Релігієзнавство - Кислюк К.В. - 6.2. ЄВАНГЕЛЬСЬКА ПРОПОВІДЬ ІСУСА

Протягом усієї історії християнства не припинялися суперечки про його засновника — Ісуса Христа. Зрештою щодо особи Ісуса Христа з XVІІІ ст., коли оформилася наукова критика Біблії, склалися дві школи: міфологічна й історична.

Представники міфологічної школи висувають дві основних тези:

1. Наука не має достовірних відомостей про Ісуса Христа як історичну особу. Адже Євангелія, що слугують нам основним джерелом відомостей про його життя і діяльність, були остаточно відредаговані не раніше IV ст. н.е., а їх текстологічний аналіз свідчить, що вони були написані не в самій Палестині, а в середовищі єврейської діаспори. І це не говорячи проте, що вони самі по собі повні вимислів і протиріч, різночитань і неточностей. Крім того, античні автори І ст. н.е., серед яких — Светоній, Тацит, Йосиф Флавій, котрі просто не могли не помітити такої знаменної події як євангельська проповідь і мученицька смерть Ісуса, практично нічого про нього не повідомляють.

2. Образ Ісуса — образ Божества, яке втілилося в л юдині, був необхідним для зрозумілості і доступності нової релігії для простих людей.

Друга, історична школа, вважає Ісуса Христа реально існуючою людиною, проповідником нової релігії. Вважається, що ця людина висловила ряд оригінальних ідей, що заклали основи нового віровчення, створила спочатку християнську громаду зі своїх учнів і в кінцевому підсумку стала жертвою підступу своїх ворогів, а можливо, й спеціально пожертвувала своїм життям на доказ власної правоти. Для представників цієї школи головне питання полягає в іншому — наскільки правдивий відомий нам з Євангелій образ Ісуса? Зрештою, стверджують представники історичної школи, не дарма до нас дійшло 9 тис. фрагментів Нового Заповіту—більше ніж від усієї античної літератури. Найранішній із фрагментів датується І 30 p., а перші записи Євангелій були зроблені, очевидно, ще в І ст. н.е.

Згідно зданими історичної школи, почерпнутими головним чином з Євангелій, Ісус (грецьк. вимова імені Єгошуа, давньоєвр. "Поміч Єгови", "Спаситель") народився між 7/6 — 4/3 р. до н.е. у Галілеї (або офіційно — у Віфлеємі, в кількох кілометрах від Єрусалима, де пізніше був споруджений храм Різдва Христова). Серед своїх прихильників він став відомий як "Христос" (грецьк. переклад єврейського слова "Машиах" — " Помазаний к"). За життя його часто називали також Назарянинабо Назорей — чи тому, що він був родом з маленького (кількатис. жителів) містечка Назарет, чи тому, що він дав обітницю "назорейства" — букв, "чистоти", служіння Богові (Чис. 6:1-8).

Власне кажучи, нова ера і бере свій початок з часу народження Ісуса Христа. Такий порядок літочислення був запропонований у VI ст. н.е., до цього всі країни Середземномор’я вели його від заснування Риму. За цим літочисленням народження Ісуса Христа відбулося в 752/753 році від заснування Рима (1 рік нової ери).

План давнього Єрусалиму

Відповідно до відбитків на плащаниці — поховальному покрові Ісуса з Туринського собору, що частково засвідчені даними численних і різноманітних наукових експертиз, засновник християнства був чоловіком середнього зросту (178 см), тендітної статури, з довгим до плечей волоссям і густою бородою, з дивно натхненним обличчям (довжину волосся можна пояснити як дотримання обряду назорейства).

Відчувши в собі проповідницьке покликання у віці близько 30 років, він прийняв хрещення у водах річки Йордан від Іоанна Хрестителя, сам став сповіщати спочатку в Гал ідеї, а потом і в Єрусалимі про швидке Пришестя Царства Небесного й оголосив себе Месією, вісником і засновником цього царства.

Треба сказати, що в самому факті пророцтва Ісуса для євреїв не було нічого незвичайного — щораз у критичні для історії й віри іудейського народу часи з’являлися пророки з закликами повернутися до "віри Авраама, Ісаака та Якова", відновити Мойсеїв Закон. Саме вони залишили після себе півтора десятка пророчих книг Старого Заповіту. Вистачало пророків і в часи самого Ісуса. Най відомішим серед них був Іоанн Хреститель. Він носив одяг з верблюжої вовни, не стригся, жив пустельником у пустелі, їв сушену сарану (Мт. 3:4). Самим тільки своїм зовнішнім виглядом він справляв на людей незабутнє враження. А його жагучі слова про моральне падіння людей знаходили живий відгук у народі. Сильні світу цього боялися проповідей Іоанна Хрестителя і, як розповідається в Біблії, йому відтяли голову за наказом царя Ірода Антипи (Мт. 14:1—11).

На відміну від інших єврейських пророків, Ісус Христос зробив щось більше, ніж просто оголоси в себе пророком нової віри. Для іудея було б найбільшим божевіллям стверджувати, шо людина може бути власником божественної сутності. Але в тій мірі, в якій ця ідея була незрозуміла співвітчизникам Ісуса, вона виявилася доступною для розуміння будь-якого носія античної культури, де здавна поклонялися богам у людській подобі.

Коли напередодні свята Пасхи між 29 і 33 р. н.е. Ісус зі своїми послідовниками в черговий раз прибув до Єрусалиму на головне єврейське свято, він був схоплений релігійною владою, звинувачений у святотатстві й переданий римській владі. Оскільки за народними віруваннями Месія мав стати й "царем" Іудеї, потенційним вождем антиримського повстання, римляни санкціонували його ганебну і болісну страту через розп’яття на хресті.

Смерть Ісуса настала через три години після початку страти в п’ятницю, між 12та 15 годинами дня. Заданими історичної школи,

Ісус помер значно швидше, ніж звичайно вмирали розп’яті, можливо, від розриву серця через порушення кровообігу, викликаного неприродним положенням тіла.

Тіло Христа один з його таємних прихильників — Иосиф Аримафейський — переніс у розташовану в кількох кроках від місця страти гробницю в скелі, приготовлену для власних потреб (Мт. 27:57— 60; Мк. 15:42—46; Л к. 23:50—54). Сьогодні в Єрусалимі існують два місця, що співвідносяться з можливим місцем поховання основоположника християнства. Це Храм Гроба Господнього, збудований, швидше за все, на місці, де відбувалися страти через розп’яття; а також "Садова гробниця", або гробниця Гордона, за іменем англійського генерала, що визначив її місцезнаходження, — поховальна споруда І ст. н.е.

Далі Євангелія розповідають, як на 3-й день після розп’яття Ісус воскрес, з’явився своїм учням і дав їм настанови щодо поширення віри, а на 40-й день вознісся на хмарі на небо. І потім ще при житті нинішнього покоління людей він має повернутися на Землю, шоб затвердити на ній своє Царство і вчинити надлюдьми останній Суд (див. текст 6.1).

Утім, у Євангеліях нам важлива не стільки зовнішня канва життя Ісуса і не вирішення питання про його історичність або легендарність. Важливо інше—відповісти на запитання: чому євангельська проповідь Ісуса вже два тисячоріччя привертає і продовжує приваблювати розум і серця людей усього світу?

Перше, що спадає на думку у цьому зв’язку, — захват перед величчю подвигу Ісуса, що зважився безневинно постраждати за гріхи всього людства, людей зовсім йому не знайомих, незважаючи на суто людський страх перед долею, шо очікувала, недарма ж він неодноразово молив Отця Небесного: "нехай обмине ця чаша Мене". Яким би зовні привабливим не виглядало подібне припущення, з ним важко погодитися, оскільки за всю історію людство знало стільки безневинних жертв, що вони давно перетворилися для нього на суху цифру статистики.

Потім звертає на себе увагу доступна для розуміння форма викладу Ісусом своїх поглядів у формі приповісток, афоризмів та іносказань — "багато покликаних,та вибраних мало", "не вливати вина молодого в старі бурдюки" та ін., що назавжди ввійшли в золотий фонд мов багатьох народів світу. Справді, з приблизно двохсот т. зв. "біблеїзмів", 80 найуживаніших припадають саме на Новий Заповіт, хоча, загальний обсяг його сторінок становить тільки 32% від об’єму

Старого Заповіту. Однак з тим же успіхом ми можемо назвати імена багатьох видатних ораторів, письменників минулого і сьогодення, якими ми захоплюємося за їхнє мистецтво володіння словом, але не поспішаємо споруджувати їм вівтарі ні на землі, ні в серці.

Нарешті, дуже при вабливим моментом євангельської проповіді Ісуса здається її соціальна злободенність — адже Ісус говорив як про необхідність морального самовдосконалення людини, так і про необхідність пом’якшення разючих соціальних контрастів: "Бо верблюдові легше пройти через вушко голки, ніж багатому в Божеє Царство ввійти...". Однак і таке пояснення не розв’язує нашої проблеми, оскільки до числа прихильників християнства відносять себе і сильні світу цього.

Можливим, хоча й недостатнім виглядає пояснення феноменального успіху євангельської проповіді Ісуса обіцянням реалізувати все, про що в ній йдеться, ще за життя його слухачів (Мк. 9:1). Обіцянка, яка була привабливою, адже інші релігії могли запропонувати лише таку альтернативу: "Все до місця одного йде: все постало із пороху, і вернеться все знов до пороху..." (Екк. 3:19—20).

Залишається констатувати, що зазначені вище моменти складали лише зовнішню умову успіху євангельської проповіді Ісуса, причини якого належить шукати в самому її змісті (див. текст 6.2). Основний мотив його проповіді можна звести до заклику: "Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!" (Мт. 4:17). Спробуємо проаналізувати окремо кожну зі складових цього вислову.

Слова "Царство Небесне" означали, що збувається давно відоме старозаповітне пророцтво. Сам Ісус також підкреслював: "Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати" (Мт. 5:17). Однак Царство, що провіщається Ісусом, істотним чином відрізняється від того Царства, про настання якого сповіщали пророки Старого Заповіту. Царство Ісуса — це утворення, до якого відкрито доступ усім людям залежно від ступеня їхньої праведності. Старозаповітне ж Царство Небесне — це всесвітня монархія з центром у Єрусалимі, де пануюче становище займе богообраний ізраїльський народ. Подібного родутрансформація виглядатиме цілком природною, якщо звернутися до трагічної історії єврейського народу: чим гнітючішою ставала реальна історична доля цього богообраного народу, тим з більшою наполегливістю ця ідея сполучалася з уявленнями про небесне буття, переносилася, так би мовити, із землі на небо.

Слово "наблизилося" означало, що на Землю посланий Син Божий, котрий своєю мученицькою смертю повинний спокутувати первородний гріх, що з часів гріхопадіння Адама й Єви лежить на всьому людському роді, і тим самим усунути ту перешкоду, що дотепер заважала утвердженню Царства Небесного на Землі.

Нарешті, центральне значення в євангельській проповіді Ісуса, безперечно, належить вислову "покайтеся". Він означав: установлення Царства Небесного не відбувається автоматично завдяки спокутній жертві Ісуса Христа: "Царство Небесне подібне до зерна гірчичного, що взяв чоловік і посіяв на полі своїм. Воно найдрібніше з усього насіння, але, коли виросте, більше воно за зілля, і стає деревом, так що птаство небесне злітається, і кублиться в віттях його" (Мт. 13:31— 32). Торжество Царства Небесного на землі здійсниться тільки тоді, коли під впливом віри в Ісуса Христа як Сина Божого і посередника між Богом і людьми більшість людей почне докладати зусиль до морального самовдосконалення: "До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене" (Ін. 14:6). Для цього той, хто увірував у Христа, повинен слідувати 9 заповідям блаженства (Мт. 5:3— 11) і 10 моральним заповідям, щоб очистити свою душу, підготувати її до спілкування з Богом.

Іншими словами, Царство Небесне відкрите не стільки багатству, владі або знатності, які прив’язані до марноти земного світу, скільки бідному, жебраку, убогій людині, в якої немає більше нічого, крім цієї віри: "Я ка ж користь л юдині, що здобуде увесь світ, але душу свою занапастить?" (Мк. 8:36) (див. текст6.З.).

Не обтяженій нічим зовнішнім людині легше слідувати головній християнській заповіді. Це — заповідь любові, точніше сказати, любові до Бога, що втілюється в любові до іншої людині, ближнього свого: "Люби свого ближнього, як самого себе!" (Мк. 12:28—31), що нею християнство доповнює першу старозаиовітну заповідь поклоніння єдиному Богові. Ця заповідь жадала від людини любові в повному і вищому значенні — беззавітну відданість самому почуттю, відсутність зовнішньої матеріальної чи духовної користі: "Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять?" (Мт. 5:46).

Таким чином, вимальовується і загальний зміст євангельської проповіді Ісуса: звертання до внутрішнього етичного начала в людині: "Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, іде злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій, там буде й серце твоє!" (Мт. 6:19— 21).

Як нам здається, своєю євангельською проповіддю Ісус прагнув рішуче підштовхнути кожну людину до термінового самовдосконалення, змусити її зробитися краще. Коли ж у недалекому майбутньому людей праведних стане набагато більше, ніж людей грішних, між ними в цілому встановляться такі ідеально братерські відносини, що з повною підставою можна буде назвати Царством Небесним на Землі.

Саме з цього погляду переглянуло і розвинуло християнство іудаїзм. Старий Заповіт говорить: "Не чини перелюбу!", Христос навчає — "... кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюбу серці своїм" (Мт. 5:28), тобто таврує навіть не саму дію, вчинок, а внутрішній мотив, спонукання до дії. Таким чином, на відміну від давніх євреїв, Ісус вважав виконання волі Бога не тягарем і тяготою, не своєрідною угодою між людиною і Богом, а внутрішньою щиросердечною потребою, що не потребує дотримання обрядових норм, точніше, перетворює їх на допоміжний релігійний елемент (на що виразно вказує знаменитий афоризм Ісуса: "Субота постала для чоловіка, а не чоловік для суботи").

Можна також зазначити, що проповідь Ісуса була звернена не просто до всіх людей, а до кожної людини особисто. Іудеї вважали тільки себе богообраним народом, покликаним очолити спасіння усього людства, і всіляко намагалися підкреслити свою окремішність від інших не тільки в релігійній, а й також у повсякденній поведінці.

Загалом, християнство визнає глибинне ушкодження людського єства внаслідок первородного гріха (порушення першої і єдиної тоді Божої заповіді про невживання плодів із древа пізнання Добра й Зла). Тому, на відміну від інших релігій, воно зорієнтовує людину не на пошук земних благ (матеріальних, фізичних, побутових, інтелектуальних тощо), а на радикальне зцілення занапащеної душі. Потоп-лий, заблудлий шукає не насолоди, а спасіння, істинного шляху — ось головна думка християнської віри. Блаженство ж стає природним супутником стану врятованості, перебування в Істині.