Релігієзнавство - Лубський В.І. - §8. Хрещення Русі. Сучасні Українські церкви

Християнство поширювалося на Україні ще задовго до княжіння Володимира Великого. Вже біля 860 р. мали охреститися Аскольд і Дір, що ходили великим походом на Царьгород. Українське населення не противилося християнській вірі. Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св.Іллі й частина княжої дружини була християнська.

Ігорева дружина Ольга також прийняла християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. Він сказав, що його дружина буде сміятися з нього.

Володимир Великий не тільки сам прийняв християнство, але й намагався зробити його вірою цілої держави. За наказом князя всі без винятку хрестилися.

Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра — дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: "Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його". І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали. Краса й велич нових святинь поволі згладжувала пам'ять про давню, просту віру. Проповідниками християнства спочатку були чужинці, греки або болгари. Інколи це були крайні аскети, що виглядом своїм викликали тривогу, як наприклад, митрополит Іван Скопець, що приїхав із Царьгорода 1089 р. Пізніше духовенство почали обирати з місцевих людей, із шкіл, що заснували Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Першим митрополитом з місцевого роду був Іларіон, славний проповідник і надворний священик Ярослава Мудрого, висвячений 1051 р. Вдруге 1147 р. без погодження з Царьгородом, висвятили на митрополита Клима Смолятича. Це теж учений книжник і філософ. Собор єпископів посвятив його мощами св.Климентія, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але пізніше царьгород-ський патріархат відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

В ці часи при церкві жив не тільки сам священик, але й численний церковний причет — люди, які виконували при церкві якісь обов'язки аби церква прийняла їх під свій захист. Називали їх також церковними людьми і вони не підлягали світському судові; судив їх єпископ.

В церковному уставі Володимира Великого вони перелічені: ігумен, піп, диякон, попадя, той хто в криласі: ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічець, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець, хромець тощо.

Духовні чини часто переходили з роду в рід і утримувалися в тих самих родинах: сини священика ставали також священиками. Попович, що не вчився і не висвятився на попа, лишався ізгоєм, людиною без стану. Для письменного духовенства вимагали звичайно невеликої освіти: вміння тільки читати й писати та знати церковні обряди.

§8. Хрещення Русі. Сучасні Українські церкви

Запровадження християнства на Русі, або хрещення Русі, було тривалим процесом, а не одноразовою релігійною акцією великого київського князя Володимира, здійсненою в 988—991 рр. Прийняття нової релігії у великій східноєвропейській державі, якою була Київська Русь у X ст., було обумовлене як внутрішніми, так і зовнішніми причинами.

Родоплемінний лад і його язичницька релігія переживали кризу. В країні утверджувалися феодальні відносини. Панівним верствам більше підходила релігія, котра повчала рабів коритися своїм панам, ніж соціально нейтральна племінна. До того ж, християнство пропонувало більш гуманну, більш людяну мораль на відміну від варварських язичницьких звичаїв. Віра в царя небесного та його намісника на землі — великого князя чи царя, притаманна християнству, більше сприяла централізації держави, ніж язичницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчило саме життя тих держав, де християнство стало пануючою релігією, — Візантії, країн Західної Європи. До запровадження християнства Русь спонукали й зовнішні причини — потреби розвивати економічні, політичні та культурні зв'язки з сусідніми християнськими державами. А язичницька релігія цьому певною мірою заважала.

На Русі діяли іудейська та мусульманська релігії. Був момент, коли київська правляча верхівка, зокрема Володимир, вирішила запровадити іслам, навіть відрядила з цією метою посольство до Хорезма в 986 р Але через географічні, історичні та інші причини Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, ніж з ісламськими. Це й обумовило вибір київських князів прийняти саме християнську релігію.

Слід підкреслити, що Русь "хрестилася" неодноразово. При археологічних розкопках в с.Чорновці (поблизу Чернівців) було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, яка датується IV ст. Вчені зробили висновок, що вже тоді серед східнослов'янського населення на території нинішньої України жили й християни. З літописів відомо, що першим з князів на Русі християнську віру прийняв Бравлин в Сурожі (нині м.Судак у Криму) наприкінці VIII ст. А вперше офіційний акт введення християнства в Київській державі відбувся за князя Аскольда у 860 р. Тоді ж візантійський патріарх Фотій поставив на Русь першого вищого священнослужителя — митрополита Михаїла.

Аскольдове хрещення стало подією міжнародного значення. Руська митрополія, що виникла в 60-ті роки IX ст., не припиняла свого існування і після загибелі Аскольда. В реєстрі візантійських митрополій Русь в Церковному статуті імператора Лева VI (початок X ст.) значилася під номером 61.

У 882 р. владу в Києві захопив Олег в результаті державного перевороту, що його здійснили реакційні кола суспільства, котрі виступили проти християнізації країни. На Русі почалася анти-християнська реакція. Але церковна організація збереглася, а після смерті Олега (912 р.) значно зміцнилася. Арабський письменник ал-Марвазі вважає цей рік початком утвердження християнства на Русі.

Договір князя Ігоря з греками 944 р. свідчить про те, що народ Русі на той час був двовірним — язичницьким і християнським.

Після Ігоря княжила Ольга, його дружина. Вона була християнкою. Під час суперечок з Візантією Ольга зверталася на Захід, до імператора "священної Римської імперії" Оттона І (959 р.), щоб він прислав єпископа. Але відносини з греками нормалізувалися і Ольга відмовилася від опіки римської церкви. Княгиня аж до своєї смерті (969 р.) підтримувала християнську церкву. Чого не можна сказати про її сина Святослава.

Новий, завершальний етап християнізації Русі настав при онукові Ольги — Володимирі. Відносини великого київського князя з Візантією були тоді дуже суперечливими. У 986 р. візантійський імператор Василій II, який опинився в скрутному становищі після поразки в Болгарії, змушений був звернутися до Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Руссю, а також запросив на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився, проте зажадав руки грецької царівни Анни, сестри імператора. Василій II йому відмовив.

Влітку 987 р. проти імператора виступив його воєвода Барда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. В той же час Володимир вирушив у Крим — тодішню візантійську колонію і облогою взяв місто Корсунь (Херсонес). За таких обставин Василій II погодився на шлюб Володимира з царівною Анною за умови, що київський володар прийме християнську віру.

Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. великий князь Володимир Святославович був охрещений в церкві св.Іакова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа він зі своєю новою дружиною повернувся до Києва і наказав усім прийняти нову віру. Хрещення киян, за літописом, відбувалося на р.Почайні, притоці Дніпра. Після Києва запрошені Володимиром візантійські священики почали хрестити інші міста й села Київської Русі. Цей процес проходив болісно. Історії відомі виступи населення проти християнізаиії в Новгороді, Ярославлі та інших містах, які жорстоко придушувалися. Таким чином, християнство як державну релігію Київської Русі остаточно було закріплено силою державної влади великим князем Володимиром Святославовичем у 988-991 рр.

Після хрещення Русі в країні виникає централізована релігійна організація на чолі з митрополитом, якого традиційно призначав константинопольський патріарх, а затверджував імператор Візантії. Київська митрополія вважалася частиною Константинопольського патріархату. Після смерті митрополита-грека в 1051 р. князь Ярослав Мудрий без узгодження з імператором і константинопольським патріархом уперше поставив митрополитом руського священика Іларіона, тим самим руська церква заявила про свою незалежність.

Хрешення Русі мало в цілому позитивні наслідки. По-перше, Русь об'єдналася в єдину феодальну державу. Вона була укріплена писаними законами, більш розвиненою релігією. По-друге, значного розвитку набули економіка і культура Русі. Вона стала рівною з усіма в цивілізованому світі, зріс її міжнародний престиж. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби. Князь Ярослав Мудрий одружився з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки — королевами Угорщини, Норвегії і Франції. По-третє, утверджуючи феодальну державність, християнство тим самим стверджувало законність, можливість для більшості населення реалізувати свої творчі здібності. Результатом став небувалий розквіт матеріальної і духовної культури Русі.

На початку XI ст. загострилася боротьба між Візантією і Римом за першість у християнському світі. Римські єпископи претендували на особливий титул, який виділив би їх серед єпископів інших патріаршеств. З початку VI ст. римський першоіє-рарх присвоїв собі титул "папа". Він прагнув бути "єпископом усіх єпископів", главою вселенської церкви. В середині XI ст. папство вступило у гострий конфлікт з Візантією. Він завершився тим, що посланець папи Лева IX кардинал Гумберт наклав анафему на візантійського патріарха Михаїла Керуларія 16 липня ¡054 р. У відповідь на це церковний собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинувативши Рим у тому, що він перекрутив символ віри, коли прийняв постанову Вахенського собору 809 р. про "філіокве". Так сталося розділення церков.

Обидві церкви — візантійська і римська — претендували на значення вселенської ("католицької" за латинською вимовою і "кафолічної" — грецькою). Пізніше назва "католицька" закріпилася за західною, Римською церквою, а східна, Константинопольська, стала йменуватися "православною" (по латині — ортодоксальною).

Між Римською і Константинопольською церквами тривалий час точилася боротьба, зокрема за поширення впливу на Русь.