусульманські громади внаслідок спеціальних акцій проти них занепадали і зникали. Мусульмани Криму почали вимушено залишати свою історичну батьківщину і переселятися до Туреччини та інших країн. Усього в 1783-1917 рр. з Криму емігрувало до 4 млн мусульман.

Проф. В.Е. Возгрін, що займався вивченням релігійного пригнічення мусульман Криму, пише, що з початку XIX ст. з Криму були виселені вглиб Росії багато людей, яких відбирали для виселення в міру їх авторитетності серед віруючих. Висланим назавжди було заборонено повертатися. Вздовж кордонів Криму були розставлені спеціальні сторожові пости. За всіма хаджі в Криму був установлений контроль. Паспорт на виїзд у хадж з початку XIX ст. видавався лише з дозволу новоросійського генерал-губернатора або ж губернатора таврійського, що надто ускладнювало виїзд із метою паломництва.

За даними В.Е. Возгріна, з 1836 р. зайняти духовну посаду міг лише той мулла, який відзначався "надійністю, вірністю і доброю поведінкою". Права зайняти духовну посаду позбавляли всіх, хто хоч би раз побував у Туреччині. Під абсолютну заборону підпадали ті освічені мулли, які дістали вищу мусульманську духовну освіту. Так само закривало шлях до роботи по духовній освіті навмання в "новометодних", європейськи орієнтованих медресе - Галеєвському, Галіє, Хусаїнівському. Муфтія обирали всі віруючі, але лише з трьох кандидатів, затверджених губернатором.

XIX ст. стало дія мусульман Криму віком нових страждань і обмежень. Так, у 1876 р. міністр внутрішніх справ остаточно і без винятків заборонив видавати паспорти для здійснення хаджу. У 1890 р. мусульманським громадам було завдано страшного удару - повне відчуження вакуфних земель, що були єдиним джерелом коштів на організацію релігійного життя і мусульманську освіту. Татар витісняли з родючих земель російські переселенці. Черговою антимусульманською акцією став новий закон про воїнську повинність, опублікований 1 січня 1874 р. Татарське населення зовсім не відмовлялося від військової служби як такої, йшлося лише про те, що в загальновійськових частинах солдати-мусульмани будуть вимушені регулярно їсти заборонену ісламом свинину, не зможуть дотримуватися посту - урази і здійснювати обов'язкову п'ятиразову молитву (намаз). Указ про воїнську повинність підштовхнув багатьох мусульман до еміграції.

Хворобливо була сприйнята корінним населенням Криму і звістка про створення протимусульманської Ліги (1901 р.), що не мала безпосередньої мети боротьби з ісламом, але звістка про яку змусила багатьох зважитися на від'їзд.

Як пише В.Е. Возгрін, до початку панування Російської імперії в кожному селі, де стояла мечеть, були і приходські школи - мектеби, їх було не менше 1550. У кожній школі навчалося 500-700 учнів. Внаслідок усілякого пригнічення на 1890 р. залишилося лише 275 мектебів, притому, що нових шкіл (світських) не було відкрито зовсім. Гроші, зібрані на влаштування сучасної мусульманської гімназії, під різними приводами були вилучені. До початку XX ст. діючими залишалися лише 23 медресе - мусульманські школи середнього типу. Та й ті з них, де вводилися сучасні світські предмети, закривалися. Мулли як найбільш освічена частина кримськотатарського суспільства знаходилися переважно в містах, у горах же і в стену їх було дуже мало, що негативно позначалося на рівні освіченості народу.

Царською адміністрацією проводилася послідовна лінія на культурну ізоляцію корінного населення Криму. Придушувалася преса (наприклад. "Крим-Седаси" в Карасу-Базарі), не пропускали мусульманську пресу через кордон. Все це було практичним здійсненням лінії правителів імперії па те, що іслам у ній був лише терпимою, але не бажаною релігією. У XX ст. уряд видав Указ на встановлення відкритої цензури за змістом проповідей у мечетях Бахчисарая. І хоч у Російській імперії 12 грудня 1904 р. був прийнятий Указ про розширення релігійних прав, про скасування адміністративного пригнічення, про зміцнення віротерпимості, він ніколи так і не був утілений у життя, залишаючись лише прикриттям старої шкідливої практики пригноблення "іновірців" та "інородців".

У Російській імперії проводилася послідовна політика знищення основ мусульманської цивілізації Криму. Були зруйновані або перетворені на казарми понад 900 мечетей. Незабаром після подій 1783 р. в Карасу-Базарі обманом були зібрані й фізично знищені багато (за народними переказами - тисячі) місцевих мусульманських учених (у тому числі ішанів, улемів, мулл). У 1833 р. сталася трагічна для культури мусульманського народу подія - організоване з ініціативи влади масове спалення старовинних кримськотатарських книг (друге було в 1929 р.). Не щадили навіть мусульманських кладовищ, забираючи звідти надмогильні плити і камені. Однак незважаючи на систематичне пригнічення, мусульманська культура Криму продовжувала жити і оновлюватися. У ХІХ-ХХ ст. її видатними представниками були Асан Нурі, Абдурефі Боданінський, Ісмаїл бей Гаспрінський та ін. Зусиллями Ісмаїла бея Гаспрінського в релігійно-культурному житті мусульман Криму почалися довгоочікувані для всіх освічених мусульман новації. Вони розвивалися в рамках реформістської течії в мусульманському богослов'ї, яке називалося "новометодним" (джадидизм). Відображаючи настрої, які в паші дні на Заході називають "європейським ісламом", Ісмаїл бей Гаспрінський у 188? р. видає книгу "Російське мусульманство" , а з 1883 р. - тижневик "Терджиман" (перекладач), у яких відстоював ідеї з'єднання духовних цінностей ісламу з європейським способом життя. Йому ж належить утопія про створення десь у Європі високо розвиненої мусульманської країни, яка була б зразком поєднання переваг ісламу з європейським гуманізмом. Діяльність цього просвітника сприяла збереженню національного достоїнства кримськотатарського народу, послаблювала історично зумовлене недовір'я між цим народом і українцями.

Друкарня в Бахчисараї час від часу випускала мусульманську літературу, в тому числі й арабський текст Корану.

Політика імперської влади стосовно мусульман у материковій частині України після ейфорії, викликаної перемогами над Туреччиною, змінилася до кінця XIX ст. більш терпимим відношенням до "своїх" мусульман, громадян Російської імперії. Після .ціннісним матеріальних слідів мусульманської цивілізації на південних землях України (наприклад, камені з руїн Хаджибея були укладені в підмурівок Одеського порту) влада ніби заспокоїлася. Внаслідок економічної міграції в середині XIX ст. починається масове розселення в Україні представників народів, які традиційно сповідували іслам. Так. на українських землях поселяються вихідці з волзьких (казанських і нижньогородських) татар. Кількість переселенців вимірюється десятками тисяч. У промисловому поясі України - на сході і і півдні формується своєрідна діаспора тюркомовних народів України. Після сумновідомих перемог російського воїнства на Кавказі з'являються на українських землях репатріанти з Кавказу. Найвідомішим серед них, безумовно, є імам Шаміль. З грудня 1869 р. він жив у Києві, зупинившись у будинку пані Масонової на Палацовій площі на Печерську. Проживши тут до весни, Шаміль 12 травня 1870 р. відплив пароплавом з Одеси до Стамбулу з метою здійснення хаджу. Імам з глибокою симпатією ставився до українського народу, захоплювався громадянською мужністю Тараса Шевченко.

Царський уряд дозволяв мусульманам мати в Україні мечеті, але в обмеженій кількості. Тому, крім мечетей, мусульмани на землях "Південно-Західної Росії" молилися здебільшого в молитовних будниках. Так на Донеччині на початку XX ст. функціонувало дві мечеті - в м. Луганську і селищі Макіївка, в дрібніших поселеннях діяло ще декілька молитовних будників. У Києві татари жили на Подолі, Лук'янівці, в Святіший. На Лук'янівці в 40-х роках XIX ст. утворилося ціле поселення татар, які займалися тут миловарінням. У 60-х роках XIX ст. одна з вулиць цього поселення отримала назву Татарської. На нинішній вулиці Мирній існував молитовний будинок. У 15)10 р. був закладений підмурівок мечеті, яку так і не було зведено. У Києві існували 2 мусульманських кладовища. Мусульманські общини діяли також у багатьох містах України: Катеринославі, Миколаєві, Запоріжжі, Харкові. Херсоні, Юзівці та ін.: за межами Російської імперії - у Львові, а також у місцях мешкання татар на колишніх українських землях - Холмщині і Підляшші. Ці землі були під духовним покровительством імама-хатиба Петербурзької соборної мечеті Атаудли Баязітова, спеціально для яких він написав і видав брошуру "Шаріат аль-іслам" (1897 р.).

У перші десятиріччя XX ст. серед мусульман Криму почався демократичний рух, що вилився в самобутні форми. Так, у духовне управління були обрані мусульманські депутати, а 25 березня 1917 р. в Сімферополі був утворений Мусульманський виконавчий комітет, що мав чітку національно демократичну програму. Його підтримували не всі мусульмани Криму, але він став цінним досвідом самоорганізації кримськотатарського народу.

У 20-30-х рр. XX ст. в радянській Україні розгорнулася небачена за своєю жорстокістю і масштабами боротьба проти релігії. Це лихо не обминуло н мусульман, що жили в Україні, в тому числі і в Криму. Приходило в занепад релігійне житія мусульман. У масовому порядку були примусово закриті мечеті, мусульманські школи - мектеби і медресе, скасовувалися останні елементи сулу за шаріатом, було репресовано духовних осіб. Більшовицька пропаганда прямо пов'язувала прихильність до ісламу "соціалістичною несвідомістю", "буржуазно-націоналістичними забобонами". Під тиском "соціалістичної дійсності" віруючі прирікалися на відступництво від віри предків або ж, не підкорившись, жили в постійному страху репресій. Адміністративно були створені штучні перешкоди для недопущення організованої діяльності мусульманських громад. Практично до кінця 30-х років майже весь мусульманський актив було репресовано. Був розстріляний або засланий майже весь мусульманський провід, причому під приводом того, що його члени нібито очолювали націоналістичні угруповання і рухи після "нейтралізації" лідерів.

Мечеті пристосовувалися під господарські потреби, а часто прирікалися па запустіння в руйнування. Так, відома кам'яна Севастопольська мечеть після 1921 р. не функціонувала, а її будівля була віддана під архів Чорноморського флоту. У 1930 р. була закрита кам'яна мечеть у с. Теністав Бахчисарайського району і передана під колгоспний склад. Така сама доля спіткала і розташовану неподалік мечеть у с. Зелене. До 1 березня 1931 р. в Криму було закрито 100 мечетей і 2 молитовних будинки мусульман, з яких відразу зруйновано 51 (Державний архів Російської Федерації. Фонд Р-5263).

У 1932 р. пройшла друга, ще драматичніша хвиля закриття мечетей, і це при тому, що вже й так гостро відчувалася нестача приміщень для молитви. Наприклад, у Бахчисарайському районі при наявності 84 релігійних громад мусульман у них до 1931 р. були відібрані 24 будівлі, а ще 5 знесено (той же архів, фонд Р-5263). У Бахчисараї будівлю мечеті було пристосовано піл склад хлібопродуктів, іншу бахчисарайську мечеть - під вагову майстерню. Найкрасивіша головна мечеть Євпаторії, номінально віддана під краєзнавчий музей, була занедбана і доведена до такого стану, що в 1970-х роках її з великими труднощами відреставрували. На склад перетворили головну мечеть Феодосії - Муфти-Джамі. А закрита в 1936 р. мечеть у с. Серове була віддана під квартири колгоспникам. Багато мечетей спіткала така сама гірка доля. До 1921 р. в одній лише Ялті і найближчих поселеннях було 29 мечетей і 30-35 мечетей в інших великих кримських містах. Усі вони до кінця 30-х років практично перестали діяти (за дуже невеликим винятком). І якщо закрита ще в 1927 р. Сімферопольська соборна мечеть була просто приречена на руйнування, то деякі ще й цілеспрямовано принижувались. Так, у мечеті Джума-Джамі було відкрито музей атеїзму, а в мечеті XVI ст., зведеної за проектом стамбульських архітекторів, розмістили наркологічний пункт. Внаслідок усіх цих акцій до 90-х років на території Криму в задовільному стані не збереглося жодної мечеті.

У 30-40-ві роки безжалісно знищувалася самобутня мусульманська цивілізація Криму: ліквідовано писемність (категорична заборона використання арабської графіки), збиралися і знищувалися книги, усувалася система мусульманського суду за шаріатом. Переписувалася історія мусульман Криму, знищувалася, стиралася з карти національно-релігійна топоніміка, під час пошуків дорогоцінних металів розкопувалися мусульманські поховання, а надмогильні камені використовувалися під підмурівки будинків та під огорожі (Карасу-Базар, Білогорськ). Цілеспрямовано розшукувалися і знищувалися релігійні фоліанти п архітектурні національні комплекси. Стирання слідів мусульманської цивілізації вилилося навіть у знищення фонтанів при мечетях. Серйозно постраждали близько сотні фонтанів у Бахчисарайському районі, 86 - у Кафі, 70 - у Євпаторії, 45 - у Судаку, 35 - в Алушті, 30 - у Старому Криму. Надалі з усіх довідників і путівників, енциклопедій і підручників були вилучені мало не всі матеріали про життя тут мусульман, їхню релігію і культуру. Так сталася одна з найбільших культурних катастроф XX ст.

У самій материковій Україні також були закриті всі мечеті й молитовні будинки мусульман. Уже до 1926 р. в Україні залишилось усього 4 зареєстровані громади з чисельністю 200 мусульман, хоч віруючих, що традиційно сповідували іслам, проживаю в УРСР десятки тисяч. Мусульмани зазнавали репресій. Так, у списках з 50 тис. репресованих у Донецькій області чималу частину становили прізвища татар, яких репресували саме як "агентів шкідливих націоналістичних і релігійних організацій". Важко повністю оцінити масштаби антимусульманського терору за роки радянської влади в Україні. Але підсумок його загальновідомий - до півстолітнього ювілею радянської влади жодної мусульманської групи або навіть громади в Україні не лишилося.

Тоталітарна держава в 30-ті роки саме Україну зробила місцем адміністративної депортації активних учасників мусульманського руху в Середній Азії. Спецпереселенців (переважно з Ферганської долини) селили переважно в південних областях - Херсонській, Миколаївській, Запорізькій. Планувалося організувати з них (із збереженням спецкомендатур) декілька радгоспів по вирощуванню південноукраїнської бавовни. Узбеки-мусульмани, віднесені до категорії феодально-байських елементів, жили, трудилися, страждали, вмирали в Україні. Лише небагато кому вдалося повернутися на батьківщину. Багато хто з них був знищений у 1937 р.

Таким чином, протягом майже 40 років, аж до кінця 80-х XX ст., релігійне життя мусульман в Україні було повністю пригнічене. Згідно із звітами уповноважених у справах релігії, в цей період в УРСР не було жодної мусульманської громади. В Україні ж практика дискримінації мусульман як релігійної меншини зберігалася і в часи "перебудови".