Релігієзнавство - Кислюк К.В. - 9.1. ФЕНОМЕН ЯЗИЧНИЦТВА. ОСНОВНІ ВІРУВАННЯ І КУЛЬТИ ДАВНІХ СЛОВ’ЯН

Софія Київська

9.1. ФЕНОМЕН ЯЗИЧНИЦТВА. ОСНОВНІ ВІРУВАННЯ І КУЛЬТИ ДАВНІХ СЛОВ’ЯН

Історія релігії в Україні виразно поділяється на два основних періоди: дохристиянський і християнський. Перший період прийнято називати ще язичництвом.

Язичництво

Язичництво (від давньослов. слова "язики" — народи) — досить невизначений термін, що свого часу виник у церковному середовищі для позначення всього нехристиянського. У релігієзнавстві під "язичництвом" розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували в різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій). Найчастіше цим поняттям позначають вірування тих народів, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну із світових релігій, минаючи стадію тривалого розвитку власної національно-державної релігії. Тому хронологічні рамки язичництва надзвичайно широкі — своїми коренями воно сягає в кам’яний вік, а його пережитки можуть зберігатися до XIX — початку XX ст.

Язичництво давніх слов’ян саме по собі не є унікальним явищем у світовій історії релігій, це — слов’янський варіант загальнолюдського язичницького масиву, однак варіант неповторний. Цю неповторність язичництву давніх слов’ян додає перетинання в ньому кількох відносно самостійних релігійних шарів, на основі яких воно, власне кажучи, і сформувалося.

Перше релігійне нашарування в давньослов’янському язичництві складають обряди і вірування прадавнього населення лісостепової смуги України (середня течія Дніпра — Десна), що заселяло цю територію ще з кам’яного віку (з VI тисячоріччя до н.е.). Цей шар відповідав розвинутому анімізму і складався більшою частиною з духів природи (домовики, русалки, берегині тощо). Культ цих створінь, як і культ самої природи (культ води, культ лісів і окремих порід дерев), міцно тримався в народній свідомості і функціонував досить автономно щодо культів пізніших язичницьких богів.

Другий шар у язичництві давніх слов’ян пов’язують із впливом трипільської культури кінця IV—III тисячоліть до н.е. у межиріччі Дніпра—Дністра, яку деякі дослідники вважають однією з найбільш високорозвинених для свого часу. Цей шар відбивав релігійні вірування і культи, пов’язані з раннім землеробським господарством. Складався він із шанування жіночого божества родючості й врожаю, богині Матері-Землі (пізнє ім’я — Макош —Мокош), гіпотетично чоловічого божества-творця і володаря Всесвіту, обрядів і ритуалів сезонного господарського циклу (свято приходу весни як початку нового року, свято дозрівання і збору врожаю та ін.).

Нарешті, центральним шаром язичництва є коло релігійних уявлень і практик індоєвропейців ІІІ - ІІ тисячоліть до н.е., прабатьківщиною яких були, нагадаємо, південні степові регіони Росії, Молдови, України. В індоєвропейських народів склалися загальні погляди на світ, його трискладову структуру; віра в богів—творців неба, землі, людей; практика їхнього вшановування кривавими жертвопринесеннями; надзвичайно розвинутий культ предків і поховальна обрядовість.

Таким чином, язичництво давніх слов’ян має тисячолітню історію, протягом якої воно перебувало в процесі постійних видозмін. Однак — і в цьому полягає головна особливість еволюції слов’янського язичництва — впродовж усього періоду існування язичництва різноякісні релігійні нашарування в ньому не асимілювали, не замінювали один одного, а співіснували, взаємодоповнюючись, змішуючись один з одним. От чому в слов’янському язичництві напередодні хрещення Русі в один той самий час існував пантеон богів на рівні розвинутого політеїзму при відсутності сталого культу вшанування головних божеств і окремого жрецького прошарку, а поруч з цим пантеоном—не менш популярний і шанований пантеон нижчих духів на рівні первісного пол ідемонізму.

Більш-менш упевнено ми можемо розглядати язичництво тільки втому вигляді, в якому воно існувало в східнослов’янських племен другої половини І тисячоліття н.е. під час виникнення в них власної державності.