Риторика - Мацько Л. І. - Ритмічність і ритм мови

Ритмічність належить до природних відчуттів людини. Це відчуття зароджується в онтогенезі на фізіологічному рівні правильним рухом, кровообігом, чітким биттям здорового серця і пульсу. Цей життєвий біологічний ритм свідчить про добре здоров'я і самопочуття людини і тому викликає в неї приємне відчуття. Для здорової людини це відчуття є настільки приємним і звичним, що вона його не помічає. Однак розлад ритму серця (аритмія серця) вражає болісно і неприємно. Наша внутрішня ритмічність (біологічний годинник) є частиною ритмічності природи: зміна пір року, колообіг доби тощо. Поступово у людини формується відчуття руху в часі, в однакових часових проміжках, і вона намагається своє життя підпорядкувати цьому ритму—так легше і приємніше. Складається враження, що ти в гармонії з природою і життям. Володимир Домбровський визначав ритм так: "Ритм — це в першій мірі враження руху; ритмічним називаємо рух, зложений з однородних елементів, що чергуються в правильних відступах часу. Ритмічною одиницею є музичний такт..."1.

Мова також має свою природну (сказати б національну) ритмічність. її називають часто ритмомелодикою, бо в ній збігається ритм часу і мелодії. Це добре помітно не тільки у віршовій формі мови, головною ознакою якої і є саме ритм та певний розмір, а й у прозовій формі. Можна сказати, що усна форма мови, її звуковий вияв є завжди ритмічним, тому що звукотворення відбувається на видиху, пропускається вдихання повітря і ця часова затримка формує ритмічність звучання.

Ритмічність прозового тексту створюється комбінуванням синтаксичних одиниць, яке може породжувати такі структури:

підмет і присудок як симетрично окремі, але взаємодоповнювальні частини;

група підмета врівноважується групою присудка;

якщо одна з них переважує, утворюється нова пропозиційна структура — підрядне речення;

прості й складні речення;

складносурядні і складнопідрядні речення;

сполучникові і безсполучникові речення;

окремі ритмомелодійні стилістичні фігури — синтаксичний паралелізм та період;

ритмомелодика фігур (антитез, градацій, інверсій, ампліфікацій, еліпсів) у частинах тексту і в тексті в цілому.

Ритмічність і мелодику прозового тексту можна простежити на зразках з художніх творів класиків української літератури:

1. Ось ви виїхали на невисоку гору. І Синім змієм плазує шлях з гори у долину І поміж зеленою травою безкрайого степу. І Ясне сонце геть підбилось вгору, І розсіває своє золоте марево по зеленій долині. І Ні пером не описати, І ні словом не сказати І тієї несподіваної краси, І якою до вас усміхнулася долина!

Зелена трава горить-палає зеленим огнем, І на її довгих листочках грає і сяє, І мов самоцвітне каміння, І чиста роса — І то стрельне вам у вічі тоненькою голочкою жовтого цвіту, ! то зачервоніє круглою горошиною, І то засиніє синьоцвітом, І то посипле зеленими іскорками... І то ж по праву руч і по ліву руч. І

Куди ви не повернетесь —/ все горить-палає, І вся долина пишається, І мов зверху веселками вкрита!

Ви дивитесь і дивуєтесь; І вам здається, І що ви ідете не по вбитій дорозі зеленого степу, І а якимсь невідомим краєм краси та чару вільного пахучого повітря. І Вам легко дишеться, І легко живеться. І Все, що вас колись давило та смуток будило, І зникло; І знову любі та милі почування почали вас огортати, І сни якісь душу колишуть; І з самого глибу серця виринають думки непримітні; І гадки легкокрилі самі мчаться І і вас мчать за собою... І Куди? І Не питайте! І Не шукайте (Панас Мирний).

2. Українська пісня!.. І Хто не був зачарований нею, І хто не згадує Ті, І як своє чисте, прозоре дитинство, І свою горду юність, І своє бажання бути красивим і ніжним, І сильним і хоробрим. І Який митець не був натхненний її багатющими мелодіями, І безмежною широтою і красою її барв, І її чарівною силою, І що викликає в душі людській найскладніші, найтонші, найглибші асоціації, І почуття, думки й прагнення всього, І що є кращого в людині, І що підносить її до вершин людської гідності, І до людяності, І до творчості!

Яка мати не співала цих легких, як сон, пісень І над колискою дорогих дітей своїх!

Яка дівоча весна, не приносила кохання на її крилах!

Українська пісня — І це геніальна поетична біографія українського народу. І Це історія українського народу, І народу-трудівника, народу-воїна, І що цілі віки бився, як лев, за свою свободу, І що цілі віки витрачав усю свою силу, І свою кров, І своє життя, І як казав великий Шевченко, І "без золота, без каменю, без хитрої мови" І на виковування у боротьбі свободи, І на виявлення в житті всіх своїх здібностей (О. Довженко).

3. Досвітні поля в червні чи в липні, І після теплої чи задушливої ночі, І немов зеленкуватим маревом укриті, І a те марево легке й примарне — І чи то з зірок плаває пил у повітрі, І чи місячна курява не вляжеться. І дорога в досвітніх полях — / біла, з приспаним порохном, І лінькувато неповоротна —І зовсім іще пустельна, І а по ній скрадливо походжають сни. І Що перший — І це сон полину, І гіркувато-тривожний і запилений, І що другий — І це сон волошок, І синьобровий, І майже дівочий, І що третій — це сон Петрового батога, І легкий та пахучий. І Але не тільки ці сни походжають по дорозі, І бо не тільки ці квітки ростуть на узбіччі, І а ще вздовж неї дрімають чебреці, І материнка, чорнобиль, шипшина, І стоять у плескоту жита й пшениці. Дивлячись на них у цю пору, /хотів би помітити, І як з їхньої зеленої води випливає чи мавка, І чи польова царівна, І чи просто живий химерний дух цих просторів та цієї волі —їй дуже шкодуєш, / що вони не випливуть, І іти вже не в силі повірити, І що вони коли-небудь з являться (Є. Гуцало).

4. Іде Харитя селом, І і якось їй чудно. І Ніколи не ходила вона сама так далеко від хати. І От вже й крайню хату минула, І вийшла на поле й стала, І задивившись в далечінь на чудовий краєвид. І справді було гарно на ниві, І несказанно гарно! І Погідне блакитне небо дихало на землю теплом. І Половіли жита й вилискувались на сонці. І Червоніло ціле море колосків пшениці. І Долиною повилась річечка, І наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву. ІЛ за річкою, І попід кучерявим зеленим лісом, І вся гора вкрита розкішними килимами ярини. І Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, І широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, І далі, наче риза рути, темніє просо. І Межи зеленими килимами біліє гречка, І наче хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці. ІВ долині, край лісу, висить синя імла. /І над усім тим розкинулось погідне блакитне небо, І лунає в повітрі весела пісня жайворонка. І Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток (М. Коцюбинський).

5. Недільним ранком по весняній сівбі, І коли підростає і починає хвилювати жито і пшениця, І Карній замість до церкви йде в поле. І Для нього й тут повно Бога. І Стань навколішки і молися. І Сонце величне і вічне, І сонце поля і села, І звелося з-за далеких обріїв і підноситься у височінь. І Широкою твердою ходою йде Корній польовою доріжкою поміж пашнями, І дивиться на повільні, І ніби котячі, сіро-зелені хвилювання розлогих піль, І слухає невтомні видзвони жартівливих соняшних птахів над собою, І сильними мужицькими грудьми вдихає міцне, кришталево-прозоре і пахуче повітря. І Нема тут кінця. І Немає краю. І Вітер теплий і м'який пливе і топче по ланах, білі хмаринки, І ніби лілеї блакитного велетенського ставу, І підбарвлені легко сонцем, І пливуть і десь там западають за чорну стіну далекого дубового лісу. 11 як не йти в таку годину в поле? І Як не любити його? І Скільки тих колосків... І Боже, скільки їх тут!.. І Більше, ніж зір у небі... І хто дав їм життя? І Он йде Корній з твердим поглядом і шорсткою долонею. І Це він сіяв зерно. І Це він дав йому змогу розумно торкнутися землі, І пустити ссавчики у м'якоту великої планети І і виростити у ніжне, чудесне, увінчане колосом стебло. І

Честь тобі, Корнію! І Сам Бог з тобою нерозлучно тут на полях з вітром, І з просторами неба, з сонцем! Сам Бог !.. 11 скільки разів буває, І що Корній без ніякої причини стає, І знімає новий недільний кашкет і хреститься. І Чого Корній хреститься? І До кого? Ах, І Корній не скаже, чому він хреститься... І Хочеться, і вже... І Чує радість, І чує велич, І чує присутність вищої, вічної сили... (У. Самчук).

6. Степ квітував. Незайманий, звіку неораний, високотравний... Що то було за видовище! І Маючи в собі красу моря, І його велич, блиск і надмір світла, І маючи в собі також могутність лісу і його тихі, вікові шуми, І степ, окрім цього, ще ніс у собі щось своє, І неповторно степове, властиве тільки йому — / оту шовкову ласкавість, І оте ніжне, замріяне, дівоче...

Ковили, ковили, ковили... І За сонцем сталево-тьмяні, а там, під сонцем, — / скільки зір сягне, — / сяючі молочні, як морське шумовиння. І Перегортаються злегка розгойданими хвичями, І пливуть, розливаючись до самого неба...

Благословенна тиша навкруги. І Лише зашерхоче десь суха зелена ящірка, пробігаючи в траві, І бризнуть врізнобіч з-під ніг коники-ковалі І та ще жайворонки дзюркочуть у тиші, І проймаючи її вгору і вниз, невидимі у повітрі, як струмки, І що течуть і течуть, розмаїті, джерельно дзвінкі. Здається, І співає від краю до краю саме повітря, І співає марево, І що вже схоплюється І тече, струмує де-не-де над ковилою. Може, і цей текучий, замріяний степ теж тільки марево, І що протече і не буде? І Але ні, І кожна стеблина закоренилася в суху, місцями вже потріскану землю, І вбродиш по пояс в золотаві, І злегка згойдані вітром шовки, І і вони не зникають, І вони є, І бредеш у шовках серед милозвучного пташиного щебету і відчуваєш на душі, очищеній від усього гіркого, тільки устояну радість, І тільки звільнене від усяких пут небесно-легке щастя. І Іти б отак і йти серед цієї тихої задумливої краси, І сягнути б аж туди, І де небо торкається землі, І де мас бути велике синє море з чайками та бакланами... І Ось-ось, здається, І хлюпне воно з крайнеба, з-за ковилів.

М'яке, пухнате волоття облизує руки, І торкається щік. Пливуть гнучкі, тонконогі, квітучі тіпчаки. Серед золотавого їхнього розливу, вуголовинках озеречка квітів, І сизіють де-не-де, немов покриті інеєм, острівки степового чаю. І Зрідка видніються над ковилами кулясті кущі верблюдки та молодого кураю, І які восени, відломившись від власного кореня, стануть перекотиполем (0. Гончар).

Кожній людині, а особливо тим, хто працює зі словом і засобами його, треба працювати над виробленням мовного чуття. Точного визначення цього поняття немає. Ясно, що воно складне: це вміння орієнтуватися в ситуаціях мовного спілкування, відчувати доречність свого втручання в розмови інших і вдало вклинятися в них, це вміння оперувати словами й виразами, чути (бо іноді слухають, але не "чують") співрозмовників і домагатися уваги до свого мовлення, знаходити і підхоплювати "ниточку" розмови, а також вміти знайти вдалий привід обірвати цю "ниточку", якщо вас чомусь не влаштовує ця розмова; це також чуття на мовний матеріал, на стиль і жанр, на мовний фон тощо.

До мовного чуття належить і мовний слух, що включає в себе такі компоненти:

• фізичний слух, тому що без нього не буде живого спілкування (це сприймання гучності);

• тональний слух (вміння чути висоту звука, мелодію, тон, тембр, інтонацію);

• ритмічний слух (це відчуття темпу і ритму мовлення, чуття паузи);

• фонемний та фонематичний слух (вміння розрізняти і відтворювати всі звуки, вирізняти фонеми в словах, "впізнавати" фонему за її варіантами в словах).