Географія промислових комплексів - Іщук С.І. - 6.4. Машинобудування

Машинобудування - головна за кількістю зайнятих, за вартістю продукції та відповідно за часткою у всьому промисловому виробництві галузь сучасної промисловості. Це зумовлено тим, що саме воно насамперед забезпечує всі галузі господарства знаряддями праці (машинами, устаткуванням, приладами та ін.), а населення - предметами споживання, у тому числі тривалого користування.

Машинобудування також є найбільш комплексною і структурно диференційованою галуззю промисловості: разом із металообробкою вона охоплює майже 200 різних підгалузей і виробництв.

В епоху НТР світове машинобудування в цілому стало більш наукомістким. У передових країнах світу на нього припадає понад 2/3 усіх витрат на наукові розробки в промисловому виробництві. Загальною тенденцією став також перехід від універсальних до більш вузькоспеціалізованих (модульних) підприємств. Стосовно змін у структурі машинобудування, то вони були зумовлені передусім тим, що новітні галузі почали розвиватися найшвидше, нові - повільнішими темпами, а старі - ще більш уповільнено. Конкретизувати цю тенденцію можна на прикладах авіаракетно-космічної промисловості, верстатобудування і суднобудування.

Авіаракетно-космічна промисловість (АРКИ) - типова новітня галузь сучасного машинобудування. Вона виникла на основі авіаційної промисловості, до якої в епоху НТР додалося виробництво ракет, різних космічних апаратів, двигунів, приладів та ін. Ця галузь належить до найбільш наукомістких, займаючи позиції лідера (разом з електронікою) у витратах на наукові розробки. Разом з тим вона відрізняється підвищеною трудомісткістю, тому на її підприємствах дуже велика частка інженерно-технічного персоналу і працівників вищої кваліфікації. Характерною рисою АРКП є і її висока капіталомісткість. Ще одна, чи не найважливіша її особливість полягає в найтісніших зв'язках з військово-промисловим комплексом. До цього комплексу цілком або частково належать її найбільші концерни та корпорації "Макдоннел-Дуглас", "Локхід Мартін", "Боїнг", "Нортроп", "Юнайтед текнолоджіз" у США, "Аероспасіаль", "Брітіш ейрспейс", "Даймлер-Бенц" у Західній Європі.

Усе це визначає як виробничі, так і територіальні аспекти розвитку АРКП. До перших з них належить, наприклад, незначний обсяг "штучної" продукції: нині у світі випускають близько 1000 авіалайнерів і 600-1000 вертольотів у рік; до других - концентрація підприємств галузі у відносно незначній кількості найрозвиненіших країн.

Літаки і вертольоти випускають приблизно 20 країн. Лідируючі позиції серед них займають США, Росія і Франція, після них - інші розвинені країни, хоча останнім часом авіабудування з'явилося й у деяких країнах, що розвиваються (Бразилія, Аргентина, Індія, Пакистан). Виробництво ракетної техніки і космічних апаратів територіально ще більш обмежене (США, Росія, Франція, Велика Британія).

Загальне світове виробництво продукції авіаракетно-космічної промисловості у 1988 р. оцінювалося в 75 млрд дол. США, у 1993 р. - у 100 млрд, а в 1998 р. - у 150 млрд дол. (з цієї суми на Північну Америку і Західну Європу припадає по 50 млрд).

Верстатобудування передбачає виробництво металообробних верстатів і ковальсько-пресового устаткування, до нього ж належить і випуск промислових роботів. Це провідна галузь загального машинобудування, за рівнем розвитку якої насамперед можна робити висновки про рівень індустріалізації країни. Темпи її зростання в 90-х роках XX ст. були помірними. У середині цього десятиліття загальне світове виробництво верстатів оцінювалося в 30 млрд дол. США, а їх експорт - у 17 млрд. Незважаючи на значне поширення верстатобудування в процесі індустріалізації країн Азії, Африки і Латинської Америки, нині не менше 4/5 його потужностей припадає на країни Західної Європи, Північної Америки, Японію, Китай. Серед великих географічних регіонів світу лідирують Західна Європа (40 %), потім - країни АТР (35 %) і Північна Америка (15 %). Це істотно відображається й на складі першої десятки країн за рівнем розвитку верстатобудування, до якої входять п'ять європейських, чотири азіатські країни і США (табл. 6.3).

З табл. 6.3 видно, що найбільші у світі експортери верстатів - Японія, Німеччина, Італія, Швейцарія, США. До найбільших імпортерів належать США, Китай, Німеччина, а загалом за рівнем споживання готової продукції цієї галузі лідирують США, Китай, Німеччина, Республіка Корея.

Виробництво промислових роботів - нова підгалузь у складі верстатобудування - зростає досить високими темпами (10-15 % у рік). Найбільший попит на продукцію роботобудування мають автомобільна та електронна промисловості, а перше місце за їх виробництвом було і залишається за Японією.

Таблиця 6.3. Перша десятка країн за рівнем розвитку верстатобудування

Суднобудування - типова стара галузь, розвиток якої в другій половині XX ст. сильно залежав від економічної кон'юнктури і переживав періоди як відносного піднесення, так і різкого падіння обсягів виробництва.

У суднобудівній промисловості світу пік виробництва припадав на 60-ті і першу половину 70-х років XX ст. Найбільші обсяги виробництва спостерігались у 1975 р., коли на воду були спущені судна сумарною водотоннажністю в 35 млн бр.-рег. т. (Для порівняння: у 1950 р. - 3,5 млн, у 1960 р. - 8 млн, у 1970 р. - 22 млн.) Але потім ця галузь вступила в смугу кризи, зумовленої насамперед світовою енергетичною кризою і різким скороченням морських перевезень нафти. Вже в 1980 р. сумарна водотоннажність спущених на воду морських суден становила 14 млн бр.-рег. т, тобто всього за п'ять років воно скоротилося в 2,5 раза. У 1990 р. воно залишилося на рівні 15 млн бр.-рег. т і тільки потім почало поступово зростати, знову підвищившись до 20 млн бр.-рег. т. Одночасно відбулися кардинальні зрушення й у географії світового суднобудування.

До Другої світової війни головним ареалом розвитку цієї галузі була Західна Європа, в якій особливо вирізнялася Велика Британія, що мала світову першість у цій галузі з початку XIX ст. Перед Другою світовою війною вона тільки спускала на воду половину всього світового тоннажу морських суден. Значні потужності суднобудування мають й інші країни Західної Європи. У 1950 р.

до складу першої десятки суднобудівних країн входили (без СРСР): Велика Британія, США, Японія, Швеція, Нідерланди, ФРН, Франція, Данія, Італія, Бельгія. Але нині з цих країн у першій десятці залишилися лише Японія (з 1956 р. вона посіла перше місце), Німеччина, Данія, Італія, Нідерланди, тоді як Франція виявилася на 12-му місці, Норвегія - на 13-му, а Велика Британія - на 14-му місці. У 2000 р. на першу позицію в галузі вийшла Республіка Корея, яка ще наприкінці 1960-х років взагалі не виробляла морських суден.

Географічне поширення світового машинобудування багато в чому визначається співвідношенням між економічно розвиненими країнами і тими, що розвиваються. Оскільки ця галузь е одним із головних індикаторів науково-технічного прогресу, перевага перших країн над другими в ній особливо відчутна. Серед економічно розвинених країн Заходу виокремлюється невелика група держав (США, Японія, ФРН, Велика Британія), що володіють повною номенклатурою машинобудівного виробництва, частка якого в структурі обробної промисловості становить 35-38 %, а в експорті - 50 % і більше. Безпосередньо за цією групою йдуть країни (Франція, Італія, Іспанія, Канада, Республіка Корея) із менш повною структурою машинобудування і меншою часткою у структурі обробної промисловості (25-33 %). В окрему групу виділяють деякі малі країни Західної Європи (Швеція, Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, Норвегія, Данія, Фінляндія, Австрія), в яких значний розвиток отримали окремі галузі машинобудування, орієнтовані насамперед на експорт. В інших державах машинобудування менш розвинуте, а імпорт переважає над експортом.

Незважаючи на відставання країн, що розвиваються, останнім часом і в їх машинобудуванні помітний певний прогрес. Але він стосується лише порівняно невеликої кількості країн - Бразилії, Індії, Мексики, Аргентини, нових індустріальних країн Азії. Усі вони мають досить кваліфіковану й водночас дешеву робочу силу. Водночас потрібно враховувати і те, що в багатьох із них машинобудування значною мірою перебуває під контролем іноземного капіталу та капіталу ТНК і працює на ринки розвинених країн. У більшості країн, що розвиваються, машинобудування представлене збірними і ремонтними підприємствами, філіями великих заводів, що співпрацюють з центром на рівні предметної або подетальної спеціалізації. Проте, за деякими оцінками, частка країн, що розвиваються, у світовому експорті машин і устаткування також поступово зростає.

У результаті доцільно виділити три головні машинобудівні регіони світу:

1) регіон Північної Америки, до складу якого входять США, Канада і Мексика, яка інтегрується з ними в рамках НАФТА. Він дає понад ЗО % усієї світової продукції машинобудування; відрізняється особливо широкою номенклатурою виробництва і високою якістю продукції, експортною орієнтованістю, але водночас і значною залежністю від імпорту. Завдяки Сполученим Штатам для цього регіону характерна надто велика частка у світовому виробництві таких галузей, як АРКП, електроніка, автомобілебудування;

2) регіон Західної Європи. За обсягами виробництва він приблизно дорівнює Північній Америці і фактично поділяє з нею перше-друге місця. Безперечним лідером в Європі є Німеччина, потім - Франція, Велика Британія, Італія, Іспанія, які спеціалізуються насамперед на масових видах машинобудування, включаючи верстато-, автомобілебудування та ін. Частка машинобудівної продукції в експорті найзначніша у Німеччини. Але за експортом машин і устаткування у розрахунку на душу населення перше місце не тільки в регіоні, а й у світі посідає Швейцарія;

3) регіон, що охоплює країни Східної та Південно Східної Азії. На нього припадає понад 1/5 світового машинобудування. Лідирує в ньому Японія, що за темпами зростання цієї галузі випередила і США, і Західну Європу. Ще в середині 1950-х років за вартістю машинобудівної продукції Японія перебувала на рівні Італії, але до середини 1960-х років досягла рівня ФРН і Великої Британії, а в середині 1970-х років набагато його перевершила. На сьогодні за загальними обсягами машинобудування ця країна поступається місцем лише США приблизно вдвічі, але за окремими його видами випереджає і США. Частка машинобудування в експорті Японії найбільша у світі (2/3). Крім Японії, до складу регіону правомірно включити такі нові індустріальні країни, як Республіка Корея, Сінгапур, а також Китай.

Зауважимо, що четвертий машинобудівний регіон світу утворюють Росія і країни СНД, що відрізняються великим обсягом виробництва машин і устаткування, але відстають за рівнем розвитку наукомістких галузей.

Вважають, що автомобілебудування, яке виникло наприкінці XIX ст., належить до нових галузей промисловості. Але серед цієї групи галузей воно продовжує відігравати особливу роль. За масштабами впливу на світове господарство протягом усього XX ст. автомобілебудування поступається тільки нафтовій промисловості.

Автомобільна промисловість - головна складова транспортного машинобудування. Більше того, у багатьох розвинених країнах вона забезпечує від 5 до 10 % усього виробництва ВНП. Але значення її виходить за межі транспортної підгалузі. Не дивно, що протягом XX ст. світове виробництво автомобілів постійно зростало. Перед Другою світовою війною у світі випускалося приблизно 4 млн автомобілів у рік, у 1950 р. їх виробництво перевищило 10 млн, на початку 60-х випускали вже 20 млн, у 1970 р. - 30, у 1980 р, - 40, у середині 90-х років - 50 млн, потім - ще більше. З цієї кількості майже 4/5 припадає на легкові автомобілі, інше - на вантажні та автобуси.

Основною тенденцією географічних зрушень у світовій автомобільній промисловості протягом XX ст. було її поширення на значну кількість країн і регіонів. Ще в 1950 р. у цій галузі майже цілком панували США (83 % світового виробництва), а 14 % припадало на Західну Європу, але потім почався перехід від моноцентричної територіальної моделі до поліцентричної. У1970 р. частка Західної Європи у світовому виробництві легкових автомобілів збільшилася до 46%, а Північної Америки - зменшилася до 32 %, почалося також формування третього світового центру автомобілебудування в Японії (13 %). У 1980-ті роки становлення і зміцнення цих трьох провідних центрів в основному завершилося: у 1990 р. Західна Європа виготовляла близько 40 % усіх легкових автомобілів, Японія - майже 30 % і Північна Америка - 20 %, тоді як на всі інші регіони і країни (СРСР, Східна Європа, Республіка Корея, Бразилія та ін.) припадало тільки 10 % їх світового випуску.

Для 1990-х років було характерним подальше просторове "розтікання" автомобільної промисловості, що насамперед властиво Латинській Америці та Азії. Наприкінці 1990-х автомобільні та автоскладальні заводи розміщувалися вже в дев'ятьох країнах Латинської Америки: у Бразилії, Аргентині, Мексиці, Венесуелі, Колумбії, Еквадорі, Чилі, Уругваї та Перу. З країн Азії, крім Японії, найшвидшими темпами ця галузь розвивалася в Республіці Корея і Китаї, але вона поширилась також у Туреччині, Індії, Малайзії.

Відповідні зміни почали відбуватися й у складі першої десятки країв з виробництва автомобілів. Ще в 1970 р. до неї належали США, Японія, країни Західної Європи, Канада, Австралія і СРСР, у 1990 р. десяту позицію посіла Республіка Корея. До кінця 1990-х років. Республіка Корея піднялася ще на кілька сходинок, а Бразилія і Китай також увійшли до складу провідних країн-виробників, причому Бразилія - у першу десятку (табл. 6.4).

Таблиця 6.4. Перша десятка країн з виробництва автомобілів

Крім того, понад 1 млн автомобілів випускають також Мексика (1,65 млн) і Росія (1,2 млн). В інших країнах їх виготовляють не більше 300-400 тис. у рік. Особливо слід звернути увагу на сильний спад автомобілебудування в країнах Східної Європи (Болгарія, Чехія, Югославія, Словенія) і СНД (Білорусь, Україна). Згідно з прогнозами, у 2015 р. частка восьми провідних західних держав у світовому виробництві автомобілів може зменшитися до 60 %.

До найбільших автомобільних корпорацій світу належать американські "Дженерал моторе" і "Форд моторе", японські "Тойота", "Ніссан", "Хонда", німецький "Фольксваген", германо-американська "Даймлер Крайслер", італійський "Фіат", французькі "Рено" і "Пежо-Сітроен".

Саме ці корпорації, а також південнокорейська "Деу" мають основні потужності автомобілебудування в країнах Латинської Америки та Азії. У Бразилії, наприклад, обсяг продажу контролюють автомобільні ТНК "Фольксваген-ду-Бразіл", "Фіат-ду-Бразіл", "Дженерал моторс-ду-Бразіл", "Форд моторе", "Даймлер-Бенц", "Тойота", а в Аргентині до них додаються "Даймлер Крайслер" і "Рено". У другій половині 1990-х років боротьба за переділ світового автомобільного ринку ще більш загострилася. Вона торкнулася і країн СНД, у межах яких створили свої численні філії "Форд моторе", "Рено", "Шевроле", "Опель", "Деу" та інші іноземні автомобільні компанії.

Електронну промисловість часто називають дітищем НТР* І це справді так. Спочатку вона виникла в надрах електротехніки (радіотехніки), але потім фактично відокремилася від неї, перетворившись у самостійну галузь. Як типова новітня галузь, електроніка розвивається прискореними темпами і в результаті за вартістю кінцевої продукції (понад 1,6 трлн дол. США) уже набагато випередила і нафтову, і автомобільну, і навіть хімічну промисловості, посівши перше місце. При цьому електроніка тримає першість не тільки за кількісними, а й за якісними показниками, залишаючись найбільш наукомісткою та інноваційною галуззю сучасного виробництва, що багато в чому визначає головні напрями світового науково-технічного розвитку.

У галузевій структурі електроніки прийнято визначати чотири головні групи виробництві

1) виробництво електронних засобів обробки інформації;

2) виробництво засобів зв'язку;

3) виробництво побутової апаратури;

4) виробництво електронних компонентів.

У виробництві електронних засобів обробки інформації важливе значення має випуск комп'ютерів, який фактично розпочався після Другої світової війни в США, що і донині залишаються лідером у виробництві багатьох видів ЕОМ і комплектуючих виробів. Ще в середині 1990-х років виробництво ЕОМ у цій країні за вартістю перевищило 100 млрд дол. Серед сотень комп'ютерних фірм США особливе місце займає IBM - International Business Machines ("IBM" - "Інтернешнл Бізнес Машінз"), що дає понад половину всієї комп'ютерної продукції світу. Друге місце займає Японія (60 млрд дол. СПІА), де також випускають усі основні види ЕОМ. Японія з'явилася на світовому комп'ютерному ринку пізніше, тільки в 1970-х, але, зробивши технологічний прорив (і обігнавши Західну Європу), вона помітно наблизилася до США. За обсягами продажу комп'ютерів японська фірма "Фуцзіцу" поступається лише "ІБМ". На третьому місці (25 млрд дол.) перебуває Західна Європа, де комп'ютерне виробництво зосереджене в основному в чотирьох провідних країнах регіону. Ще один великий район виробництва електронних засобів обробки інформації охоплює нові індустріальні країни Азії. Однак вважається, що комп'ютери "білого" складання за якістю ліпші, ніж комп'ютери "жовтого" складання, і призначені вони для більш заможного і вимогливого споживача.

В останні два десятиліття високими темпами зростання характеризується виробництво персональних комп'ютерів. Вони з'явилися в США тільки в 1975 р., але дуже швидко поширилися у побуті та сфері бізнесу, сприяючи в тому числі створенню автоматизованих робочих місць. Потім масовий випуск був організований також у Японії, нових індустріальних країнах Азії, у Західній Європі, Китаї. Нині їх щорічно випускають понад 100 млн.

До цієї групи виробництв належить також програмне забезпечення комп'ютерів. Тут перевага США ще помітніша, особливо завдяки діяльності декількох великих американських фірм, наприклад "Майкрософт".

Виробництво техніки зв'язку (телекомунікацій) зростає в міру того, як розширюється використання телефонного і стільникового зв'язку, відеозв'язку, електронної пошти, супутникового, волоконно-оптичного зв'язку та ін. Варто зазначити, що кількість телефонних апаратів у світі наприкінці 1990-х років перевищила 800 млн (300 млн - у Європі, близько 250 млн - в Америці, стільки ж в Азії, 15 млн - в Африці і 12 - в Австралії та Океанії). У виробництві електронних засобів зв'язку немає особливо великої територіальної диференціації: на 3/4 воно концентрується в десяти найрозвиненіших країнах, у тому числі більше ніж наполовину - у США, Японії та ФРН, а останнім часом - у Китаї та нових індустріальних країнах Азії.

Виробництво побутової електронної апаратури забезпечує випуск найбільш масових і широко доступних видів продукції цієї галузі. Якщо раніше переважав випуск аудіоапаратури, то з початку 1980-х його набагато випередило виробництво відеоапаратури - чорно-білих, а потім кольорових телевізорів, відеомагнітофонів та відеокамер. Нині вони становлять 1/2 усіх побутових електронних товарів, що випускаються, тоді як аудіоапаратура - 1/4, а інші види - майже 1/5.

Одночасно в цій підгалузі відбувалися великі географічні зрушення. У1960 р. економічно розвинені країни забезпечували в сукупності 95 % світового виробництва радіоприймачів і телевізорів (у тому числі Північна Америка - відповідно понад 30 і близько 30 %, Західна і Східна Європа - 35 і 46 %, Японія - 25 і 17 %). Але вже на початку 1990-х років сумарна частка трьох зазначених регіонів помітно зменшилася. Це сталося унаслідок швидкого нарощування випуску побутової електронної апаратури в нових індустріальних країнах Азії та Китаї. У результаті частка Східної і Південно-Східної Азії збільшилася до 70 % за радіоприймачами і до 60 % за телевізорами. Але загалом найбільшим виробником побутової електронної апаратури залишається Японія, на основі технологій якої, власне кажучи, і розвивали цю галузь інші країни АТР.

Виробництво електронних компонентів (транзисторів, напівпровідників) зростає ще швидшими темпами, ніж виробництво найрізноманітнішої електронної апаратури. До початку 1980-х років головними постачальниками мікросхем були фірми США. Вони значно випереджали японські фірми і європейський "Філліпс". Але потім першість отримали японські фірми ("НЕК", "То-шиба", "Хітачі"), хоча за випуском мікрокомп'ютерів світовим монополістом залишається американська "Інтел".

У світі виокремлюють чотири головні райони розміщення електронної промисловості:

1) США. Хоча країна і втратила абсолютну першість у виробництві електронної продукції, але зберегла значні обсяги виробництва і найскладнішу структуру галузі, в якій представлений весь її різноманітний асортимент. Окрім того, США спеціалізуються на випуску найбільш наукомісткої та дорогої продукції, призначеної здебільшого для внутрішнього ринку й набагато меншою мірою для експорту;

2) Японія. За масштабами випуску електронної продукції вона посідає друге місце після США. У структурі галузі нині переважає випуск електронних компонентів, комп'ютерів і дорогої побутової електроніки, причому виробництво всіх цих виробів, на відміну від США, орієнтоване переважно на експорт;

3) Західна Європа. Електронна промисловість одержала найбільший розвиток у Німеччині, Франції, Великій Британії, Італії та Нідерландах. Для її структури характерне переважання підприємств, що випускають телекомунікаційну апаратуру, обчислювальну техніку і прилади за значно меншої ролі виробництва побутової електроніки та електронних компонентів;

4) країни Східної та Південно-Східної Азії, які широко використовували вигоди свого економіко-географічного положення, трудові ресурси та японський досвід, перетворивши електронну промисловість у головну галузь своєї спеціалізації. Це і визначило дуже високу експортність.

Незважаючи на те, що кожна з чотирьох галузевих груп електронної промисловості має певні особливості в орієнтації (на кваліфіковані трудові ресурси, наближеність до центрів науки та ін.), у ній дуже чітко виявляється тенденція до формування великих ареалів зосередження виробництва з метою забезпечення функціонування всього виробничого ланцюжка від ідеї до готового продукту. Тому саме на основі електронної промисловості виникло чимало наукових та науково-дослідних парків, технополісів, "силіконових долин".