Регіональна економіка - Качан Є.П. - 5.4. Показники, що характеризують спеціалізацію і комплексний розвиток економічних районів

У сучасних умовах об'єктом досліджень більшості науковців є інтегральне районування, актуальність якого зростає в умовах виокремлення регіональної економіки як науки.

Для практичних потреб все актуальнішими стають дослідження територіальних систем на різних ієрархічних рівнях районоутворення: макро- мезо-, мікрорайонування.

Макрорайонування передбачає виокремлення у межах держави великих економічних районів, які виділяються спеціалізацією господарства, тобто відіграють домінуючу роль у загальнодержавному поділі праці. В державах, невеликих за розмірами території, макрорайонування не здійснюється.

Мезорайонування фактично відповідає адміністративно-територіальному поділу держави. Мезорайонами, як правило, вважаються адміністративні області.

Мікрорайонування здійснюється шляхом поділу адміністративних областей на окремі низові адміністративні райони. В окремих випадках у мікрорайон можуть бути об'єднані кілька низових адміністративних районів за певними чи іншими ознаками (гірські, курортні, гірничі, прикордонні і т. ін.).

Особливістю мезо- і мікрорайонів є наявність в них органів управління регіональним розвитком, а також місцеве самоврядування, розробка річних планів соціально-економічного розвитку, здійснення фінансування бюджетних видатків.

На рівні макрорайонів розробляється Генеральна схема розвитку продуктивних сил України і великих економічних районів, довготермінові прогнози розвитку і розміщення продуктивних сил, програми соціально-економічного розвитку районів, а також баланси: паливно-енергетичні, продовольчі тощо.

При проведенні економічного районування використовується понад 50 показників. A.B. Поповкін пропонував ранжирувати ці показники за їх значущістю в районоутворенні, але при їх виборі варто враховувати змістовність певного показника і мінімізувати вплив цінового чинника на їх параметри.

В умовах ринкової економіки вдосконалення територіальної організації господарства відбувається з метою економії суспільних затрат праці. Для досягнення цієї мети поглиблюється галузева спеціалізація економічних районів.

Річну економію поточних витрат (Е) від спеціалізації умовно визначають як різницю між сумарними витратами (собівартість

виробництва плюс витрати на транспортування готової продукції до споживача) за колишнього і нового рівнів спеціалізації:

де С|, С2 — повна собівартість одиниці продукції відповідно до і після проведення спеціалізації; Т19 Т2 — транспортні витрати з розрахунку на одиницю продукції відповідно до і після проведення спеціалізації; В — річний випуск продукції після проведення спеціалізації.

У період переходу до ринкових відносин на території країни загострюються питання зниження собівартості й підвищення якості продукції та продуктивності праці. В розвинених країнах, особливо в СПІА та Японії, спеціалізація виробництва є переважно подетальною і технологічною. Очевидно, саме в цих напрямах розвиватиметься спеціалізація промисловості в Україні, що в майбутньому сприятиме поглибленню територіального поділу праці в окремих регіонах країни. Це стосується спеціалізації як промисловості, так і сільськогосподарського виробництва, де до того ж враховується його специфіка (природні та біологічні умови для рослин і тварин, особливості використання землі, матеріальних і трудових ресурсів, транспортних засобів, наявність ринків збуту). Залежно від головної галузі формуються господарства різних виробничих напрямів: зернові, льонарські, буряківницькі, молочні, м'ясо-молочні та ін.

Галузі спеціалізації визначають за системою певних коефіцієнтів: коефіцієнта локалізації галузі в районі, коефіцієнта виробництва продукції галузі на одну особу і коефіцієнта міжрайонної товарності продукції певної галузі.

Коефіцієнт локалізації {Кл), або концентрації, певного виробництва в районі:

де Лв — частка певної галузі у виробництві району; Пв к — частка певної галузі у виробництві країни.

Коефіцієнт виробництва продукції на одну особу (Кь п):

де Пгал —частка галузі району у виробництві продукції відповідної галузі в країни; Пнас — частка населення району в населенні країни.

Коефіцієнт міжрайонної товарності (К ):

де Вл — вартість продукції певної галузі району, що вивозиться за його межі; В— вартість продукції, яка виробляється у районі.

Останній коефіцієнт простіше визначити за відношенням обсягу вивезеної з району продукції галузі до обсягу її виробництва у районі в натуральних показниках.

Для галузей спеціалізації показники Кл і Кв п завжди більші за одиницю, а Ки — менший або дорівнює одиниці. На сьогодні немає даних про частку різних галузей промисловості у вартісному вираженні, тим більше про частку вивезення продукції різних галузей за межі певних економічних районів. Тому виникають певні труднощі з визначенням коефіцієнта локалізації або міжрайонної товарності. В цілому високі рівні спеціалізації або високу активність у міжрайонному поділі праці має, наприклад, чорна металургія в Донецькому економічному районі, цукрова промисловість — у Подільському.

Не менш важливим є показник загального рівня спеціалізації економічного району (Сз), за яким можна визначити конкретне місце, значущість господарського розвитку економічного району. Для його розрахунку використовують формулу

де С8 — загальний рівень спеціалізації району; Рв — частина сукупного суспільного продукту, що вивозиться за межі району, у вартісному вираженні; Рс — сукупний суспільний продукт, який виробляється в районі, у вартісному вираженні.

Частка сукупного суспільного продукту, який вивозиться за межі району, менша від частки сукупного суспільного продукту, котрий виробляється у районі. Тому рівень спеціалізації району не може становити 100 %, бо це означало б, що вироблювана у районі продукція повністю вивозиться за його межі.

Рівень комплексного розвитку господарства району (К) визначають у відсотках за формулою

де Рк — частка сукупного суспільного продукту, який споживається у районі; Р — сукупний суспільний продукт району у вартісному вираженні.

Частка сукупного суспільного продукту, який споживається в районі, завжди менша за частку сукупного суспільного продукту району, тому 100-відсотковий показник неможливий. Іншими словами, 100-відсоткова комплексність е нонсенсом, оскільки тоді райони могли б забезпечувати самі себе у своїх межах, а це суперечить поняттям "економічне районування" і "територіальний поділ праці". Між поняттями "спеціалізація" та "комплексний розвиток" є обернено пропорційна залежність:

Отже, підвищення рівня спеціалізації веде до зниження рівня комплексного розвитку і навпаки.

Отримані за наведеними формулами показники дають лише загальне уявлення про спеціалізацію та комплексний розвиток економіки району. Більш точні й достовірні дані можна отримати, користуючись сучасними балансовими розрахунками стосовно всіх галузей матеріального виробництва та невиробничої сфери, методичними вказівками із застосування економіко-математичних методів та ЕОМ.

При переході до ринкової економіки проблема управління економічними районами стає все актуальнішою. Система управління окремими регіонами потребує розробки цільових програм розвитку економічних районів, вдосконалення їх структури й організації.

Економічне районування тісно пов'язане з управлінням регіонами. Виокремлення системи районів допомагає створити в межах держави раціональні регіональні TBK з урахуванням прогресивних тенденцій у територіальному поділі праці, спеціалізації господарства, внутрішньоекономічних та міжрайонних зв'язках. Управління національною економікою поєднує господарський підхід із комплексним розвитком економічних районів та адміністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва. Особливо важливо правильно визначити стратегію розміщення продуктивних сил у кожному з виділених районів.

Економічне районування країни здійснюється на основі глибокого аналізу територіальної організації продуктивних сил. Щоправда, в сучасній літературі більше використовують термін "розміщення продуктивних сил", тобто вважають його синонімом поняття "територіальна організація продуктивних сил".

У сучасних умовах в основі формування раціональної територіальної організації продуктивних сил лежать територіальні процеси. Серед останніх передусім варто виокремити процеси територіальної (регіональної) диференціації і територіальної (регіональної) інтеграції.

Перехід до ринкових відносин в економіці України супроводжується процесами реструктуризації промисловості, змінами форм організації виробництва, особливо в сільському господарстві. Істотно змінилася роль окремих регіонів у економіці держави. Не викликає сумнівів той факт, що в економіці окремих регіонів відбуваються депресивні процеси, що потребує відповідного втручання держави шляхом розроблення і реалізації регіональних програм розвитку продуктивних сил у регіоні, визнаному депресивним.

Під час дослідження питань розміщення продуктивних сил і розвитку господарства регіонів центральне місце відводиться обґрунтуванню територіальних підходів при розробці сукупності основних положень, спрямованих на формування регіональної системи територіальної організації виробництва. Фактично концепція територіальної організації продуктивних сил — це система положень, спрямована на пошук шляхів оптимального розміщення продуктивних сил і вдосконалення регіонального господарства.

Таким чином, концепція розміщення — це система положень, кожне з яких спрямоване на вирішення певних аспектів проблеми територіальної організації продуктивних сил.

Центральним положенням вдосконалення територіальної організації продуктивних сил (ТОПС) є обґрунтування підходів до визначення оптимальних місць для розміщення нових і реконструкції діючих об'єктів промислового виробництва. Щоправда, під час визначення локального розміщення виробничих об'єктів потрібно враховувати концепцію територіальних обмежень.

В умовах ринкової економіки концепція територіальних обмежень має враховуватись на етапі екологічного обґрунтування розміщення нових об'єктів промисловості. Територіальні обмеження можуть враховуватись на етапі обґрунтування мікророзміщення, як, наприклад, реалізація принципу обмеження концентрації виробництва у великих містах.

Обґрунтування нового будівництва промислових об'єктів і реконструкція діючих виробництв мають спиратися на концепцію територіальних можливостей населених пунктів, яка враховує насамперед можливість економічного використання земель і можливостей водозабезпечення майбутніх підприємств.

Відомо, що соціальна і промислова інфраструктури є чи не найважливішими чинниками розміщення нових промислових підприємств. Варто зазначити, що в умовах становлення ринкових відносин роль цих чинників зростає, оскільки кожен інвестор прагне зменшити витрати, особливо в соціальній інфраструктурі.

У сучасних умовах під час вдосконалення територіальної організації продуктивних сил потрібно враховувати концепцію регіональних відмінностей. Більше того, вже сьогодні можна говорити про наявність в Україні так званих депресивних регіонів, що потребує врахування цієї ситуації у подальшому вдосконаленні територіальної організації продуктивних сил.

5.5. Проблеми реформування адміністративно-територіального устрою та економічного районування України

В останні роки все більше дискутується питання реформування адміністративно-територіального устрою України. Однак чіткої концепції такого реформування поки що не розроблено. її має розробити і затвердити Верховна Рада України. На сьогодні створено Міністерство регіонального розвитку і будівництва, яке і має займатися питаннями вдосконалення територіального устрою країни. Концепції, які пропонувались раніше, не витримували критики. Хоча, на нашу думку, варто розглянути питання про територіальну реформу Донецької та Одеської областей. На часі перегляд адміністративних меж сільських адміністративних районів. Вдосконалення законодавства про місцеве самоврядування внесе певні зміни і в адміністративно-територіальний устрій країни.

У сучасних умовах першочерговим завданням є узаконення на державному рівні мережі економічних районів. Прикладне значення економічного районування полягає в тому, що воно є основою вироблення регіональної економічної політики.

Раціональна мережа економічних районів має служити основою вдосконалення територіальної структури господарства, що є важливим в умовах трансформаційних процесів у економіці. Сьогодні е потреба в доповненні міжгалузевих комплексів окремими галузями і передусім підприємствами сільськогосподарського машинобудування, з виробництва товарів народного споживання (електротехніка, побутова техніка, одяг, взуття, легкові автомобілі, мотоцикли). Гострим залишається питання реконструкції і перепрофілювання підприємств воєнно-промислового комплексу. Потребує обґрунтування будівництво нових доріг і реконструкція старих.

Дедалі гострішими стають проблеми технічного переозброєння діючих підприємств паливно-енергетичного і металургійного комплексів, що призведе до нарощування потужностей на окремих підприємствах, а також закриття багатьох з них, оскільки реконструкція є економічно недоцільною.

Певні зміни в територіальну структуру господарства можуть внести геологічні дослідження території України. Відкриття нових родовищ корисних копалин може спричинити виникнення нових галузей промисловості, які б істотно вплинути на спеціалізацію економічних районів.

Членство України у Світовій організації торгівлі вносить певні зміни в галузеву структуру господарства окремих районів, особливо тих, що мають експортну орієнтацію економіки.

Рекомендована і використана література

1. Заставний ФД. Географія України / Ф.Д. Заставний. — Л., 1994.

2. Качан ЄЛ. Розміщення продуктивних сил України : підручник / Є.П. Качан, М.О. Ковтонюк, М.О. Петрига. — К.: Вища шк., 1997.

3. Кистанов В.В. Размещение производительных сил : учебник / В.В. Кистанов, П.В. Копылов и др. — М., 1994.

4. Олійник Я.Б. Регіональна економіка / Я.Б. Олійник. — К.: КНТ: Вид. ФурсаС.Я., 2007.

5. Паламарчук ММ. Соціально-економічне макрорайонуван-няУкраїни / М.М. Паламарчук, О.М. Паламарчук // Географія та основи економіки в школі. — 1998. — № 2.

6. Пила В.І. Спеціальні (вільні) економічні зони : навч. посіб. / ВЛ. Пила, О.О. Чмир. — К„ 1998.

7. Попович ВЛ. Регіонально-цілісний підхід в економіці / В.А. Попович. — К., 1998.

8. Соціально-економічна географія України : навч. посіб. / за ред. О.І. Шаблія. — К., 1994.