Регіональна економіка - Шевчук Л.Т. - Розділ 6. Економічне та соціально-економічне районування

1. Актуальність вивчення теми. Без загальноприйнятого на національному рівні соціально-економічного районування неможливе здійснення ефективної регіональної політики, отже, й оптимізація розвитку національного комплексу країни.

2. Провідна ідея теми. Соціально-економічне районування є фактором і наслідком територіальної організації продуктивних сил.

3. Головні завдання в освоєнні матеріалу. Навчитися працювати з різними схемами районування в пізнавальних цілях; виробити власне бачення про використання районування для управління суспільними процесами.

Повноцінне висвітлення проблем районування неможливе без застосування таких понять, як "районоутворення", "районологія", "власне районування", між котрими існує суттєва різниця.

Районоутворення - це об'єктивний процес формування та розвитку районів як інтегральних виробничо-територіальних систем (економічне районоутворення) або суспільно-територіальних систем (соціально-економічне районоутворення).Процес районоутворення відбувається незалежно від його пізнання. Він є, по суті, відображенням об'єктивних і суб'єктивних чинників формування та розвитку економічних, соціально-економічних або навіть соціальних районів.

Власне районування - процес поділу території на відносно цілісні частини - райони, мережа яких є результатом цього процесу. Районування має дещо суб'єктивний характер, бо залежить від системи аргументів і критеріїв, котрі використовують дослідники, а також від мети. Отже, районування можна розглядати як особливу форму систематизації, а саме - територіальну систематизацію.

Районологія - це наукове пізнання процесіврайоно-утворення і власне районування. Здійснення адекватного дійсності районування можливе лише на основі знання законів, закономірностей і принципів розвитку та розміщення продуктивних сил, формування і розвитку районів.

Районування повинно використовуватися в процесі територіального управління і регулювання територіального розвитку, формування регіональної політики, для вдосконалення політико-адміністративного поділу території тощо.

Історично склалися три підходи до районування:

1. Перший ґрунтується на положенні, що район існує реально, і завдання дослідника полягає у визначенні меж цього району. Такий підхід відстоювали П. Алампієв, Ю. Саушкін, В. Поповкін та ін.

2. Зміст другого полягає в тому, що район вважається суто розумовою, інтелектуальною конструкцією, яка дає змогу дослідникові впорядкувати інформацію у територіальному відношенні. Тому кількість варіантів районування зумовлена кількістю дослідників. Унаслідок цього кожен із варіантів має сенс лише у контексті питань, котрі висуває конкретний дослідник.

3. Третій підхід ґрунтується на тому, що район існує реально, але однозначно можна визначити лише його ядро, яке є основним згустком, фокусом району, і значно важче визначити периферійні частини, введення котрих до складу того чи іншого району часто залежить від способу районування. Отже, межі соціально-економічних районів часто можуть бути розпливчастими, а при їх визначені, безумовно, не можуть не мати місця суб'єктивні чинники.

У науковій літературі вживають поняття "економічне районування", "соціально-економічне районування" і "соціальне районування". До середини 70-х років XX ст. переважно оперували поняттям "економічне районування". В основу економічного районування покладено виділення територіально-господарських комплексів. Соціально-економічне районування - це виокремлене інтегральних суспільно-територіальних систем, а соціальне районування, відповідно, - власне територіальних соціальних утворень.

Територіальний поділ та інтеграція праці становлять основу формування економічних районів. Економічний район - це територіальна підсистема національного комплексу першого рангу зі спеціалізацією загальнодержавного значення. Згідно з Е. Алаєвим, економічний район - територіально-цілісна частина господарства країни, яка володіє такими ознаками: спеціалізацією як основною господарською функцією; комплексністю, що розуміється в найширшому змісті як взаємозв'язаність найважливіших елементів економічної і територіальної структур району; керованістю, тобто наявністю певних структур - галузевої і територіальної як матеріальної основи взаємозв'язаності елементів, що дає змогу розглядати район цілісною системою, організаційною ланкою управління господарством, через яку з найменшими затратами можуть вирішуватися і залежні, й автономні проблеми розвитку. На думку Е. Алаєва, об'єктивною основою економічного району є територіально виробничий комплекс.

Згідно з уявленнями сучасних економіко-географів та економістів, в основу економічного району покладено територіально-господарський комплекс. Функціональне зонування економічного району має такий вигляд: ядро (місце з найбільшою концентрацією господарської діяльності, зазвичай велике місто або агломерація) та периферійна зона. Економічний район формується під впливом дії районоутворювальних факторів. У ролі районоутворювальних, тобто таких, що детермінують утворення економічного району, можуть виступати усі фактори, які вже розглядалися (відносини в процесі економічної діяльності, поділ й інтеграція праці, співвідношення форм власності, технічна база господарства, природні умови та ресурси, політико-адміністративні межі, працересурсний потенціал под.).

Значення економічних районів для пізнання економічних процесів і управління економікою важко переоцінити,

У числі найважливіших принципів економічного районування найчастіше називають: реальність існування економічних районів; урахування ретроспективного розвитку районів; загальнодержавна (міжрайонна) господарська спеціалізація; комплексність розвитку господарства; раціональна організація міжрайонних економічних зв'язків; урахування політико-адміністра-тивних меж.

Таксономія економічних районів має вигляд: 1. Головні (великі) економічні райони - генеральна основа територіальної організації продуктивних сил країни (значна чи велика частина країни, що виділяється за господарською спеціалізацією, специфікою структури виробництва, характерними природними умовами, специфічним географічним положенням; переважно об'єднує території декількох областей).

2. Економічні підрайони - території областей, які мають подібну внутрірайонну спеціалізацію.

3. Обласні економічні райони - територіальні ланки народного господарства, відокремлені обласними адміністративними межами.

4. Низові економічні райони - територія адміністративних районів.

5. Економічні вузли - великі міста із зонами їх безпосереднього впливу.

За рівнем розвитку економічні райони дуже різняться між собою. Для визначення рівня розвитку того чи іншого економічного району використовують систему макроекономічних показників (валовий національний дохід на душу населення, рівень безробіття, продуктивність праці та ін.).

В умовах розбудови незалежної Української держави надзвичайно зростає роль соціально-економічного районування.

За О.Шаблієм, соціально-економічний район (антропо-географічний район) - це великий регіон України, територія якого тісно пов'язана з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом - демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним і економічним ядром, що визначає головні зовнішні функції та геопросторову організацію. Вчений виділяє такі ознаки соціально-економічних районів:

1. Тісний соціально-економічний, демографічний і культурний взаємозв'язок території району з головним ядром - її найбільшим за кількістю населення містом.

2. Формування у великому регіоні територіальної соціально-економічної системи, тобто такого просторового поєднання населення, соціальної, економічної й екологічної сфер, в якому на основі їх взаємозв'язаності, збалансованості та взаємодо-повнюваності створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства.

3. Спеціалізація району в загальноукраїнському (загальнодержавному) поділі й інтеграції праці.

4. Можливість здійснювати в межах району територіальне регулювання та координацію соціальних, економічних і демографічних процесів на субукраїнському рівні.

У праці М. Долішнього, М. Паламарчука, О. Паламарчука, Л. Шевчук "Соціально-економічне районування України" наголошується, що до основних напрямів фундаментальних досліджень, пов'язаних з опрацюванням проблем соціально-економічного районування, доцільно віднести такі:

- оцінка існуючого адміністративно-територіального поділу;

- визначення параметрів району;

- опрацювання принципів районування;

- розроблення наукових підходів і методичного апарату;

- аналіз запропонованих іншими авторами схем районування;

- обґрунтування мережі районів, уточнення їх меж;

- складання короткої характеристики кожного з виокремлених районів, визначення проблем їх соціально-економічного розвитку.

У названій праці сформульовані принципи, які випливають, на думку авторів, із закономірностей районоутворення і водночас є основою методів членування території:

1. Змістовність, а не формально-кількісний характер соціально-економічного районування. Соціально-економічний район - не статистично однорідна територія за якоюсь ознакою, а соціально-економічна єдність, цілісність, спільність життєдіяльності.

2. Перспективний характер районування. Він визначає часову властивість мереж районування і спрямовує кожну з них у майбутнє (за допомогою районування треба розв'язати і прогнозні соціально-економічні завдання), висуває вимоги до показників, параметрів районування, які повинні мати часову стійкість, відбивати довготривалі процеси. При цьому визначена мережа районування повинна зберегти значення у майбутньому.

3. Проблемність районування - націленість його на визначення соціально-економічних проблем у різних регіонах України. Цей принцип передбачає цільову спрямованість розробок стосовно соціально-економічного районування. Суть його полягає в тому, що разом із районуванням мають бути визначені й регіональні соціально-економічні проблеми, тобто соціально-економічне районування виступає засобом територіального впорядкування і типології, а отже, й систематизації відповідних проблем.

4. Об'єктивною ознакою соціально-економічного районування є диференціація соціально-економічних умов життєдіяльності населення на території.

5. Принцип відповідності соціально-економічного районування й адміністративно-територіального устрою України. Це означає, що межі соціально-економічних районів повинні збігатися з межами одиниць сучасного адміністративно-територіального устрою держави. Одиницею інтегрального соціально-економічного районування має бути область.

З-поміж інших принципів соціально-економічного районування автори називають такі:

- зміцнення територіальної єдності держави й удосконалення ЇЇ територіальної організації;

- врахування історико-географічних особливостей українських земель, національного й етнічного складу населення;

- посилення територіальної спеціалізації виробництва та можливості для комплексного економічного і соціального розвитку територій;

- збереження єдності локальних систем розселення;

- вибір найбільших центрів, які стануть ядрами районів.

Зазначимо, що ознаки соціально-економічних районів, сформульовані О. Шаблієм, можуть розглядатися як принципи соціально-економічного районування.

Безумовно, соціально-економічне районування є засобом відображення особливостей територіальної диференціації природних, соціально-економічних умов і політичних, економічних, соціальних та екологічних процесів країни. Воно, як наголошують провідні вчені, необхідне для поліпшення державного управління суспільством і повинно стати основою вдосконалення адміністративно-територіального поділу України. Результати районування у вигляді схеми не лише матимуть практичне застосування, а й відкриють можливість нових прикладних досліджень. Найважливішими напрямами прикладних досліджень на основі районування можуть стати раціоналізація територіально-господарських зв'язків - внутрішньодержавних і зовнішніх, обґрунтування вільних економічних зон.

Підсумовуючи, наголосимо: ефективна територіальна організація продуктивних сил можлива лише за наявності адекватного дійсності соціально-економічного районування. Ось чому так важливо активізувати роботи в Україні не тільки з власне районування, а й із районології, що в кінцевому підсумку сприятиме зміцненню і розквіту національного комплексу країни.