Релігієзнавство - Кислюк К.В. - Священна дія

Священним простором вважається або місцеперебування якого-небудь священного предмета, або певне обмежене місце (купа каміння, гора, печера, діброва тощо), які своєю відокремленістю із ландшафту й упорядкованістю нагадують лад, притаманний лише небесному на відміну від хаотичної невпорядкованості земного. Надалі священним ставало людське житло — штучно відвойована у хаосу територія, а також окремі приміщення у ньому: вогнище, поріг, двері, й особлива "домівка бога" — культова споруда.

Священний час

Священний час встановлюється через протиставлення звичайного земного часу божественній вічності. Люди вірили, що саме у вічності розгорталася діяльність духів, героїв і предків, чиї діяння утворили священну історію, саме там од віку перебувають боги. Тому священний час наповнений надприродною силою, яка допомагає йому протистояти змінам і руйнації. Священний час відповідає за структурою священному просторові: чотири сторони світу—чотири пори року. Виокремлення священного часу відбувається за допомогою системи табу—спеціальних приписів, котрі забороняють на певний проміжок часу будь-яку буденну діяльність й замінюють її діяльністю релігійно-культовою. Універсальних принципів визначення священного часу історія релігії налічує всього кілька: 1) за подіями священної історії: (наприклад, посту у місяць рамадан дотримуються на вшанування дарування мусульманам Корану); 2) за астрономічними явищами й природними циклами (свято Різдва Христового наближено до най коротшого дня в році — дня зимового сонцестояння); 3) за господарським циклом (християнське свято Трійці збігається із початком збирання врожаю зернових у давній Палестині).

Священне число

Священне число, згідно з однією думкою, являє собою першоелемент світу, згідно з іншою — загальну міру простору і часу, яка поєднує їх, отримуючи священну силу їх обох. Тому важко знайти число, яке б не мало надприродних властивостей: 1 — число Бога, містичний центр Всесвіту; 2—число чоловічої та жіночої протилежності; 3—символ божої повноти, 4—уособлення простору і часу, 7 — число цілісності, 12—символ космічного ладу, персоніфікованого у зодіакальних сузір’ях. Символіці чисел приділяли велику увагу багато релігій, зокрема іудаїзм, індуїзм, давньовавілонська й давньогрецька релігії.

Священна дія

Священна дія — мала на меті встановлення безпосереднього контакту зі священним. Проходила, найчастіше, у священному просторі й часі. Найпоширенішою формою такого контакту був релігійний культ. Вважалося, що священна дія містила в собі три етапи: 1) очищення; 2) споглядання; 3) єднання, обожнення. Очищення проходило залежно від рівня розвитку релігії за допомогою вогню, води, крові, жестів, знімання чи одягання священного вбрання, утримання від сну, їжі (піст), статевого життя (аскеза), принесення реальних жертв чи жертв символічних (монаший постриг, обрізання), молитви, сповіді, моральних вчинків тощо. Споглядання відбувалося під час участі у колективних культових церемоніях, які відтворювали ідею "вічного повернення" у вигляді вшанування бога, що вмирав, а потім воскрес (містерії Осиріса у Давньому Єгипті), індивідуальній чи колективній медитативній практиці, дуже розповсюдженій в індуїзмі та буддизмі. Нарешті, єднання проходило у вигляді найрізноманітніших обрядів причастя: дотик до священного предмета, екстатичний ритуальний танок, помазання священним маслом, накладання рук (як у християнському таїнстві священства), реальне чи символічне вживання священної їжі або напоїв.

Священне слово

Священне слово супроводжувало священну дію: піснеспіви, промовляння магічних звуків (на кшталт індуїстського "АУМ"), імен Бога. Вважалося, що воно складає невіддільну частку божественної сутності, а тому, безперечно підсилить ефективність священнодійства.

Свята людина

Згідно з примітивними уявленнями будь-яка людина у певному (зазвичай священному) місці у певний (зазвичай священний) час може наповнитися священною силою, або придбати її надприродним—магічним—шляхом. Ускладнення структури суспільства і відповідно релігії призвело до виникнення ієрархії людської святості. Одні люди володіли святістю завдяки своєму соціальному становищу: голова родини й одночасно жрець родинного святилища, вождь або правитель — живий бог чи, в усякому разі, його посланець. Другі—жерці і священики за допомогою особливих обрядів отримували надприродну силу, що робило їх здатними виконувати посередницькі функції між богами і людьми. Треті — пророки — вважалися захопленими божим духом, покликаними оповіщати його волю. Четверті—містики — здобували шляхом тривалого фізичного і духовного самовдосконалення право вийти за межі звичайного земного світу, доторкнутися до скарбів божественного світу. П’яті — святі—відзначалися природною досконалістю, передусім стійкістю віри, яку мали продемонструвати протягом земного життя як приклад, гідний наслідування простими смертними.

У 1970-ті рр. феноменологія релігій зазнала суворої критики з боку інших представників релігієзнавчих дисциплін та вступила у смугу кризи. Звинувачення, які висувалися на її адресу, можна згрупувати таким чином:

• феноменологія релігії, яка для кращого розуміння взаємопроникнення священного і мирського вимагає граничного наближення до світогляду віруючої людини, не здатна вивчати не релігійність, невір’я, атеїзм;

• феноменологія релігії зловживає узагальненнями, які виглядають настільки абстрактними, що їх не можна зіставити з конкретними проявами багатьох релігій (що прояснюють, запитували критики феноменології релігії, паралелі у священному статусі вогню — вогонь як магічний засіб, елемент життя у первісних релігіях, вогонь як засіб очищення у Судний День, згідно з християнським Апокаліпсисом?).

Почалося критичне переосмислення базових понять і методологічних принципів цієї дисципліни. У той же час активізувалися пошуки нової феноменологічної теорії, які тривають і в наш час.

КОРОТКІ ПІДСУМКИ

1. Існують два основні підходи до вивчення релігії: богословсько-теологічний і науково-філософський. Богословсько-теологічний підхід репрезентований теологією (богослов’ям), а науково-філософський — світським, академічним релігієзнавством як комплексною міждисциплінарною галуззю гуманітарного знання.

2. Теологічний (богословський) підхід у широкому розумінні розглядає релігію "зсередини" — як зустріч і постійне переживання людиною присутності Бога в житті людей і навколишньому світі.

3. Науково-філософський підхід вивчає релігію "ззовні" — як складову частину людської культури в її зв’язках і взаємодії з іншими компонентами культури. Предмет його досліджень — релігія у всій єдності її структури, функціональності, закономірності.

4. Релігієзнавство складається з таких основних розділів: філософія релігії, соціологія релігії, психологія релігії, географія релігії, історія релігії, феноменологія релігії.

5. Кордони між релігієзнавчими дисциплінами з одного боку, і релігієзнавством та іншими галузями соціо-гуманітарного знання з другого боку, досить умовні. Один і той самий дослідник може бути і представником певної науки, і фахівцем у кількох релігієзнавчих дисциплінах одночасно.

ЗАПИТАННЯ:

1. У чому полягає різниця між теологічним (богословським) та світським підходами до вивчення феномена релігії?

2. У чому Ви бачите спільні риси між теологічним (богословським) та світським підходами.

3. З яких основних розділів складасться релігієзнавство як комплексна, полі дисциплінарна галузь гуманітарного знання?

4. Які нові розділи релігієзнавства з’явились наприкінці XX ст. ?

5. Які методи дослідження релігії застосовує академічне релігієзнавство?

ЗАВДАННЯ

Прочитайте два наведених нижче висловлювання. Вкажіть — яке з них с богословським, а яке — світським? Поясніть свій вибір.

"Поява ідеї Бога в людській свідомості і виникнення релігії обумовлене тим, що с Бог, який діє особливим чином на людину, і що людина здатна за певних умов сприймати ці дії Божі. Отже, на попереднє і загальне питання: "Як можлива релігія?" — відповідаємо: "Релігія с безпосереднє впізнання Божества і живого зв’язку з Ним, вона можлива завдяки релігійній обдарованості людини, існуванню релігійного органу, що сприймає Божество і Його вплив. Без такого органу був би, звичайно, неможливий той пишний і багатобарвний розвиток релігії і релігій, який ми спостерігаємо в історії людства, а також вся її своєрідність" (1).

"Релігія є священним предметом і в її найдосконалішій або найнедосконалішій формі вона заслуговує на найвищу повагу... Але справжня повага полягає не в тому, щоб оголосити дорогий для нас предмет недоступним для вільного і чесного дослідження: аж ніяк ні! Справжня повага до предмета, хоч би яким священним, дорогим для нас він був, виявляється в підході до нього з повною повагою; без а праху і без упередження; безумовно, з ніжністю і любов’ю, але насамперед з неухильним і безкомпромісним прагненням до істини" (2).