Релігієзнавство - Кислюк К.В. - 2.5. ГЕОГРАФІЯ РЕЛІГІЇ

Географія релігій — один із підрозділів суспільної географії та релігієзнавства, який розглядає взаємодію "релігія—територія" у прямих (вплив релігії на територію) та зворотних (вплив місцевих умов на релігію) зв’язках. З початку 1990-х рр. як синонімічний використовується термін "сакральна географія". Головні її завдання такі:

— визначення територіальних аспектів еволюції різних релігій;

— вивчення релігійної належності населення певної території;

— аналіз стану релігійно-побутових відносин у різних країнах і регіонах світу;

— дослідження різноманіття релігійно-територіальних форм зосередженості членів окремо взятого суспільства.

Для вирішення своїх дослідницьких завдань географія релігії залучає відомості з історії релігії, загальної історії культури, інформацію від комплексних регіональних та країнознавчих досліджень.

Ґрунтується вона в основному на теоретико-методологічних настановах суспільної географії.

Як окремий напрям досліджень, географія релігії виникла наприкінці XVIII — початку XIX ст., хоча, зрозуміло, що сакрально-географічні знання можна знайти в працях учених різних епох. Одним із значних її досягнень стала праця Фрідріха Ратцеля "Географія людини" (1882—1891), в якій детально розглядався вплив географічного середовища на культуру та релігію як невіддільний її чинник. У цей період у географії релігії переважав методологічний принцип географічного детермінізму—пояснення всіх фактів релігійної історії людства географічними умовами тієї території, де вони відбувалися. Зокрема вказувалося, що географічний чинник (острівне чи континентальне розташування, гірський чи рівнинний характер місцевості, суворий чи м’який клімат, наявність водоймищ, особливості рослинного і тваринного світу) впливає на появу релігій, їх розвиток, особливо на ранніх стадіях, обумовлює певні специфічні вірування й обряди у переважній більшості існуючих регіональних та етнічних релігій. Наприклад, було помічено, що всі три світові релігії з’явилися у порівняно вузькій смузі між 20—40° півн. широти східної півкулі, де природні умови найбільш придатні для людської життєдіяльності. У вітчизняній науці пояснювальні можливості принципу географічного детермінізму продемонстровані у низці історико-культурологічних праць відомого радянського історика, етнографа та географа Л.М. Гумільова (1912-1992).

У першій половині XX ст. під впливом бурхливого розвитку соціології відбулась докорінна зміна методологічних принципів географії релігії. Уній, по-перше, запанував географічний нігілізм, який заперечував істотне значення географічного чинника у розвитку релігії, по-друге, поширилася думка про необхідність більш уважного дослідження зворотного впливу релігії на географічне середовище.

Внаслідок методологічної кризи географії релігії у 60-ті рр. XX ст. у релігієзнавчій літературі з’явились нові словосполучення "релігійно-екологічний підхід" та "екологія" релігії". їхнє наступне роз’яснення належить шведському антропологу й історику релігій Оке Хульткрантцу. На думку шведського дослідника, екологія релігії — це вивчення інтеграції’релігії в навколишнє середовище й наслідків такої інтеграції.

Оке Хульткранц вказував, що існують два основних рівні інтеграції релігії в природне середовище. Первинному рівню відповідають вірування й обряди, тісно пов’язані з біологічним виживанням у певній екологічній ніші. Припустимо, у мисливських народів ілюстраціями первинного рівня інтеграції релігії у навколишнє середовище можуть слугувати вірування й обряди мисливського спрямування. На вторинному рівні має місце адаптація релігії до певного суспільного устрою, на специфіці якого вже позначилися особливості його географічного становища. Наприклад, розвинуті релігії з великою кількістю богів, як це загальновизнано, можуть сформуватися тільки у досить розвинутому суспільстві зі складною ієрархічною соціальною структурою. Завдання екології релігії у цьому разі якраз полягає у тому, щоб з’ясувати вплив навколишнього середовища на формування цієї соціальної структури, разом із цим — опосередкований вплив навколишнього середовища на релігію.

У другій половині XX ст. у географії релігії запанувала змішана модель—рівноваги у взаємодії релігії й навколишнього середовища. Вважається, що на ранній, початковій стадії виникнення і формування релігії переважає вплив середовища на релігію. Саме природні умови території позначаються на специфіці її віровчення, культової практики і релігійної організації, відтак—на формах природокористування, способах господарювання, особливостях розселення, демографічних процесах. Таким чином, встановлюється рівновага між релігією і територією, яка на наступних стадіях існування релігії може бути порушена або змінами у природному середовищі, або змінами в соціально-економічному устрої, або змінами у самій релігії, або під тиском інших релігій.

В останні десятиліття географічно-екологічний підхід до вивчення релігії набув досить значного поширення. Зусилля науковців усього світу саме в цьому напряму координуються Міжнародною робочою групою, чиїм органом є серія "Географія релігій", що видається у Німеччині з 1985 р. Найбільшого поширення дослідження в царині географії релігії набули у Сполучених Штатах Америки і Німеччині. У Сполучених Штатах переважають емпіричні дослідження певних релігійних громад, особливо проблема їх співіснування у межах сучасного великого міста. У Німеччині більша увага приділяється класичній проблематиці: "релігія—середовище" у широкому контексті, а також вирішенню теоретичних і методологічних завдань, з якими зустрічається молода наукова дисципліна у своєму поступальному розвитку. В Україні географія релігії передусім зайняття визначенням релігійного районування країни — вичленовуванням основних регіонів за релігійною ознакою (таких, зараз, нараховується чотири: Західний, Центральний, Східний і Південний) та встановленням їхніх релігійних особливостей.

Не в останню чергу успіх географії релігії пояснюється тим, що вона не претендує на роль альтернативи найпоширенішим підходам до вивчення релігії—історичному та феноменологічному, а доповнює їх, привертаючи увагу релігієзнавців до таких чинників, що досі залишалися поза межами релігієзнавчих досліджень.