Реформування економіки передбачає зміни як галузевої, так і просторової структури господарства України і потребує нових підходів до регіональної політики держави.

Вивчення просторових аспектів розвитку господарства покладається на навчальну дисципліну "Регіональна економіка", що належить до циклу природничо-наукової та загальноекономічної підготовки галузевого стандарту вищої освіти Міністерства освіти і науки України і є нормативною для підготовки бакалаврів за усіма напрямами галузі знань 0501 — "Економіка і підприємництво" .

Згідно з освітньо-професійною програмою галузевого стандарту вищої освіти України підготовлено підручник "Регіональна економіка", який складається з чотирьох частин. У перших трьох частинах розглядаються теоретичні й практичні аспекти просторової організації господарства. Проаналізовано і систематизовано теорії та концепції розміщення господарства, розглянуто сутність понять "регіон", "територіальна та просторова структура господарства". Детально досліджено просторову організацію господарства України як єдності регіональних соціально-економічних систем.

Враховуючи актуальність екологічних проблем в Україні, програма навчальної дисципліни "Регіональна економіка" передбачає вивчення екологічних аспектів просторової організації господарства. Розгляду питань раціонального природокористування присвячено четверту частину пропонованого підручника. В цій частині висвітлено наукові засади раціонального й ефективного природокористування та природоохоронної діяльності, економічні механізми їх стимулювання, світовий досвід у сфері охорони природи.

Підручник містить напрацювання провідних вітчизняних та зарубіжних вчених у галузі регіональної економіки й екології. Він ґрунтується на доробку кафедри управління персоналом і регіональної економіки Тернопільського національного економічного університету — посібниках "Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України" за ред. проф. Є.П. Качана (2003 р.) та "Основи екології” Т.Є. Царик і В.В. Файфури (2003 р.), підручнику "Розміщення продуктивних сил України" за ред. проф. Є.П. Качана (1997—2001 рр.).

Підручник "Регіональна економіка" розрахований насамперед на студентів економічних спеціальностей, проте ми сподіваємось, що він буде корисним і науковцям, управлінському персоналу, всім, хто цікавиться ефективним розміщенням та розвитком господарства регіонів України.

Автори вдячні кандидатам географічних наук, доцентам Д.В. Ткачу і Т.Б. Заставецькому за підготовку картографічних матеріалів до підручника.

Статистичні дані підручника подаються без посилань на дати за даними статистичного збірника "Регіони України — 2007"1.

Зауваження та відгуки просимо надсилати на адресу: 46000" м. Тернопіль, вул. Львівська, 11, Тернопільський національний економічний університет, кафедра управління персоналом і регіональної економіки. Будемо вдячні всім за відгуки та побажання щодо вдосконалення змісту і структури підручника.

Частина І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Розділ 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ І ЗАВДАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ "РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА". ТЕОРІЇ ТА КОНЦЕПЦІЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ І ПРОСТОРОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ГОСПОДАРСТВА

1.1. Джерела походження та напрями формування науки про регіони і територіальну організацію господарства (економіки)

Для визначення сутності й завдань сучасної регіональної економіки (РЕ) необхідно розглянути найважливіші аспекти історії її розвитку.

Соціальна й економічна географія

Наука про регіональні особливості господарства зародилася в глибинах географії: спочатку — загальної, потім — економічної, а в кінцевому результаті — соціально-економічної. Уявлення про географію як науку виникло ще в античні часи. Тривалий період географічне мислення було складовою філософії, історії, медицини. Як самостійна наука географія сформувалась в останні століття до нашої ери. Гекатей, Геракліт, Арістотель, Ератосфен, Страбон, Птолемей та інші античні автори вважаються першими науковцями-географами [49,/9-20].

Первинна географія описувала територіальні відмінності природи, населення, його традицій і занять, торгівлі, релігії та історії. Цей класичний підхід панував довго. На жаль, і тепер сучасну економічну і соціальну географію розглядають у подібному ракурсі, і вона розвивається переважно як освітня дисципліна, в тому числі в Україні. Це неправомірно, оскільки найновіша географія володіє глибокими фундаментальними і прикладними економічними, соціальними, природничими, математичними знаннями, необхідними для прийняття практичних рішень щодо поліпшення територіальної організації господарства і суспільства. Факт виникнення найсучаснішої нової технології регіональних досліджень — ГІС-технології (технології геоінформаційних систем) — у рамках географічної науки підтверджує значущість традиційних географічних досліджень.

Економізацію географічних досліджень і виникнення економічної географії як самостійної науки пов'язують із початком формування капіталістичної фази розвитку суспільства. Першою економіко-географічною працею вважають роботу представника флорентійських торговельних компаній в Антверпені Людовіка Гвіччардіні "Опис Нідерландів" (1567), де в першій частині розглядалися природа, господарство, населення країни загалом, а У ДРУГІЙ окремо — 17 провінцій країни. Вагомий внесок у трансформацію економічної географії з описової до точної науки у XVII ст. зробили "політична арифметика" і "камеральна статистика". Використання статистичної інформації дало змогу поповнити традиційний апарат "якісних" досліджень кількісними методами. На теренах колишньої Російської імперії засновниками економічної географії вважають В.М. Татищева і М.В. Ломоносова. Останній у 1760 р. запропонував саме поняття — "економічна географія" [49,24—41].

У подальшому на Заході економіко-географічна наука розвивалась у двох головних напрямах, які умовно можна назвати "соціологізацією" і "теоретизацію" географії. Відмінними ознаками першого є збільшення уваги до вивчення психології, поведінки, традицій, релігій та інших соціальних аспектів народонаселення як чинників впливу на формування економічного (суспільного) простору. Таким чином виникли нові наукові концепції біхевіоризму (географи поведінки), феноменологічної (психологічної) географи, культурного ландшафту, культурної географи, екологи людини тощо. Найвідомішими науковцями цього напряму вважаються американські географи І. Боуман (Географія стосовно соціальних наук, 1934), X. Барроуз, К. Зауер (Походження і розповсюдження агрокультур, 1952), Е. Тейф (Географія, 1970), Р. Морріл (Просторова організація суспільства, 1970), англійські географи П. Хаггет [55] Дж. Голд (Основи географії поведінки, 1980) [9; 49,190—193; 14] та ін. Серед російських науковців найвідоміші В.Л. Ногайський і В.В. Родоман [22; 46], серед українських — Ф-Д. Заставний, О.Г. Топчієв та O.J. Шаблій [52; 57]. Так виникла нова географія, яку загалом можна назвати "соціальною", або "суспільною", географією.

Для другого напряму розвитку географічної науки характерні спроби сформулювати загальну теорію (модель) формування географічного простору з урахуванням усіх чинників розвитку людства, його соціальної і економічної складової, природного середовища. Перші спроби спостерігалися ще у працях географів XIX ст. — А. Гумбольта і К. Ріттера. Розвитку теорій економічного простору і розселення населення були присвячені дослідження науковців другої половини XIX ст. Й. Тюнена, першої половини XX ст. А, Вебера, В. Крісталлера і А. Льоша, ще пізніше — Д. Сміта, Д. Гамільтона, Т. Хагерстранда та ін. [7; 8, 87— 145; 26].

З огляду на формування узагальненого географічного простору (як "пустої скриньки", що заповнена конкретними об'єктами) ще абстрактнішими були ідеї К. Ріттера ("Землезнавство по відношенню до природи і до історії людства або загальна порівняльна географія", 1820—1859), А. Геттнера ("Географія, її історія, сутність, методи", 1927), Р. Хартшорна ("Перспективи розвитку фізичної географії", 1959) [6].

Варто відзначити, що обидва напрями географії ("соціальний" і "теоретичний") не є принципово відмінними. Ідеї кожного з них переплітаються між собою і переходять від одного до іншого. Так, моделі В. Крісталлера й А. Льоша стали базовими для розвитку як економічної й соціальної географії, так і регіональної економіки.

У вітчизняній науці економічна географія розвивалася іншим шляхом. Найбільше значення за часів Російської імперії мало економічне районування. Це пояснюється великими масштабами території, що займала імперія, істотними відмінностями у рівнях розвитку регіонів, багатонаціональним складом населення, яке зазвичай мало свою регіональну прив'язку. Актуальним завданням того часу стало з'ясування і вивчення основних чинників, що породжували регіональну диференціацію. Економічне районування розвивалося і в радянській період. Але ні тоді, ні тепер досягнення економічного районування не були реалізовані на практиці — для удосконалення управління економічним розвитком регіонів. Західна наука, як правило, не визнає об'єктивності існування економічних районів. Більшість науковців вважає районування процесом суб'єктивним, що повністю залежить від дослідника і його мети. Отже, розглянутий напрям географії має переважно формальний характер, сферою поширення якого залишається освіта.

Другий значний період розвитку вітчизняної економічної географії припадає на 20-ті роки. XX ст. і зумовлений розробкою Державного плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО). Хоча нині прийнято критикувати радянські досягнення, але на той час це був перший у світі комплексний, науково обґрунтований план формування нової економіки регіонів. Цей факт визнавала й тогочасна західна наука. Можливо, план ГОЕЛРО був прообразом планування сучасних "євро регіонів" та інших подібних об'єктів. У його розробці взяли участь енергетики, географи, гідрографи, економісти та інші спеціалісти. Пізніше при Держплані СРСР була створена спеціальна комісія з розробки планів перших п'ятирічок, важливе місце у роботі котрої посідали відомі географи. Тоді у вищих навчальних закладах були відкриті перші кафедри економічної географії, введене вивчення навчальних дисциплін з економічної географії, були створені також географічні науково-дослідні організації та інститути.

Як висновок, можна відзначити позитивні та негативні риси соціальної та економічної географії. Позитивні — комплексний (системний) підхід щодо дослідження проблем територіальної організації господарства і регіонального розвитку, який враховує не лише економічні інтереси (що є недоліком безпосередніх економічних досліджень), а й соціальні, природні, екологічні, історичні, етнічні та ін. Базується він на визнанні єдності та взаємозалежності системи "господарство — природа — населення".

Негативними рисами є брак конструктивних пропозицій для вирішення конкретних завдань удосконалення територіальної організації господарства і підняття рівня розвитку регіонів.

Географії ми завдячуємо створенням теорії чинників розвитку і розміщення господарства; виробленням понять про форми територіальної організації (територіально-господарські системи, територіальні структури); посиленням уваги до ролі трудових ресурсів і природно-ресурсного потенціалу в розміщенні господарства та ін.