Релігієзнавство - Кислюк К.В. - Культ води

Основу язичницьких вірувань давніх слов’ян складали різноманітні природні культи. Слов’яни боготворили ліси, ріки й інші водойми, гори, камені або безпосередньо, або заселяючи їх особливими духами. Подібні пережитки, власне, анімістичних вірувань можна зустріти не тільки в язичництві, а й у розвинутих національно етнічних і регіональних релігіях — досить згадати німф і сатирів в олімпійській релігії давніх греків. Стійкість поклоніння духам і природним явищам пояснюється дуже легко — вони існували поруч з людьми, були для нихзрозумілішими, ніж, припустимо, небесні боги.

В очах наших слов’янських предків переважна більшість духів ставилася до людей неоднозначно. Саме в такому вигляді переносили люди на духів свої спостереження за різноманітними природними феноменами, кожний з яких залежно від обставин мігто допомагати, то шкодити людям, хоча, за великим рахунком, самі люди поводяться так само. Сонце, наприклад, могло виступати і небесним вогнем, джерелом тепла і світла, від якого повністю залежить життя і добробут людей, і нещастям, тому що саме його промені палять руських воїв у "Слові о полку Ігоровім". Отже, слов’янам-язичникам доводилося постійно залучати на свій бік заради хорошого врожаю, безпеки худоби, вдалих пологів тощо всіх цих водяників, лісовиків і домовиків.

Природні культи давніх слов’ян можна розділити на чотири: культи води, культ лісів і дерев, культ предків, культ злих сил. Зрозуміло, цим не вичерпуються прояви слов’янського язичницького анімізму: цілий ряд джерел підтверджує, що слов’яни поклонялися каменям і горам, колодязям і озерам, звірам і птахам, вогню, зіркам, Місяцю та Сонцю.

Культ води

Культ води пов’язаний з тим, що слов’яни вважали воду першо-матерією світу. Насправді "земні" джерела водного культу слід шукати в значенні води для землеробства, що було основою господарства давніх слов’ян. Здавна слов’яни приносили жертви озерам і колодязям, полюбляли молитися над водою, називали річки богинями, запалювали свічки над колодязями і криницями. Поруч із виключно "зрошувальною" також шанувалася "очисна" властивість води, внаслідок чого ще в середні віки зберігався звичай водних ордалій. Водні ордалії—випробування, які полягали втому, що людину, запідозрювану в чаклунстві, кидали у воду, уважно спостерігаючи, — потоне вона чи ні.

Найбільш відомий прояв культу води, безперечно, — це віра у водяників і русалок (віл)^*77. Водяного народна фантазія зображувала у вигляді старця з довгою, заплутаною бородою, який надає перевагу тихим глибоким заводям. Русалки уявлялися вродливими дівчатами, що через якісь причини (найчастіше — через нещасливу любов) знайшли свою смерть у воді. Танці русалок — це хвиля на воді, а їхні пісні — це шум хвилі. Коли в розпал літа, підчас визрівання врожаю, вранці виступала роса, люди вважали, що русалки приносять її у своєму довгому волоссі, і назвали Русальськимтиждень, що передував святу літнього сонцестояння.

*77: {Існує припущення, що назва "русалка" пов’язане з назвою античного літнього свята троянд (гозаііа), що спвпадало за часом зі святом Трійці (П’ятидесятниці); "віла" походить від латин, "vilа" - носитися в бурхливому танку. Родичкою русалок-віл були берегині, скоріш за все, жіночі водяні духи дуже давнього (трипільського) походження.- Авт.}

Культ дерев

Предметом культу дерев ставали як окремі породи дерев (найчастіше дуб—найпомітніше за розмірами і за віком дерево лісостепової зони), так і цілі гаї. Там, у священних гаях, під загрозою суворого покарання заборонялося ловити птахів, полювати на тварин, навіть рубати дерева. Наші предки були переконані, що саме в лісах та гаях, де затишно і спокійно, в пущах, подалі від людських очей жили боги. Тому в лісах найчастіше і розташовувалися культові споруди сло-в’ян-язичників, провадилися окремі обрядово-ритуальні дії. Візантійський імператор Константин Багрянородний залишив опис подібних дій біля священного дуба на острові Хортиця. Торговці, які щойно подолали небезпечні дніпровські пороги, збиралися під його розложистим гіллям і приносили йому жертви: хто хліб, хто кусень м’яса, хто живих півнів. Потім, утворивши коло з 12 стріл, провадили ворожіння — можливо, про прикінцевий прибуток свого підприємства.

Існують і більш матеріальні свідчення про язичницький культ дерев. Протягом XX сторіччя на території між Києвом і Черніговом, у водах Дніпра і Десни було зроблено кілька знахідок свя ще нн и х дубів.

У стовбури цих велетнів, там, де від них починали відходити гілки, були вставлені щелепи молодих кабанів догори іклами — так, щоб вони утворювали за формою чотирикутник. Датуються ці знахідки VII—VIII і X сгг.

Давні слов’яни вірили в те, що в лісах живуть лісовики (полісуни), а в полі — польовики. Полісуни - казкові істоти сірого або попелястого кольору, повністю вкриті волоссям, ходять в одязі, звіриних шкурах, а іноді й без одягу. Найчастіше лісовик показується людям в образі діда з довгою сивою бородою. Полісуни часом допомагають людям рубати дрова і просять у людей хліба. У той же час полісуни полюбляють жартувати надлюдьми, змушуючи їх усю ніч блукати полісі.

Як і у випадку з русалками, в уявленні про лісовиків знайшли своє відображення різноманітні взаємини слов’ян з лісами і деревами. Лісовик близький до людини — так і ліс дає людині основний будівельний матеріал, ягоди, гриби, дичину і шкіри. Лісовик жартує над людиною — так у глухому лісі на кілька годин або навіть днів орієнтацію може втратити кожний.