Географія промислових комплексів - Іщук С.І. - 6.5. Хімічна промисловість

Хімічна промисловість, поряд із машинобудуванням, належить до провідних галузей промисловості як у розвинених країнах, так і у світовому господарстві. Вона виникла до початку НТР, і за формальними ознаками її варто було б віднести до нових галузей виробництва. Однак у другій половині XX ст. у цій галузі відбулися такі революційні зміни, що дають змогу зарахувати її до новітніх. Для хімічної промисловості характерні високі витрати на наукові розробки, постійне удосконалення технологічних процесів, використання найрізноманітнішої сировини і напівпродуктів.

Найвищими темпами світова хімічна промисловість розвивалася з початку 50-х до середини 70-х років XX ст. Потім, під впливом енергетичної і сировинної криз, ці темпи трохи сповільнилися: потрібен був час для нової структурно-технологічної перебудови. У результаті наприкінці 1990-х років світовий випуск хімікатів досягнув 1,5 млрд дол. США.

Галузева структура хімічної промисловості відрізняється дуже великою складністю: загалом різних підгалузей і виробництв у ній нараховується понад 200, а асортимент видів її продукції досягає 1 млн. її поділяють на:

1) гірничохімічну промисловість, пов'язану з видобутком і збагаченням гірничохімічної сировини - фосфоритів, солей, сірки та ін.;

2) основну хімічну промисловість (виробництво мінеральних добрив, кислот, солей, лугів тощо);

3) промисловість полімерних матеріалів, що охоплює виробництво синтетичних смол і пластмас, хімічних волокон, синтетичного каучуку, синтетичних барвників та ін.

З часом значення цих підгалузей хімічної промисловості у світовому господарстві змінювалося. Поступово відбувався перехід від переважання "нижніх поверхів" (1-ша та 2-га підгалузі) до "верхніх" (3-тя підгалузь). Такий перехід, у свою чергу, призвів до зміни ролі окремих факторів розміщення хімічної промисловості. Висока ресурсо- та водомісткість залишилися загальними для більшості хімічних виробництв, але електроємність, трудо-, капітало- і наукомісткість для розташування галузей "верхніх поверхів" мають набагато більше значення.

Під впливом цих факторів в останні два-три десятиліття досить чітко почала виявлятися тенденція до зосередження гірничохімічної та основної хімічної промисловості (а після енергетичної кризи і деяких полімерних виробництв) у країнах, що розвиваються. Це саме ті галузі, що частіше бувають представлені багатостадійними комбінатами. Відповідно підгалузі й виробництва "верхніх поверхів" усе більше орієнтуються на розвинені країни. Поступово стали розширюватися виробничо-технічні зв'язки між тими й іншими, що зумовило збільшення ролі таких факторів розміщення, як економіко-географічне положення і транспортний чинник. На сьогодні майже 4/5 світової продукції хімічної промисловості припадає на розвинені країни і лише близько 1/5 - на країни, що розвиваються. При цьому потрібно враховувати і те, що значна кількість хімічних підприємств у країнах Азії, Африки і Латинської Америки фактично належить найбільшим ТНК західних країн, таким як "Дюпон", "Доу комік л " (США), "Байєр АГ", БАСФ, "Хехст" (Німеччина), "Імперіел кемікліндастріз" (Велика Британія), "Монтедісон" (Італія) тощо.

Головні галузі основної хімічної промисловості - виробництво сірчаної кислоти і мінеральних добрив. Світове виробництво сірчаної кислоти наприкінці 1990-х років було на рівні 120 млн т. її одержують із самородної сірки (Канада, США, Мексика, Польща, Ірак, Туркменистан), з піритів, але останнім часом - переважно з нафти та особливо природного газу під час їх переробки. Останній спосіб виявився більш економічним, технологічно простим і екологічно менш уразливим. До першої десятки країн з виробництва сірчаної кислоти входять і розвинені країни Заходу (США, Канада, Франція, Німеччина, Іспанія) і Японія, і країни з перехідною економікою (Росія, Україна), а також держави, що розвиваються (Китай, Бразилія).

Світове виробництво мінеральних добрив у 50-70-х роках XX ст. зростало дуже швидко, у 80-х сповільнилося, а в 90-х (у тому числі внаслідок різкого зниження його рівня в країнах СНД) фактично стабілізувалося на рівні 145-150 млн т (у перерахунку на корисну речовину). Одночасно відбулися істотні зміни в розміщенні цієї галузі, пов'язані насамперед зі збільшенням кількості країн-виробників в Азії, Африці і Латинській Америці та їх частки у світовій продукції. Ще в 1950-х роках 40 % мінеральних добрив вироблялося в Західній Європі (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Бельгія, Нідерланди), майже 30 - у Північній Америці (США, Канада) і близько 20 % - у СРСР, а до кінця 1990-х перше місце посіла Азія (майже 40 %), на другому залишилася Північна Америка (25), на третьому - країни СНД (15), а на четвертому -- Західна Європа (12 %). Відповідно змінився і склад першої десятки країн: у ній помітно зменшилася кількість країн Західної Європи, але збільшилося число азіатських держав (табл. 6.5).

Таблиця 6.5. Перша десятка країн з виробництва мінеральних добрив

* 100 % корисної речовини.

Більше половини загального виробництва добрив (85 млн т) припадає на азотні добрива. На початку XX ст. їх одержували в основному з природної сировини (чилійської натрієвої селітри), у середині століття їх почали отримувати із сульфату амонію, а на початку XXI ст. - на 90 % на основі природного газу та значно меншою мірою - нафти і вугілля. Така радикальна зміна сировинної бази спричинила не менш радикальні зрушення в географії галузі. Нині головні виробники азотних добрив перебувають в Азії (насамперед це Китай та Індія), тоді як частка Західної Європи, Східної Європи і країн СНД помітно скоротилася, а частка Північної Америки стабілізувалася. Утім, Східна Європа, СНД і Північна Америка залишаються основними експортерами азотних добрив.

Фосфорних добрив у світі виготовляють 35 млн т. Ще в 50-х роках XX ст. їх головними виробниками були США, СРСР і країни Західної Європи, але до кінця 90-х років тільки США вдалося утриматися на першому місці, а Росії та Франції - у першій десятці лідерів. Інші місця в ній посіли Польща, Іспанія (Європа), Китай, Індія (Азія), Марокко, Туніс (Африка) і Бразилія (Латинська Америка).

Виробництво калійних добрив наприкінці 1990-х років перебувало на рівні 26 млн т. У цієї підгалузі географічні зрушення виявилися менш істотними, тому основні позиції збереглися за Північною Америкою (Канада і США). країнами СНД (Росія. Білорусь) і країнами Західної Європи (ФРН, Франція, Велика Британія, Іспанія). Проте роль Азії (Ізраїль, Йорданія) також зросла, а за рівнем споживання калійних добрив регіон вийшов на перше місце. Це означає, що Північна Америка, Західна Європа і СНД зберегли роль головних постачальників калійних добрив на світовий ринок.

Виробництво полімерних матеріалів передбачає два послідовні етапи:

1) одержання первинних полімерів на базі процесів органічного синтезу;

2) отримання на їх основі кінцевих полімерних матеріалів.

До первинних полімерних матеріалів, одержаних на базі основного органічного синтезу, належать етилен, пропілен, бензол та ін. Особливе значення має етилен, виробництво якого наприкінці 90-х років XX ст. перевищило 50 млн т. Ще в 50-ті роки XX ст. майже весь етилен виготовляли в США, але в 60-70-х великі етиленові потужності були введені в Західній Європі, СРСР, Японії, у 80-90-ті почалася їх "міграція" у країни, що розвиваються, насамперед азіатські та латиноамериканські (країни Перської затоки, Індонезія, Китай, Венесуела, Мексика, Індія, Республіка Корея, Малайзія, Таїланд, о. Тайвань). За деякими оцінками, на країни, що розвиваються, припадає третина світового виробництва етилену.

Одразу почали зростати обсяги виробництва кінцевих полімерних матеріалів. Головні з них - пластмаси і синтетичні смоли, хімічні волокна, нитки і синтетичний каучук. Світове виробництво пластмас збільшилося з 1,6 млн т у 1950 р. до 130 млн т наприкінці 1990-х. Це означає, що з розрахунку на душу населення воно становить у середньому майже 20 кг. Однак у країнах, що розвиваються, виробництво на душу населення значно нижче, тоді як у найрозвиненіших країнах досягає 100-200 кг, а іноді перевершує і цей рівень. Одним із найбільших споживачів пластмас (як і алюмінію) останнім часом стала автомобільна промисловість.

Світове виробництво хімічних волокон збільшилося з 1,7 млн т у 1950 р. до 36 млн т у 2000 р. Це також означає, що в середньому на душу населення їх випускають приблизно 5 кг. Але в країнах Заходу цей показник знову-таки значно вищий. Виробництво синтетичного каучуку у світі вперше почалося в 1930-х роках у СРСР на базі переробки спирту рослинного походження. Нині воно засноване на вуглецевій сировині. Світове виробництво синтетичного каучуку збільшилося з 0,6 млн т у 1950 р. до 10 млн т наприкінці 1990-х, перевищивши виробництво натурального каучуку більше ніж удвічі.

Про географічні зрушення у виробництві кінцевих полімерних матеріалів свідчить те, що частка країн Західної Європи, Північної Америки і країн СНД поступово зменшується, а частка Азії постійно зростає (до кінця 1990-х років за обсягами виробництва хімічних волокон вона досягла вже 60 %, а за виробництвом пластмас і синтетичного каучуку перевищила 30 %).

Під час аналізу територіальної структури хімічної промисловості світу вчені визначають три головні райони її розвитку. Провідне місце серед них посідає Західна Європа, що випускає приблизно 1/3 усієї продукції цієї галузі. До Першої світової війни основною хімічною державою світу була Німеччина. У міжвоєнний період хімічна промисловість почала швидко розвиватися у багатьох інших країнах регіону. Після Другої світової війни на перший план вийшла нафтохімічна промисловість, що орієнтувалася на привізну сировину, тому виробництво перемістилось в основні європейські морські порти.

Західній Європі не набагато поступається другий регіон - Північна Америка (30 %), провідна роль у якому належить США. Саме тут у 40-х роках XX ст. виникли перші підприємства нафтохімії, що започаткували новий етап розвитку світової хімічної промисловості. Після закінчення Другої світової війни США виготовляли майже половину всієї хімічної продукції в світі. Хімічна промисловість США дуже різноманітна. На її розміщення значний вплив мав сировинний фактор, що часто сприяв зростанню територіальної концентрації хімічних виробництв. Так, на узбережжі Мексиканської затоки сформувався найбільший у світі район нафтохімії, що територіально збігається з однойменним нафтогазоносним басейном.

Третій регіон світового значення - це Східна і Південно Східна Азія. Його ядром е Японія (18 %), де могутня нафтохімія виникла в морських портах на базі привозної нафти. Інші субрегіони - Китай, де переважає виробництво продуктів основної хімії, та нові індустріальні країни, що спеціалізуються головним чином на виробництві синтетичних продуктів і напівпродуктів. Розвитку галузі в цьому субрегіоні сприяє вигідне економіко-географічне розміщення на найважливіших океанських шляхах.

У 1990-х роках відбулося становлення ще одного, нині уже досить великого регіону хімічної (нафтохімічної) промисловості Він сформувався в зоні Перської затоки. Водночас значення іншого великого регіону, утвореного країнами СНД, знизилося. Це повною мірою стосується і України, що зберегла своє місце серед країн-лідерів з виробництва мінеральних добрив, але опинилася за межами першої десятки країн з виробництва інших товарів хімічної промисловості.