Риторика - Мацько Л. І. - Відозва полтавців до киян з приводу святкування дня столітнього народження Т. Г. Шевченка

Ще один гіркий посміх лихої долі! Ще безмірно важка втрата на нашій широкій Україні! Помер Михайло Коцюбинський. Поліг великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей, їх — добрих і лихих — вчинків!

Лиха смерть не зглянулась на нестарі ще літа його віку, ні на пишний розцвіт талану, ні на повсякчасну жагу жити — творити і своїми творами уславлювати рідну країну перед великими світами. Не маючи волі над творчим духом, вона потайки, як той шашіль, точила недугами його тіло, нівечила хворобами його силу і одразу без всякого милосердя обірвала тонку нитку його короткого життя.

Пекучий жаль проймає серце перед цим лихим її вчинком, гіркі сльози давлять душу перед розкритою домовиною славетного сина України, а пригнічена думка виводе невтішні візерунки про наші безмірно великі втрати у той час, коли в таких невсипущих трудівниках, яким був небіжчик, була найбільша потреба... Безсило опускаються руки, клониться від тяжкого суму голова на груди, меркне-тьмариться надія на краще! Хто інший займе його провідну постать на безмежній ниві рідного письменства?

Тільки й утішає віра, що та творча сила народного духу, котра надала його нам, не зникне безслідно ніколи, а його праця буде сіяти провідною зорею над шляхом інших, що підуть слідом за ним.

Хай же рідна земля м'яким пухом ляже над його домовиною, а невмируща слава заквітчає вінком безсмертя його помучене чоло.

(1913 р.)

Відозва полтавців до киян з приводу святкування дня столітнього народження Т. Г. Шевченка

У цей славетний задля всієї соборної України день — столітнього народження нашого кобзаря над кобзарями Тараса Григоровича Шевченка — ми, полтавці, з берегів тихої Ворскли, де колись перший майстер рідного слова — незабутній Котляревський — виспівував свого Енея, мусимо одгукнутися до вас, мешканців осередку старої України-Русі — золотоверхого (або великокняжого) Києва і прилучити до вашого суму свій невгамовний жаль та гірку скорботу на несподівану усім нам заборону урочисто вшанувати Того, хто усім своїм життям та кипучою силою творчого духу уславив на увесь широкий світ Рідний Край, озброїв його мову на змагання з забуттям та смертю і вивів її на широкий шлях безмірного поступу.

Нехай і так! Не наша мати, Та довелося шанувати...

- одкажемо словами нашого невмирущого генія на ту дошкульну заборону і пригадаймо у цей урочистий час, чим ми були до його і що він зробив задля нас.

Чим, справді, була за часів життя його Україна?.. Занедбаним людьми та спустошеним лихою історичною долею краєм, де царювала тяжка кріпацька неволя, де почувався важкий стогін та лилися гіркі сльози колись вільного народу. Його культурні здобутки ще з великокняжих часів знищено і розпорошено протягом довгих віків. Його дзвінка і співуча мова, що так яскраво виявлялася у творах безвісних літописців України-Русі та невідомого співця "Слова о полку Ігоревім", занехаяна і з пишним хором та широкого вжитку закинута у глухі села, де стала говіркою задля хатнього обійстя, а не задля потреби культурного життя та широкого письменства... Безпросвітна темнота огортала голови й душі силою поневолений нарід, а кріпацька неволя руйнувала та нехтувала його добробут... Здавалося, глуха смерть носилася над цим безталанним краєм, справляючи німий похорон над його колись кипучим життям та покриваючи забуттям його давню славу.

Та то тільки так здавалося, а проте, потай від широкого світу, в недосяжній задля людського зору глибині народної душі йшла своя непомітна робота його творчого духу, дожидаючи тільки слушного часу, щоб вийти у широкі світа, виявити свою силу й кебету.

Про ту потайну силу свідчили народні думи та побутові пісні, повні глибокого чуття, безмірного жалю та нерозважного суму, та ті поодинокі мисливці, що, наче ясні зорі на похмурому небі, інколи пробивалися з-під обліжних хмар та непроглядного мороку, — от як Сковорода з його осяяними світом тодішньої науки думками, що скликали людей до опрощення і рівноправства, або Котляревський та Квітка з їх талановитим письменницьким хистом, що просту мужичу мову призвичаювали до літерацького вжитку.

Та то були тільки предтечі перед появою справжнього генія народного творчого духу, що сто літ тому назад народився. Не в ясних високих палатах, не серед розкоші й достатку, а в кривобокій кріпацькій хаті. Серед злиднів та гіркого убожества народився той геній, щоб своєю натхненною душею та огненними піснями уславити на увесь широкий світ рідну йому мову — мову Старої Русі, що за великокняжих часів вільно ширилась й розросталася, а за козацькі часи була зброєю, якою українська людність боронила свою культуру. Це ж стародавня матірня руська мова, винесена на світ Божий з глибоких джерел народного творчого духу, викувана під враженням просторів своєї країни, свого неба і сонця, землі, води і повітря. Історична доля розрізнила Стару і Нову Русь, а коли знову сполучила їх, то нову, Московську Русь, високо підняла вгору і нарекла її Великою, а Стару Русь-Україну з назвою Русі Малої — прихилила донизу, в занепад привела її найстарішу руську мову.

Оцю-то стару, занедбану мову наш славний Кобзар оздобив своїми високонатхненними творами, вивів її на просторий шлях всесвітнього поступу, проклав нею широку стежку до народного відродження і сполучив давню славу свого краю з новою — сучасною.

Він, як сам пророкував, "возвеличив малих отих рабів німих і на сторожі коло їх поставив слово". І те його слово, як голос справжнього життя, буде жити і ширитися, доки й світу-сонця! Ніякі заборони йому не зашкодять, як не зашкодили й не зашкодять всякі лихі вчинки його невмирущій славі.

ж низьким поклоном перед його величною постаттю і в день Його столітнього народження, коли нам заборонено цей день урочисто святкувати, пом'янімо його в своїм серці, як він сам сього бажав, "незлим тихим словом".

(Березень 1914 р.)