Регіональна економіка - Качан Є.П. - Інноваційні зони

Це території з пільговими торговельними тарифами у сфері експорту та імпорту товарів, спеціальною митною політикою, наприклад, вільні міста, порти, прикордонні райони, транспортні вузли тощо. Глобалізація світової економіки призвела до створення ще більших зон вільної торгівлі (зон єдиного економічного простору), які охоплюють низку країн і створюють своєрідні міжнародні економічні регіони. За своєю суттю вони становлять об'єднання країв шляхом прийняття спеціальних угод про особливе тісне економічне й торговельне співробітництво, яке у регіональній науці називається регіоналізмом. Кількість таких міжнародних угруповань на кінець 90-х років XX ст., за різними оцінками, становить від 80 до 100. За даними Світового банку, в них зосереджено близько половини світової торгівлі. Найбільш відомими є Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА), Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАСТ), Азіатсько-Тихо-океанська економічна співдружність (АТЕС), МЕРКОСУР (об'єднання деяких континентальних країн Південної Америки), Південноафриканський комітет розвитку, Західноафриканський економічний і валютний союз, Південноазіатська асоціація регіонального співробітництва та ін.

Створення таких об'єднань сприяє як розвитку економіки країн-членів, так і пожвавленню торгівлі між ними. Проте функціонування відносно закритих торговельних союзів сприяє виникненню перешкод для подальшої глобалізації світової торгівлі і знижує її ефективність. У міжнародній практиці цей процес отримав назву "торговельних відхилень". Наприклад, у США імпортується більше мексиканських товарів тільки тому, що їх ввезення звільнене від митних тарифів, а більш дешеві товари таких країн, як, наприклад, Малайзії і Тайваню, мають менші шанси потрапити на внутрішній ринок США.

Групування країн в економічні блоки не означає безумовного прогресу в реалізації ідей вільної торгівлі. Дилема "вільна торгівля" або протекціонізм не зникає. Також у межах єдиного економічного союзу можуть виникати так звані "торговельні війни”) наприклад, рибні, виноградні, олійні, м'ясні та інші між країнами ЄС. В кінці 90-х років XX ст. торговельні війни почали переходити в іншу фазу розвитку, коли під контроль однієї країни підпадають ключові підприємства чи галузі іншої держави. Наслідком таких зовнішньоекономічних війн стає поступове "відторгнення" галузей від національної економіки країни і, як завершальний удар, перекачування національного доходу {"кредитний удар") в іншу країну.

Регіональні торговельні союзи, на думку Світової організації торгівлі (СОТ), послаблюють механізми регулювання міжнародної торгівлі, гальмують процеси глобальної економічної інтеграції. Але СОТ послідовно розробляє нові принципи єдиних світових правил формування торговельних блоків і вважає, що глобальну зону вільної торгівлі можна створити вже у 2020 р. [1].

Інноваційні зони

В умовах трансформації світової економіки від постіндустріального до інформаційного суспільства значущість науково-технічного прогресу (інновацій) стає вирішальним чинником розвитку. Країни і регіони, які не враховують цього факту, можуть залишитися на узбіччі світового прогресу і не зможуть інтегруватися у світову економічну систему. Сьогодення потребує нових економічних ресурсів: знань, неординарних здібностей і навичок, котрі роблять можливими появу і розповсюдження нових прогресивних технологій, нової продукції і послуг. Термін "інновації" вперше був використаний ще на початку XX ст. австрійським економістом Й. Шумпетером для досліджень впливу науково-технічних, технологічних і організаційних нововведень на динаміку економічного зростання у межах теорії циклів. На сьогодні вже зрозуміло, що інновації шляхом впливу на життєвий цикл продукту спричиняють еволюцію галузей, регіонів, ринкових структур, підвищують їх здатність щодо виживання у міжнародній конкуренції.

Фундаментом впровадження інновацій в інформаційну епоху є інноваційне середовище — "специфічна сукупність відносин виробництва і менеджменту, яка підтримує культуру праці та інструментальні цілі, спрямовані на генерування нового знання, нових процесів і продуктів. Специфіку інноваційного середовища визначає його спроможність генерувати синергію, тобто додаткову вартість отримують не з кумулятивного ефекту елементів середовища, але з їх взаємодії". Стійкість інноваційної активності залежить від сучасної інформаційної та фінансової підтримки, яку надають державні або регіональні інститути і організаційні структури, а також від зовнішніх (іноземних) учасників, що мають акції, або зацікавлені у виробництві і реалізації продукції відповідних підприємств [8].

Вирізняють три основних типи інноваційних зон: інноваційні центри й інкубатори, науково-технологічні парки і технополіси.

Інноваційні центри й інкубатори — це центри підтримки малого інноваційного підприємництва, де створюється сприятливе середовище для підготовки кадрів нових вітчизняних конкурентоспроможних фірм, надаються фонди венчурного (ризикового) капіталу. За джерелами фінансування інкубатори поділяються на державні, університетські, корпоративні і приватні. Середній термін перебування в інкубаторі нових фірм становить від одного до двох років.

Науково-технологічні парки — це територіальна група фірм з невеликими масштабами виробництва, що діють на основі використання науково-технічних розробок місцевого технічного університету або дослідницького центру. Тут концентруються компанії, що спеціалізуються на впровадженні високих технологій, створюються нові фірми, які покидають парк через 3—5 років. Видів таких парків багато, але переважають наукові (дослідницькі) і технологічні (виробничі) парки.

Технополіси — найперспективніша форма інтелектуалізації господарства, організації регіональних науково-виробничих комплексів. Як правило, це — нові міста, де співіснують промислові, науково-дослідні, селітебні й рекреаційні зони. Технополіси виступають плацдармами для нових технологій [7, 304—306].

Інноваційні зони вперше почали розвиватися у СІНА і європейських країнах в 50—70-х роках XX ст. Друга хвиля з'явилася в Японії, Сінгапурі, Китаї та інших регіонах Східної і Південно-Східної Азії. В колишньому Радянському Союзі найбільш розвиненими були закриті містечка ВПК (наприклад, Арзамас біля Горького) і наукові міста-супутники Москви (наприклад, Троїцьк, Пущіно, Зеленоград) та інших великих міст. Найвідомішими у світі є Силіконова (Кремнієва) долина біля Сан-Франциско, "Шосе 128" біля Бостона (на базі Массачусетського технологічного і Гарвардського університетів) у СІНА, інноваційна зона Кембриджського університету у Великій Британії, Мюнхенський і Гейдельберзький технополіси у Німеччині, науковий центр "Цукуба" під Токіо і "Технополіс" у промисловому коридорі Токіо-Нагоя-Осака-Кобе у Японії, науково-технологічні парки Тайбея (Тайвань) і Сінгапура та ін.

Для України формування інноваційних зон, на нашу думку, є обов'язковою умовою економічного і культурного розвитку країни. У іншому випадку роль України в інтеграційних процесах може залишитися на рівні сировинного, сільськогосподарського і рекреаційного придатку світової економіки.

Рекомендована і використана література

1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Регионализм в международной торговле / Б.Ф. Авдокушин [Электронный ресурс].

2. Алаев Э.Б. Социально-экономическая география : понятийно-терминологический словарь / Э.Б. Алаев. — М.: Мысль, 1983. — 350 с.

3. Где на Руси жить хорошо // Коммерсантъ. — 01.12.2003 [Электронный ресурс].

4. Географический энциклопедический словарь. Понятия и термины / гл. ред. А.Ф. Трешников. — М, : Сов. энцикл., 1988. — 432 с.

5. Гранберг А. Учебник "Основы региональной экономики" : о структуре, методологии и содержании / А. Гранберг // Рос. экон. жури. — 2000. — № 10. — С. 61—74.

6. Гранберг А. Учебник "Основы региональной экономики" : о структуре, методологии и содержании / А. Гранберг // Рос. экон. журн. — 2000. — № 11—12. — С. 38—50.

7. Дерганее ВА. Геоэкономика (Современная геополитика) : учеб. для вузов / В.А. Дергачев. — К.: ВИРА-Р, 2002. — 512 с.

8. Ермаков ЕА- Инновационная составляющая интеграционных процессов: региональный аспект / Е.А. Ермаков // Региональная экономика и управление : эл. науч. журн. — 2007. — Апрель, 13 [Электронный ресурс].

9. Марков Л.С. Экономические кластеры: понятия и характерные черты / Л.С. Марков // Актуальные проблемы социально-экономического развития: взгляд молодых ученых : сб. науч. тр. / под ред. В.Е. Селиверстова, В.М. Марковой, Е.С. Гвоздевой. — Новосибирск : ИЭОПП СО РАН, 2005. — С. 102—123. [Электронный ресурс].

10. Официальный сайт Российского государственного гуманитарного университета [Электронный ресурс].

11. Портер М.Э. Конкуренция : пер. с англ. / М.Э. Портер. — М.: Вильяме, 2001.

12. Региональная экономика. Контрольные вопросы по курсу к экзамену // Официальный информационный ресурс Российского государственного гуманитарного университета [Электронный ресурс].

13. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: підручник / за ред. B.B. Ковалевського, О,Л. Михайлюк, В.Ф. Семенова. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2004. — 350 с.

14. Сайт Інституту проблем законодавства імені Ярослава Мудрого [Електронний ресурс].

15. Сайт Института экономики города [Электронный ресурс].

16. Сіваченко І.Ю. Вільні економічні зони : навч. посіб. / І.Ю. Сіваченко, Н.О. Кухарська, М.А. Левицький. — К. : Дакор: Алеута, 2001. — 480 с.

17. Топчієв ОТ. Основи суспільної географії : навч. посіб. / О.Г. Топчієв. — О.: Астропринт, 2001. — 560 с.

18. Шаблій ОХ Основи загальної суспільної географії : підручник / О.І. Шаблій. — Л.: ЛНУ ім. Івана Франка, 2003.