Релігієзнавство - Лубський В.І. - §19. Матеріал, мова та переклади Біблії

Щоб зрозуміти, яким шляхом йшов процес написання Біблії, потрібно знати на чому і чим було написано Біблію. Читаючи Святе Письмо, ми бачимо, що люди вирізьблювали або виби-вапи письмена (літери) на камені й обелісках, кам'яних табличках (див. 2 Мойс. 24.12; 31.18; 32.15.16), глиняних плитках (Єзек. 4.1; Єрем. 17.13; Йова 2.8). Крім цього, в Біблії згадується про дощечки, вкриті воском, золоті плитки для запису умов, договорів і союзів (2 Мойс. 28736); про коштовне каміння (2 Мойс. 28.9; 11, 21); дощинки — дерево (2 Ездри. 14.24) тощо.

Папірус, який використовувався з III ст. до н.е. по IV ст. н.е. — матеріал, що виготовляли з трав'янистої рослини, котра мала таку саму назву і росла по берегах Нілу. Єгиптяни розрізували папірус уздовж стебла, склеювали у великі аркуші і писали на них з обох сторін бамбуковими паличками, а потім їх звивали у рулони.

Пергамент почали використовувати з кінця II ст. до часу виготовлення папірусу. Цей матеріал виготовляється з спеціально обробленої шкіри телят, ягнят, козенят. Шкіри пергаменту зшивали і вони мали вигляд сучасних книг.

Папір, як відомо, був виготовлений у Китаї в II ст., в Європі його почали виготовляти в XI ст., а в Україні — в XII ст.

Письмовий матеріал вимагав відповідного письмового приладдя. Це різноманітні різці, діамантове вістря — для камінних брил, стиль — загострена з одного боку паличка, зроблена з металу, кістки, або дерева твердої породи — для глиняних і воскових плиток, що були загострені з одного боку для писання на папірусі і пергаменті. На папірусах і пергаменті писали чорною і червоною фарбою.

Старозавітні книги Святого Письма написані давньоєврейською мовою. У глибоку давнину вона правила євреям за розмовну мову. Тільки в небагатьох уривках Старого завіту використано арамейську мову, а саме: в книзі Єздри 4.8 — 6.8; 17.12— 26; Єремії 10, 11 та Данила 2.4 — 7.28. Новий завіт був написаний панівною на той час грецькою говіркою, так званому койне. Класичною грецькою мовою були написані Євангеліє від Луки, Дії Апостолів та Послання до євреїв. Євангеліє від Матвія написано арамейською мовою.

Перебування євреїв у діаспорі підштовхувало їх до перекладення Біблії на грецьку мову. Старий завіт — це, мабуть, перша в історії книга, яка була перекладена на іноземну (грецьку) мову.

Переклад книг Святого письма розпочався в НІ ст. до н.е., а завершився наприкінці II — на початку І ст. до н.е. Він відомий як переклад Семидесяти, або Септуагінти. Ця назва зв'язана з легендою, що перші книги Старого завіту перекладали 70 єврейських вчених, котрі прибули до Олександрії.

Було зроблено декілька спроб перекласти Біблію і на латинську мову. В IV ст. богослов і філософ Ієроним переклав Старозавітну частину Біблії з єврейського оригіналу, який отримав назву Вульгата. В IX ст. брати Кирил і МефодіЙ переклали слов'янською мовою богослужебні тексти Біблії. В XV ст. під керівництвом архієпископа Генадія Новгородського перекладено останні частини Біблії. Руський переклад Святого Письма був завершений у 1876 р. Це так званий синодальний переклад, прийнятий і нині Руською православною церквою.

Незважаючи на розвиток книгодрукування, Святе Письмо переписувалося в Україні до XIX ст. Таких книг, що були переписані з XI до XIX ст., існує декілька тисяч.

До них передусім треба віднести "Остромирове Євангеліє". Назва походить від прізвища новгородського посадника Остромира, для якого цю книгу написано. Євангеліє було написано в 1056— 1057 рр. дяком Григорієм. Зараз зберігається у Державній публічній бібліотеці ім. М.Є.Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі.

Далі — Реймське Євангеліє. Книгу було привезено Київською княжною Анною Ярославною в Реймс для урочистого вінчання з французьким королем Генріхом І. Реймське Євангеліє, написане двома мовами, зберігається тепер в Реймській бібліотеці Карнеджі, у Франції.

З друкованих перекладів першою в Україні було передруковано книгу "Львівський Апостол" І.Федоровим у лютому 1574 р. у Львові.

Острозька Біблія — це перший церковно-слов'янський переклад Біблії. Вона вийшла в серпні 1581 р. в місті Острозі на Волині при князі Костянтині Острозькому. Поява Острозької Біблії була великою подією в історії слов'янських народів.

Перший повний переклад Біблії українською мовою здійснено в другій половині XIX ст. Його поява пов'язана з діяльністю Кирило-Мефодієвського братства, котре було засноване в 1846 р. в Києві. Пилип Морачовський в 1860 р. закінчив переклад Євангелія, який, на жаль, не було видано у зв'язку з рішенням Святого Синоду.

За переклад Біблії українською мовою бралися письменники Г.Квітка-Основ'яненко, Шашкевич, ректор Київського університету Максимович.

Значний внесок в переклад Святого Письма на українську мову зробив П.Куліш. Майже ЗО років — з 1867 по 1897 роки — він працював над українським перекладом Біблії (у 1869 вийшло П'ятикнижжя,у 1871 р. — Псалтир). Велику допомогу П.Кулішу в перекладі Біблії надав проф. І.Пулюй. Вони разом працювали над перекладом Нового завіту. Переклад порівнювали з латинською Вульгатою, церковно-слов'янським, польським, німецьким перекладами Біблії.

У 1880 р. вийшло "Святе Письмо Нового Завіту, переклад П.Ку-ліша, д-ра І.Пулюя" у Львові. Це перше українське видання Нового завіту. Згодом у 1903 р. вийшов Старий завіт, а наступного року Біблія — українською мовою.

Як свідчить історія, важко зробити перший переклад. Далі важку місію перекладу Біблії взяв на себе І.Огієнко, який у 1921 р. почав перекладати Новий завіт, а 1 липня 1940 р. закінчив переклад Біблії українською мовою. Проте видання книг Святого Письма здійснюється з великими труднощами. Повністю Біблію українською мовою видруковано в 1962 р. Цей переклад вважається кращим не тільки з українських, а й з слов'янських перекладів Біблії.

Майже одночасно з перекладом Біблії І.Огієнка, виходить і переклад свяшеника І.Хоменка, який понад 12 років працював над перекладом єврейських та грецьких текстів на українську мову. Після перекладу п'ять років тривало остаточне літературне та технічне оформлення тексту, і в 1963 р. у Мюнхені (Німеччина) було надруковано Святе Письмо Старого та Нового Завіту з апокрифами.

Аналіз трьох українських перекладів Біблії свідчить, з одного боку, про високу загальну культуру перекладачів, з іншого боку — про їх високу філософську, релігійну та мовну культуру. Але хоча переклади зроблено недавно, в них є недоліки, що вимагають нових перекладів Біблії українською мовою. На наш погляд, є необхідність об'єднання релігійної і світської думки для підготовки фундаментального видання Біблії українською мовою.

Треба подолати міжконфесійну різницю, виробити принципи перекладу, залучити учених, які займаються питаннями релігієзнавства, мовознавства, лінгвістики, демографії, археології, етнографії, літературознавства, математичними засобами обробки інформації.

Чи є Біблія унікальною?

Якщо уважно переглянути праці та послухати проповіді як минулих, так і сучасних іудейських та християнських проповідників і богословів іудаїзму та християнства, то вони майже одночасно говорять про унікальність Біблії, підкреслюючи її "бо-гонатхненний" характер. Не применшуючи ролі та місця Біблії в історії розвитку людства, необхідно дати конкретно-історичний аналіз її виникнення. Як зазначалося вище, Біблію писали приблизно 1500 років у різних соціальних, політичних, економічних, культурологічних умовах, тому ми маємо і різні за характером, сюжетом та змістом книги. Тим більше, що саме християнство поділяє Біблію на Старий і Новий Завіти.

Тому і аналіз цих книжок слід побудувати таким чином, щоб розкрити те, що було взято з культур та релігій інших народів і що мало самобутній характер.

Аналіз Старого завіту показує, що його виникнення зумовлене як соціально-економічними, так і політично-географічними умовами. Ми не повинні забувати, що іудейська культура та релігія зародилася серед шумерської, давньоіндійської, давньоєгипетської та вавілонської культур. Тому і ключем до розуміння іудейського феномена є розуміння процесів, які відбувалися в ті часи, впливу культури і релігії країн цього регіону на іудейську культуру та релігію. Це ні в якому разі не означає, що іудейська релігія не має самобутності, а тільки те, що вона розвивалася, як і інші релігії Сходу.

Одним із найбільш шанованих богів єгипетського пантеону був прекрасний, вічно юний бог Озіріс. Він був добрим богом, навчив людей обробляти землю, всіляко допомагав їм. Та його ненавидів і підступно вбив злий брат Сет, розкидавши його розрубане на сотні шматків тіло по землі, щоб Озіріс не міг воскреснути. Однак вірна дружина Озіріса Ізіда зібрала ці шматки, полила їх мертвою водою і вони зібралися, полила живою водою — і Озіріс воскрес. Міф про смерть Озіріса — один із варіантів численних міфів про вмираючих і воскресаючих богів, які існували у давніх землеробських народів. Відгуки їх можна побачити і в євангельській легенді про смерть і воскресіння Ісуса Христа.

Щороку Озіріс вмирав і воскресав, щоб воскреснути в новому колосі, що зріс від кинутого в землю зерна. Щороку шанувальники бога Озіріса траурними ритуалами відзначали смерть свого бога і радісними — його воскресіння.

Старовинна священна "Книга мертвих" говорить, що після смерті душа померлого з'являється на суд Озіріса, який зважує її на своїх терезах. Якщо душа не обтяжена гріхами, її чекають райські сади, де панує приємна прохолода і багато води, що її так не вистачало на землі Єгипту, цвітуть дерева, вкриті прекрасними квітками, що наповнюють повітря своїми пахощами, під легким вітерцем шелестить пшениця, яка виростає висотою до семи ліктів. Грішники ж потрапляють у вічну пітьму страшного підземелля, де завжди палає вогняний потік. Уявлення єгиптян про загробне життя складалося під впливом їх земного життя. Вони, наприклад, вірили, що й на тому світі доведеться працювати, тому клали в гробниці статуетки, що зображали рабів, які працюватимуть на полях Озіріса замість своїх господарів.

Ще в XXI ст. до н.е. в Дворіччі виникла держава шумерів — одного з найдавніших народів, відомих в історії. Вони були землеробами, скотарями, ремісниками, воїнами. В XIX ст. археологи знайшли на території стародавнього Шумеру не лише залишки будівель, знарядь праці, а й глиняні таблички, вкриті клинописом. Одним із тих, хто працював над їх розшифровкою, був російський учений Михайло Васильович Нікольський. Два томи виданих ним документів містять тексти 855 табличок, що дають можливість відтворити різні сторони давньої цивілізації, зокрема релігійні уявлення шумерів.

Шумери, як і інші народи старожитності, шанують богів, які уособлюють сили природи. Колись існував первозданний хаос, який представляв чудовиська Апсу, Мумму і Тіамат. Потім були створені всі інші боги, які стали порушувати спокій своїх прабатьків. Один з них — бог морів Єа вбив Апсу. Тіамат вирішила помститись юним богам. Вона створила одинадцять чудовиськ, на чолі яких виступила в похід. Ніхто з богів не наважився боротись з нею, лише бог міста Вавілона став до бою з Тіамат. Він взяв із собою потоп, блискавку, сім вітрів, одягнув одяг жаху, а голову увінчав погибельним блиском. В такому грізному вигляді він ступив на бойову колісницю. Мардук переміг Тіамат, розрубав її тіло навпіл і з цих половин створив небо й землю. Потім він створив стоянки для великих богів — небесні світила, визначив шляхи руху для всіх зірок і планет. Тоді ж він встановив чотири пори року і дванадцять місяців, підпорядкувавши кожному три зірки. Покінчивши з впорядкуванням космосу, Мардук створив на землі рослини і тварини, і у свої володіння вступили бог неба Апсу, бог землі Ендліль і бог води Єа. Вінцем творіння Мардука стала людина. Він зліпив її з глини, змішаної з кров'ю одного з чудовиськ, котрі супроводжували в битву грізну Тіамат. Як встановили вчені, цей міф датується XVIII ст. до н.е.

Серед шумерійських табличок були знайдені також і тексти епосу про богатиря Гільгамеша. Герой епосу Гільгамеша — цар міста Урука — наділений надзвичайною силою й розумом. Разом із своїм другом напівлюдиною-напівтвариною Ендіку він врятував рідне місто від страшного бика, якого наслала на землю Урука богиня кохання Іштар, не добившись взаємності Гільгамеша. Невдовзі, після урочистого бенкету на честь цієї перемоги, Ендіку помер, і Пльгамеш замислився над таємницею смерті. Він вирішив присвятити своє життя пошукам безсмертя для себе і свого народу.

Пльгамеш вирушив на край землі, де жив його предок Ут-напіштім, ім'я якого означає "той, хто посіяв вічне життя". Він став єдиним з людей, якому боги подарували безсмертя.

Пльгамеш вирішив дізнатися від нього про шлях до вічного життя, і Утнапіштім після довгих умовлянь розповів свою історію.

Колись на березі Євфрату стояло місто Шуррупак, де він жив. Розгнівавшись на людей за їхні гріхи, боги вирішили влаштувати потоп і знищити їх. Та добрий бог Єа попередив про це свого улюбленця.

У визначений богами час почалася буря. І тоді вони злякались, відступили на небеса. Вони вили від страху, як пси, Іштар кричала. Шість днів і ночей не стихала буря, вода заливала землю. А потім все стихло.

Корабель Утнапіштіма пристав до гори Нісір, вершина якої показалася над водою. "Гора Нісір затримала корабель і не дала йому хитатись... Коли настав сьомий день, я виніс голубка і випустив його. Полетів голуб, покружляв, сухого місця не було, і він повернувся. Потім я виніс ластівку і випустив її. Полетіла ластівка, покружляла, сухого місця не було, і вона повернулась. Тоді я виніс ворона і випустив його. Полетів ворон і побачив, що вода відступила, і не повернувся".

Довідавшись про те, що Утнапіштіму вдалося врятуватись і що допоміг йому в цьому Єа, бог землі Єнліль розгнівався і вирішив покарати обох. Проте Утнапіштім сміливо звернувся до нього, доводячи, що вчинок його — жорстокий і несправедливий, адже не всі люди були грішниками, для чого ж він знишив усіх? Енліль погодився з цим і, змінивши гнів на милість, вирішив наділити мудру людину безсмертям.

Утнапіштім довго не хотів говорити, що саме дарувало йому безсмертя, але нарешті відкрив, що вічне життя дарує трава із колючками, яка росте на морському дні. Він дістав чарівну траву, яка називалась "хай стара людина стане молодою", і вирушив додому. Одного разу він зупинився біля озера, щоб скупатись, а траву залишив на березі. Запах трави почула змія. Вона тихенько підповзла і з'їла чудесну рослину. В ту ж хвилину з неї enana стара шкіра і змія стала молодою. А люди назавжди втратили надію на безсмертя.

Лейтмотивом цієї прекрасної поеми є думка про те, що всі спроби досягти безсмертя марні. Єдине доступне людині безсмертя — це пам'ять нащадків про її добрі діла.

Культура стародавнього Шумеру стала основою, на якій розвинулися культури інших народів семитського кореня, зокрема євреїв.

УІ тис. до н.е. в Індії набула поширення релігія, що має назву брахманізму. З'явилася її священна книга Веди. Спочатку гімни й перекази, що увійшли в цю книгу, існували в усній традиції, передавалися з покоління в покоління в жрецьких родинах. Записані вони були за тисячу років до нашої ери. До складу Вед входять чотири збірники — Рігведа, Самведа, Яджурведа і Ахта-раведа, в яких відбилися релігійні вірування жителів давньої Індії, котрі визнавали існування 3399 богів.

У Рігведі — першій частині Вед — звеличується могутність Бога-творця. Найбільш шанованими божествами у послідовників брахманізму вважалась трійця: Брахма — творець Всесвіту, вище божество, Вішну — охоронець світу й Шіва — бог-руйнівник. Легенда розповідає, що Брахма народився із золотого зародка, який знаходився в яйці, а потім силою думки розділив його на дві половинки — срібна стала небом, а золота — землею. Сам Брахма також розділився на дві частини — чоловіка й жінку. Життя Брахми триває 100 божественних років, що відповідають звичайним земним рокам; потім він знищується разом із створеним світом. Настають 100 божественних років хаосу і після цього народжується новий Брахма. Руйнівником світу виступає грізний бог Шіва. Одне з його імен — Махакала — "великий чорний". Іноді Шіву зображають у вигляді величезної потворної Люзани з намистом із черепів, що танцює бхайрав — танець гніву і руйнування. Добрий бог Вішну вбирає в себе знищений світ і занурюється в сон. Він стає Нараяною — це ім'я означає "той, що лежить на водах", і засинає на спині величезної змії Шеші, що плаває в світовому океані. Коли Вішну-Нараяна прокидається, з його пупка виростає лотос, а з лотоса виходить новий Брахма, котрий створює новий світ.

Крім Брахми, Шіви й Вішну послідовники брахманізму шанували також й інших богів (у слов'ян його відповідником був Перун).

Матір'ю богів, вищим уособленням материнства виступала богиня Адіті.

Шанували давні жителі Індії й грізного бога війни Індру, який колись, очевидно, був племінним богом скотарів-аріїв. Його вважали також володарем сонця й світла. Давній міф розповідає, що він у двобої переміг страшного дракона Врітру, який уособлював грозову хмару.

Рігведа говорить, що боги створили першу людину — Пуруші: "Тисяча рук у Пуруші, тисяча ніг, тисяча очей; він цілком покриває землю і він ширший за неї на десять пальців... Пуруші — це все, що є й що буде". В одному з її розділів, що має назву "Гімн Пуруші", розповідається, що боги принесли в жертву цю першолюдину, розсікли її тіло на частини і з них створили весь видимий світ: з розуму створили місяць, з ока — сонце, з рота — вогонь. Вуста Пуруші стали брахманами, жрецями; руки — кшат-ріями, воїнами; стегна — вайш'я, землеробами; ноги — шудра, недоторканими. Як бачимо, цей міф повинен був пояснити, як виникли різні групи населення давньої Індії — касти. В міфі відбився певний паралелізм між космічною і соціальною ієрархією — суспільство за своєю будовою уподібнюється космосу.

У Ведах, так само, як і в інших книгах, міститься не лише виклад релігійних ідей, а й її критика. Так, у X гімні Рігведи говориться:

"Хто чув, звідки прийшло буття? Боги виникли вже після нього. Хто ж може сказати, звідки воно виникло?"

"Немає остаточного звільнення, і немає ніякої душі в іншому світі", — говориться в іншому гімні Рігведи.

Не дивно, що ці ідеї були розвинуті в багатій філософській спадщині Стародавньої Індії, зокрема у вченні локаяти. Послідовники цієї філософської течії заперечували загробне життя, вчення про переродження душ. "Якщо їжа, запропонована мертвим, може нагодувати, чому тоді не готувати їжу для тих, хто перебуває в далекій подорожі, віруючи в те, що вона втамує їх голод?" — писали вони.

У IV—V ст. до н.е. у Північній Індії виникла одна з сект брахманізму — буддизм, який виступав з різкою критикою проповідуваної старою релігією кастової системи. . На межі II—І тис. до н.е. на території нинішньої Середньої Азії і Закавказзя виникла релігія, яка від імені свого напівлеген-дарного засновника Заратуштри (Заратустри, Зороастра) називається зороастризмом. Зороастрийців іноді називають також вогнепоклонниками, оскільки вони шанують вогонь. В основі зороастризму лежить ідея вічної боротьби добра і зла.

Прихильники цієї релігії вважають, що Заратуштра жив в VIІ— VI ст. до н.е. Він нібито був створений Агура-Маздою як духовна сутність, в такому стані шість тисяч років перебував у дереві життя. Потім одержав тілесну сутність і був осяяний неземним світлом істини. Агура-Мазда дарував йому своє одкровення — Авесту (давньоперськ. — "закон"), яку Заратуштра передав своїм учням.

За часів Олександра Македонського існувало два списки Авести, один з яких зберігався в Персеполі, в архіві, який загинув разом з містом під час пожежі. Другий потрапив до греків і був ними перекладений. Після завоювання Ірану арабами він опинився під загрозою знищення фанатиками-мусульманами, і тому вірні своїй релігії прихильники зороастризму переховували Його, а згодом залишили свою країну, переселились до Індії, і так врятували священну книгу. Цих переселенців називають персами, вони становлять невеликі громади.

Рукописи Авести потрапили в Європу у XVII ст., але стали відомі лише в XIX ст. Вперше на європейську (французьку) мову Авесту було перекладено й видано в 1771 р. Авеста розповідає, що спочатку існували два генії, наділені різною діяльністю: Агура-Мазда —добрий дух і Ангра-Майнью — злий дух. Агура-Мазда мав своє світле воїнство — агурів, Ангра-Майнью був провідником злих духів пітьми — девів. Між обома воїнствами точиться одвічна боротьба — як вічна боротьба між світлом і пітьмою, днем і ніччю, добром і злом, життям і смертю.

Центром Всесвіту зороастрійці вважали землю. Перед кінцем світу на землю прийде спаситель Саошіант — син Заратуштри або його нове втілення. Він народиться від непорочної діви, переможе Ангра-Майнью і встановить вічне царство Агура-Мазди для всіх знедолених і скривджених. Потрапити в це царство зможуть лише ті, хто за життя додержувався усіх настанов Агура-Мазди і хто у життєвих бурях зберіг найдорогоцінніший скарб — чисту совість. Саме вона визначає посмертну долю людини. Якщо людина вела праведне життя, ЇЇ чекає у підземному царстві рай "нескінченного світла".

В середовиші єврейського народу сформувалась одна з найдавніших монотеїстичних релігій — іудаїзм. Його іноді називають релігією Мойсея — від імені легендарного пророка, якого нібито обрав сам бог Яхве, щоб через нього відкритися обраному ним народу

Легенда розповідає, що Мойсей народився під час перебування євреїв у єгипетському полоні. За наказом фараона, який боявся збільшення чисельності цього народу у своїх володіннях, бабки-повитухи повинні були вбивати всіх немовлят, які народжувалися у єврейських жінок. Тому мати Мойсея протягом трьох місяців переховувала дитину, а потім вирішила покласти її в просмолену корзину і пустити на хвилях Нілу. На березі цієї ріки, в густих очеретах корзину з немовлям знайшла донька фараона. Вона вирішила врятувати дитину. Взяла хлопчика у свій палац і дала йому ім'я Мойсея, що нібито означає "взятий з води". Коли Мойсей став дорослим, він вбив єгиптянина, який знущався над євреями, і змушений був тікати з Єгипту в землю мадіамську. Тут він одружився, у нього народився син.

Одного разу, коли Мойсей пас овець біля гори Хорив, йому з'явився бог Яхве в палаючому терновому куші. Він доручив Мойсею вивести євреїв з єгипетського полону в землю Хана-анську, багату молоком і медом. Сорок років блукали євреї по палаючих пісках пустелі, багато чудес явив їм Мойсей, щоб виконати свою пророчу місію.

Через Мойсея Яхве уклав з народом Ізраїлю угоду, обіцяючи йому допомогу і покровительство, якщо він буде виконувати волю Божу і закони, встановлені Богом. Ці заповіді Божі були нібито вибиті на кам'яних таблицях — скрижалях, які вручив Яхве Мойсею на горі Синай. Заповіді Божі забороняли ізраїльтянам шанувати інших, крім Яхве, богів, зображувати їх, робити з них кумирів (ідолів), промовляти ім'я Боже без нагальної потреби. Євреї повинні були також шанувати день суботній, оскільки Бог за шість днів створив небо, землю і все суще на ній, а на сьомий день відпочивав. Яхве заповідав ізраїльтянам шанувати батька й матір, не вбивати, не займатись перелюбством, не давати неправдивих свідчень, не жадати майна ближнього.

Мойсей сорок років був поводирем богообраного народу, проте інколи він сумнівався у своїй пророчій місії. За це бог Яхве покарав його: старий Мойсей здаля зміг побачити обітовану землю ханаанську, ступити ж на неї йому не судилося. Він помер у віці ста двадцяти років, і нікому не відоме місце його поховання. А провідником замість нього став Ісус Навін, який і завершив його справу. Ця легенда міститься в книзі, яку прихильники іудаїзму вважали священною і називали Соферім. До її складу входило 39 книг, об'єднаних в три великі групи: Тора — "вчення", На-буїм — "пророки", Катубім — "писання". Іудаїзм, який проголосив єдиного бога Яхве, сформувався у боротьбі з політеїзмом.

Згідно з християнськими легендами і вченням богословів, основоположником цього віровчення був євангельський Ісус Христос, народжений дівою Марією від Духа святого. Коли йому минуло тридцять років, він почав проповідувати новий релігійний закон, а своєю смертю мученика на хресті спокутував гріхи людські. Потім Христос воскрес і піднісся на небо для того, щоб згодом вдруге прийти на землю і звершити суд над живими й мертвими. Зібрання легенд про Христа склали частину Біблії, відому під назвою Нового завіту.

Наука інакше розглядала богословську версію щодо походження християнства. Вже твори античних письменників Лукіана, Цельса, Порфирія та Юліана, які жили в період виникнення християнства, свідчать про безплідність євангельських легенд. В епоху середньовіччя, коли християнство стало ідеологією феодальної Європи, будь-яка критика богословських розповідей про Христа була фактично виключена. Але як тільки-но в надрах феодалізму почали складатися передумови для виникнення нового, капіталістичного способу виробництва, критика християнського богослов'я набирає рішучого й систематичного характеру. Велику роль у цій критиці відіграли діячі французького просвітництва Ж.Мельє, Ф.Вольтер, Д.Дідро, П.Гольбах, С.Маршаль.

Винятково важливу роль у критиці євангельських текстів відіграв один із визначних представників лівих гегельянців Б.Ба-уер, котрий спочатку стояв на ортодоксальних християнських позиціях, але згодом, незважаючи на ідеалістичний характер своєї філософії, дійшов висновку, що християнство не занесене ззовні в готовому вигляді і нав'язане греко-римському світові, а є продуктом цього світу.

На час виникнення християнства рабовласницький спосіб виробництва, вершиною розвитку якого було створення світової Римської імперії, переживав глибоку кризу. Головна опора воєнної могутності імперії — вільні селяни і ремісники, не витримуючи конкуренції дешевої рабської сили і праці, розорювались і декласувались. Ослаблення воєнної могутності держави призвело до скорочення притоку нових рабів, головним джерелом яких були безперервні завойовницькі походи. Рабовласницькі верхи намагалися компенсувати скорочення кількості рабів посиленою експлуатацією та жорстоким пограбуванням вже завойованих країн, а це в свою чергу призводило до загострення класової боротьби, до широких повстань рабів і підкорених Римом народів. Серед них особливою силою відзначилося повстання рабів в Італії під керівництвом Спартака (73—71 рр. до н.е.). Проте жоден з класів, які боролися тоді з Римською імперією, і передусім раби, що становили більше половини населення країни, не був здатний знайти вихід з кризи рабовласницького ладу, створити новий, більш високий тип виробництва.

Все це прирікало повстання рабів і підкорених народів на неминучі поразки. Звідси песимізм, розгубленість, апеляція до небесних сил — погляди і настрої, що завжди виникають у таку епоху, коли весь старий лад "перевернувся" і коли маси, виховані в дусі звичаїв, традицій, вірувань цього ладу, сприймають крах його як крах всього світопорядку. В епоху кризи Римської рабовласницької імперії такі погляди і настрої, в свою чергу, сприяли поширенню містики і занепадництва, месіанських ідей, пов'язаних з вірою в прихід божого рятівника, який має принести людям чудодійне визволення. Поява легенд про месію-спа-сителя не була пов'язана з конкретними історичними особами — вождями чи реформаторами. Ці легенди виникали стихійно в Палестині, Сирії, Єгипті, Малій Азії.

Дослідники, вивчаючи історію раннього християнства, показали що воно спочатку складалося з численних сект, котрі ворогували між собою та з навколишнім "язичницьким" світом. Але ці секти об'єднувала ненависть до спільного ворога — рабовласницького Риму та віра в чудесного визволителя, якого в різних сектах уявляли по-різному.

Це був час, коли навіть у Римі і Греції, а ще більше в Малій Азії, Сирії і Єгипті абсолютно некритична суміш найгрубіших забобонів різних народів беззастережно сприймалась на віру і доповнювалась благочестивим обманом і прямим шарлатанством; час, коли великого поширення набули "чудеса" та всілякі містичні чаклунські нісенітниці.

Християнство являло собою релігію, що відображала новий етап у розвитку рабовласницького суспільства. Однак вона не була настільки "самобутньою", "єдиною та істинною", "раз і назавжди" даною релігією, як про це стверджують богослови. Справа в тому, що багато елементів своєї ідеології християнство запозичило з інших релігій і філософсько-ідеалістичних вчень.

Особливо багато взято християнством з іудаїзму. Християнство зародилось у народів єврейської релігії як одна з релігійних сект іудаїзму. У іудеїв воно взяло Танах, назвавши його Старим завітом, котрий разом з Новим завітом складає Біблію — святу книгу християн. Іудейський бог став, по суті, і християнським богом, тільки виступає він в образі однієї з іпостасей триєдиного бога християн — Бога-отця. Взяло на озброєння християнство в іудаїзмі і вчення про месію, що стало основою версії про земне життя Ісуса Христа.

Для більш складної розповіді про Ісуса Христа і його земне життя християни використовували уявлення східних релігій про народження від земної жінки страждаючого, вмираючого і воскресаючого Бога. З релігій Давнього Сходу християнство перейняло також ідею про загробне життя. Уявлення про "непорочне зачаття" існувало задовго до появлення християнства в багатьох релігіях, у тому числі в брахманізмі, буддизмі, а також у давньоіранському мітраїзмі, який був значно поширений у Римській імперії, де виступав суперником християнства в перші віки нашої ери.

Можна стверджувати, що християнство взяло у мітраїзмі його центральну ідею про боротьбу в світі двох начал: світла і темряви, добра і зла. Ця ідея виступає в християнстві в образі Христа, який уособлює сили добра, і Сатани, котрий являє собою сили зла. З мітраїзму взятий також символ восьмиконечного хреста. Треба відзначити, що християнство — це перша релігія в Європі, яка свідомо включила в свою ідеологію філософію.

В античному світі на момент виникнення християнства філософська традиція налічувала близько 600 років. Тому й не дивно, що релігійні сюжети були облагорожені філософсько-ідеалістичними положеннями. Але для цього потрібні були не будь-які філософські школи, а ті, що влаштовували християнство. До них можна віднести неоплатонізм, стоїцизм, школу кінників. А християнство не могло ці школи прийняти в чистому вигляді, тому пристосувало філософські знання до християнських догм.

З вчення неоплатоніка Олександрійського християнство взяло ідею про божественний Логос, як про посередника між Богом і світом. Філон вважав Бога абсолютною завершеністю, що існує поза часом і простором. Бог, за його вченням, безконечно високо стоїть над матеріальним світом і суспільством, для впливу на які він виділяє посередника — Логос, який є не тільки божественним словом, силою і розумом, але й самостійною божественною істотою. Вищий із логосів — "Син божий", а всі інші— ангели. Вчення про Логос християнство трансформувало в образі боголюдини Ісуса Христа — посередника між Богом і світом.

Християнство взяло у Філона також вчення про природжену гріховність людей і про двоїсту природу людини, яка має тіло та душу. За Філоном тіло є джерелом зла, темницею для душі. Душа — це частинка Бога в людині, а спасіння людини — в наслідуванні Бога. Це означає, що головна турбота повинна бути про душу, а не про тіло. Людина не повинна скаржитися на долю. її справа — покірно нести свій земний хрест і почувати себе винною перед Богом, постійно каятися. Однак покаяння повинно здійснюватися шляхом приношення в жертву не тварин, а свого серця, своєї душі. Філон Александрійський мав вплив на формування християнської ідеології, за що Б.Бауер назвав його "батьком християнства"

На вченні римського стоїка Сенеки про долю, рок, які виступають у формі божества, засновано християнську мораль. До аскетизму, покірності долі, смирення, терпіння, до непротивлення злу — закликав філософ. У Сенеки християнство запозичило ідеї класового миру, рівності всіх перед Богом.

У кінників християнство взяло ідею індивідуалізму, утилітаризму, принципової рівності всіх людей та ідею космополітизму.

Такі основні ідеологічні джерела християнства. Проте це зовсім не означає, що християнство повністю запозичило свою ідеологію. Воно лише відібрало для себе елементи багатьох релігій і вчень, трансформувавши їх у відповідності до нових умов суспільного життя, привело усе до визначальної системи, доповнило їх новими, суто християнськими догматами і тим самим виступило як нова релігія, що знайшла своє оформлення у Новому завіті.