Релігієзнавство - Лубський В.І. - Сучасне католицтво.

За майже тисячоліття свого існування католицтвом накопичено значний досвід пристосування своїх інститутів, ідеології та форм діяльності до соціально-економічних, політичних та культурних умов суспільства, що змінюються. Католицтво успішно "вписалося" в індустріальне і постіндустріальне суспільство.

Пристосовування церкви до умов зрілого капіталізму було започатковано папою Львом ХШ в енцикліці "Про нові речі", що була, власне, першою соціальною енциклікою. В ній сформульовано ставлення католицької церкви до нових реальностей, ще склались в індустріальному суспільстві наприкінці XIX — на початку XX сторіччя з засудженням класової боротьби, проголошенням приватної власності та її недоторканості; йшлося також про заступництво церкви щодо осіб найманої праці тощо.

Нові соціальні реалії, що склалися в середині XX ст., відбулися в діяльності папи Іоанна XXIII. Для збереження життя на планеті, відвернення загрози загибелі людства у вогнищі світової ядерної війни, неабияку роль відіграла підтримка католицькою церквою принципу мирного співіснування держав з різним соціальним ладом. Папа виступив за заборону ядерної зброї, в підтримку спільних дій на захист миру віруючих і невіруючих. Ці істотні зрушення були закріплені II Вселенським собором (1962-1965 рр.).

Більш далекоглядну і реалістичну позицію Ватикан почав займати і щодо проблем Африки, Латинської Америки, Азії. Своєчасне відмежування від "класичного колоніалізму" мало наслідком поширення впливу на стрімко зростаюче населення Африки, Латинської Америки.

Пристосування католицтва до реалій постіндустріального суспільства, врахування соціальних процесів, що розгорнулися в останній чверті XX століття, пов'язане з ім'ям папи Іоанна Павла II. Його діяльність багатогранна, але в ній можна чітко визначити три напрями: перший стосується внутрішньої політики церкви; другий — соціальних питань; третій — зовнішньої політики.

У питаннях внутріцерковної політики папа додержується традиційних позицій: він категорично засуджує розлучення, аборти, спроби зрівняти у правах жінок-монахинь зі священиками, участь діячів церкви у політичній діяльності тощо.

Папа в різкій формі засудив тенденції до плюралізму, що спостерігалися в найбільш численному і впливовому в католицькій церкві ієзуїтському ордені. Згідно з його вказівками Конгрегація у справах віровчення (в минулому інквізиція) засудила ряд єзуїтів в США, Швейцарії, Німеччині, Нідерландах. І в той же час на засіданнях "Папської Академії" у Ватикані вшановувалося сторіччя від дня народження видатного вченого Альберта Ейнштейна; з промовою виступив сам Іоанн Павло II. Папа визнав помилковим і несправедливим засудження в свій час Галілео Галілея інквізицією. Це визнання папи, що зробило сенсацію в засобам масової інформації, було спрямоване на підпорядкування сучасної науки впливу з боку етичних настанов церкви.

Поза увагою католицької церкви не лишається і сім'я. Широке коло проблем, що стосуються цього соціального інституту, розглядається в передачах "Сім'я і віра". Вони розраховані на подружжя, батьків і дітей. В них сформульовано погляд католицької церкви на причини кризових явищ в сім'ї, відчуження дітей від батьків. їх релігія виступає як засіб подолання негативних моментів в розвитку сучасної сім'ї.

Сучасне католицтво — впливова сила в світі. Вивчення його діяльності конче необхідне для розуміння нашого сьогодення

Від культури до політики або "Нова християнська Європа".

Початок другого тисячоліття пройшов під знаком "Диктату папи".

З кінця 50-х років починається переорієнтація Європейської політики Ватикану: ідея "малої Європи" змінюється прагненням до розширення "об'єднаної Європи". Коли на престол став Іоанн Павло II, в основу такого розуміння "нової християнської Європи" було покладено тезу про загальні християнські корені європейських націй. Для пропаганди концепції "неоєвропеїзму" використовується трибуна ЮНЕСКО, міжнародні форуми з культури.

Європа, згідно з твердженнями папи, є комплексом націй, які стали такими завдяки євангелізації. Внутрішня єдність Європи являється не лише культурною, але й соціальною необхідністю. Європі належить також місія у світовому контексті, завдяки її специфічній культурній традиції і багатству невичерпних сил. У справжній Європі не існує протилежних Сходу і Заходу, вона — єдина сім'я народів з різними взаємодоповнюючими особливостями. Зближення, інтеграція всіх європейських націй повинні розвиватися одночасно і в релігійному, і в культурному плані.

Для обгрунтування неоєвропеїзму Іоанн Павло II створює власну концепцію нації. На першому плані у цій концепції — народ, потім вітчизна, релігія, мистецтво, національна культура. Все це вщображається у конкретних інституціональних формах, у державності, соціально-економічному ладі.

Висновок з цієї концепції такий: тільки Європа, об'єднана єдністю походження, спільною культурною історією і традиціями, цінностями і фундаментальними організаціями життя, може сьогодні зберегти себе, врятуватись від внутрішніх небезпек та апокаліпсичних конфліктів.

Єдність Європи може бути лише культурною та духовною або ж її зовсім не буде. Європейська культура заснована на великій спадщині іудейській, грецькій, римській, християнській. Але ця спадщина переживає глибоку кризу. Тому створення "нової Європи" пов'язується з надією на "релігійне відродження". За словам Іоанна Павла II, "відродження у християнському дусі є єдиним засобом врятування Європи". У 1985 р. з'являється енцикліка "Апостоли слов'ян". У ній з новою силою проводиться думка про необхідність об'єднання країн Європейського континенту на основі християнської культури. Шлях до єдності між Сходом та Заходом — стверджує Ватикан — в об'єднанні християнських церков у вселенську церкву і загальній євангелізації, суть якої — встановлення перш за все моральної першості католицької церкви, за яким явно вважаються політичні амбіції.

Пропагуючи "єдність Європи", Іоанн Павло II не упускає моменту, щоб підкреслити перевагу римсько-католицької церкви, разом з тим усуваючи і внутрішні суперечності християнських церков, оскільки "апостоли слов'ян" нібито працювали з благословін-ня і під контролем пап Миколи І, Андріана II та Іоанна VIII, будучи підданими Великої імперії. Історичні документи свідчать, однак, що Кирило та Мефодій зверталися до Риму виключно з дипломатичних питань.

Сфера культури, коли говоримо про концепцію "нової Європи", використовується і для проведення ідеї законності втручання церкви не лише у справи моралі, але й у політичні справи.

80-ті роки стали поворотним пунктом для католицизму. На надзвичайному синоді єпископів, присвяченому 20-річчю II Ватиканського собору був проведений своєрідний підсумок життя церкви за 20 років після собору, дана оцінка еволюції сучасного суспільства. Серед негативних феноменів після соборної церкви відмічалось ускладнення відносин церкви з світом. "Багаті країни" пізнали секуляризм, атеїзм, практичний матеріалізм. Звідси, перш за все, глибока криза фундаментальних — моральних цінностей У країнах, що розвиваються, панують бідність, голод, злидні. Синод прийшов до висновку про те, що прагнення до оновлення лише зовнішніх структур церкви призвело до забуття "церкви Христа".

У декларації "Заклик бога до всіх людей" синод запрошує всіх (а не тільки католиків) брати участь у створенні "цивілізації солідарності та любові". Тільки на шляху релігійного відродження можна подолати апокаліпсичний стан сучасної культури.

Мабуть, самі великі надії церква покладає на те, що нинішній "зневірений" і "наляканий" світ працює на користь "Іудових духовних прагнень".

Мальро свого часу писав: "XXI ст. буде релігійним або ж його зовсім не буде".

Що стосується становища католицької церкви, то ось як Його одазсоз католицький теолог Карл Ранер: "Сьогодні у церкви можна чути багато заяв від імені "духу" II Ватиканського собору, які не мають нічого спільного з цим духом. У сучасній церкві панує надто великий консерватизм. Церковні власті Риму, здається, більше схильні до повернення у добрі старі часи, ніж до реального розуміння ситуації сучасного світу і людства. Ми не досяг-ли ще синтезу між істинною духовністю і реальною відповідальністю перед світом, якому загрожує катастрофа. Не будемо, однак, забувати про те, що церква — це цілий світ, що вона об'єднує сотні мільйонів віруючих. Для багатьох з них релігійний ідеал продовжує залишатися найвищою духовною культурною цінністю, і в ньому вони втілюють свої земні прагнення. На порозі третього тисячоліття серед католиків постійно зростає прагнення до вироблення найширшої платформи для об'єднання всіх людей доброї волі на основі загальнолюдських цінностей для врятування і збагачення духовної культури людства".