Загальна соціологія - Примуш М.В. - § 24.1 Природа, функції і структура культури

Ключові поняття та терміни

• мова

• знання

• переконання

• соціальні цінності

• соціальні норми

• соціологія культури

• соціологія науки

• соціологія освіти

• соціологія права і мистецтва

• соціологія моралі

§ 24.1 Природа, функції і структура культури

Культура — історично сформована сукупність соціальних норм і цінностей даної суспільної системи. Норми і цінності культури генетично не успадковуються, тому культура своїм існуванням демонструє соціальну природу, виражаючи в кожен момент спрямованість суспільства на створення, збереження і поширення результатів людської діяльності. Культура — не окремі оцінки, норми, не їхній набір, сума, а лише ціннісні моменти, узяті як цілісність.

Культуру розрізняють — матеріальну і духовну. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати (знаряддя праці, житла, засобу транспорту, предмети побуту), представляючи матеріалізацію людських ідей, опредмечення знання. Пов'язана з перетворенням навколишнього Середовища, матеріальна культура включає, по-перше, доцільне формування матеріального Середовища виробництва, по-друге, зміна матеріального Середовища побуту, і, по-третє, зміна соціального Середовища фізичного розвитку людини.

Духовна культура — дуже складна і багатогранна система, що включає усі види та форми і рівні суспільної свідомості, системи освіти і виховання, системи установ культури. Сюди ж відносяться усі види пізнання й просвіти, усі форми і типи літератури, мистецтва, філософії, релігії, науки, моральності. Соціологія виходить з того, що духовне виробництво розвивається разом з матеріальним, що в антагоністичних суспільствах культурний розвиток відбиває боротьбу класів і що в індустріальних, постіндустріальних, соціально-інтегрованих суспільствах формується зовсім нова загальнолюдська культура, ядром якої стають загальнолюдські інтереси і цінності. Якщо матеріальна культура переважно представляє досягнення в оволодінні силами природи, то духовна культура характеризує рівень і глибину пізнання природи і суспільства.

Мова. Властиві світосприйманню того чи іншого народу поняття, система понять — мова є першооснова будь-якої культури. Усі люди освоюють світ, осмислюють, фіксують його елементи в чомусь по-своєму, по особливому. В Україні багато є понять явищ природи властивих тільки українцям у визначенні їх. Так, пори року, у назвах місяців, відбиті явища природи, характерні саме Україні, її природним умовам, клімату. У мовах одних народів тверда побудова фраз, з підметом обов'язково на першому місці, в інших — може стояти підмет на початку, у середині, і наприкінці фрази. І все це має відношення до культури.

Мова грає і важливу роль ретранслятора культури. Адже культура поширюється і жестом, обрядом, танцем і т. п. Існують два крайні погляди, дві позиції в оцінці мови як ретранслятора культури. Одні узагалі вважають, що для передачі національної своєрідності, колориту, звичаїв, удач роль мови не така вже значима. І цілком припустимо, що не наносить реальної шкоди розвитку національної культури практика витіснення рідної мови мовою, що має міжнародний статус і т. п. Мабуть, з доводами й аргументами не можна погодитися. Справа в тому, що витісняти рідну мову в передачі національних цінностей культури навіть мовою, що має міжнародний статус, значить звужувати межі розквіту національної культури. Але разом з тим не можна й абсолютизувати роль мови ледве чи не єдиного носія національної культури.

Однак мова не тільки ретранслятор культури, але за всіх часів мова є засіб влади.

Переконання, знання — основні елементи культури. У переконаннях міститися те, чому люди в дійсності прихильні, чим керуються в повсякденній діяльності, що втілюють р образах, нормах і звичках поведінки і т. д.

Переконання — певний духовний стан, властивість, для якого характерна генетична не розчленованість інтелектуально-раціонального, чуттєво-емоційного і вольового компонентів.

Переконання пов'язані з природними об'єктами і соціальними. Будь-які переконання, чи пов'язані вони з об'єктами природи чи із соціальними об'єктами, у свою структуру включають визначені зведення, інформацію (наукову і повсякденну) про явища громадського життя, про суть норм, принципів поведінки, тобто знання.

Під взаємодією об'єктивних умов буття людей і в процесі засвоєння створеної суспільством духовної культури і нагромадження особистого практичного досвіду і складаються переконання. У структуру переконань обов'язковим компонентом входять визначені знання, що здобувають характер особисто значимого. Природно, що далеко не всі знання, що входять у переконання, рівнозначні, тим більше, що більшість знань, якими володіє суспільство, переконаннями так і не стають. Між існуючими і розповсюдженими в суспільстві знаннями і переконаннями людей завпеди існує невідповідність. Особливо часта невідповідність стосується знань ідеологічного спектра. Якщо знання суперечать дійсності, але мають статус пануючих і нав'язуються суспільству, то люди рано чи пізно починають чинити опір їхньому розвитку. І, навпаки, коли знання відбивають об'єктивні тенденції розвитку, те їхнє поширення істотне впливає на переконання, сприяє духовному прогресу.

Поряд зі знаннями найважливішою частиною соціальної культури є соціальні цінності і норми.

Соціальні цінності — продукт соціальної взаємодії людей і їхніх груп, у процесі якого виявляється здатність того чи іншого соціального явища чи процесу задовольняти потреби, інтереси, бажання особистості, соціальної групи чи суспільства в цілому і відбувається їх оцінка. Саме вони дозволяють кожному члену суспільства зрозуміти і засвоїти, що в ньому визнається добром, а що злом; які риси поведінки особистості приймаються, схвалюються і наскільки, а які і наскільки засуджуються; у чому щастя і сенс життя і т. д. Поведінка людей у суспільстві, у соціальній групі чи спільності визначається насамперед їхньою орієнтацією на визначені цінності (ціннісною орієнтацією).

Соціальні цінності — це більш-менш загальновизнані вагомі стандарти, тобто розділені суспільством чи соціальною групою переконання з приводу цілей, які необхідно досягти тих основних шляхів засобів, що ведуть до цих цілей. Іншими словами, соціальні цінності відповідають на запитання, як відноситися до того, що вже є, до того, що може бути.

Звичайно, далеко не всі люди в тому самому суспільстві (групі) прихильні тим самим цінностям, однаково розуміють і приймають принципи добра, рівності, справедливості, волі, братерства і т. д. Одні — прихильники колективізму, інші — індивідуалізму; для одного головне в житті — кар'єра, для іншого — багатство, для третього — чесність і порядність і т. п. Ціннісна орієнтація індивідів у суспільстві може бути і дійсно буває не тільки різною, але й протилежною. Але це не означає, що в суспільства (чи соціальної групи) не може бути загальних соціальних цінностей, що воно висуває, затверджує і захищає. Цінності притаманні суспільству чи соціальній групі, а ціннісні орієнтації — особистості.

Категорію "соціальні цінності" ввів у соціологію М. Вебер. Надалі Т. Парсонс та інші структурні функціоналісти стали розглядати їхню спільність як найважливіший принцип, завдяки якому досягається соціальна згода і соціальний порядок. Так, у демократичному суспільстві найважливішими цінностями звичайно виступають світ, воля, рівність і братерство людей, їхня честь і гідність, соціальна справедливість, солідарність, громадянський обов'язок, матеріальне благополуччя, духовне багатство і багато чого іншого.

Соціальні норми похідні від соціальних цінностей і ґрунтуються на них.

Соціальні норми — це правила поведінки, очікування стандарти, що регулюють поведінку людей, громадське життя відповідно до цінностей визначеної культури І зміцнюють стабільність і цілісність суспільства.

Повторюваність, стійкість і регулярність визначених соціальних взаємодій викликають у суспільстві потребу в закріпленні таких загальних правил, норм, які б одноманітно визначали дії людей і відносини між ними у відповідних ситуаціях. Завдяки цьому суб'єкти соціальної взаємодії одержують можливість передбачати поведінку інших учасників суспільних відносин і відповідно до цього будувати власну поведінку, а суспільство — контролювати й оцінювати поведінку кожного.

Дотримання цих норм забезпечується в суспільстві звичайно шляхом застосування соціальних заохочень і соціальних покарань, тобто позитивними і негативними санкціями, що виступають як найбільш конкретний, прямий і безпосередній елемент у структурі соціальної регуляції. Соціальні норми класифікуються за різними підставами. Особливо важливий для ціннісно-нормативної регуляції життя суспільства поділ їх на правові і моральні. Перші виявляються у формі закону, іноді державного чи адміністративного нормативного акту, містять чіткі диспозиції, що визначають умови застосування даної юридичної норми, і санкції, здійснювані відповідними органами. Дотримання других забезпечується силою суспільної думки, морального боргу особистості.

Цінності виступають фактором, що грає визначену роль у регуляції соціальних взаємозв'язків. Цінності — визначальний елемент культури, її ядро. Культура — спосіб, метод іменного, ціннісного освоєння дійсності і явищ природи. Цінності — це своєрідний соціальний механізм, що виявляє, систематизує, упорядковує, відтворює, зберігає, захищає, розвиває і передає все корисне в суспільстві

Соціологічний підхід до ціннісних явищ складається в розгляді саме їх як стандартів, зразків, еталонів соціальної поведінки. Тут цінності виступають не стільки елементами мотивів, скільки в значенні змісту норм, критеріїв спілкування, що мають характер розпоряджень, обов'язків, вимог. Цінність виражає істотне відношення, де визначається значимість об'єкта для цілей суб'єкта в якісних і кількісних показниках. Для того, щоб те чи інше явище дійсності стало цінністю, воно повинне мати визначені властивості, здатні бути корисними для людини. У такому змісті цінність — об'єктивна. Цінність — це значення предмета для людини. Поза відношенням до людини категорія цінності позбавлена змісту. У такому понятті цінність суб'єктивна.

Єдність суб'єктивного й об'єктивного в ціннісному виявляється в градації самих цінностей. З одного боку, цінність — явище визначається інтенсивністю тих об'єктивно властивих йому властивостей, що мають користь для людини. Але з іншого боку, сам вибір інтенсивності визначається людськими інтересами, що можуть знаходиться в зворотно пропорційному відношенні до інтенсивності оцінюваної властивості. Якщо усі відомі цінності розподілити за ступенем їхньої значимості для людського існування, то вийде класифікація у вигляді ієрархії цінностей, підлеглих принципу субординації, де кожна цінність стосовно старшої відіграє роль засобу чи умови. Вищі цінності буття — людина і людство. Всі інші цінності — є такими лише постільки, оскільки забезпечують існування й еволюцію людства.

Класифікація цінностей:

1) Людина і людство — вищі цінності.

2) Природні ресурси, знаряддя праці і продукти праці необхідні для існування і відтворення людства — цінності матеріального життя.

3) Різні суспільні утворення, необхідні для життєдіяльності суспільства — цінності соціального життя.

4) Наукові знання, філософські, моральні, естетичні й інші уявлення, ідеї, норми, покликані задовольнити духовні потреби — цінності культури.

Визнають цінності не за їхньою приналежністю до світу речей, соціальних явищ чи елементів свідомості, а за тим, яку потребу вони переважно задовольняють. Соціальний механізм, за допомогою якого відбувається виявлення, систематизація, відтворення і розвиток цінностей, і складає людську культуру.

Культура мас такі функції:

1. Пізнавально-евристична функція. Знання матеріальної і духовної культури тієї чи іншої епохи дає можливість адекватно судити про ступінь пізнання природи і суспільства. Культура дає не тільки цілісну картину пізнання й освоєння світу за допомогою усіх форм суспільної свідомості, але і сприяє здійсненню евристичних цілей людини, її пошукам найбільш ефективних форм посилення влади людини стосовно навколишнього світу. Будучи реалізацією сутнісних сил людини у всіх сферах її діяльності, культура нерозривно пов'язана з творчістю.

2. Функції передачі соціальної спадщини. Поряд з генетичною програмою, розвиток людини здійснюється шляхом освоєння соціального досвіду попередніх поколінь. Це стає можливим переважно завдяки особливій суспільній системі — культурі, яка виступає формою збереження, соціальної трансляції, застосування й удосконалювання людського досвіду.

3. Регулятивно-аксіологічна, ціннісна функція. Культура з позиції такої функції виступає як система суспільних норм і цінностей у сфері міжособистісних відносин. Регулятивна функція культури підтримується суспільною думкою, мораллю, правом.

Інтелектуальне, духовне життя суспільства виявляється в двох якостях. Духовне життя суспільства — реальний процес життєдіяльності людей, один з основних видів життєдіяльності, що включається в усі соціальні процеси. Щоб мати необхідні матеріальні засоби для життя, люди займаються матеріально-виробничою діяльністю. Але як свідомі істоти, люди не можуть не задовольняти свої духовні потреби, тому, здійснюючи виробництво свідомості, вступають у духовне спілкування. Духовне життя, з однієї сторони загальний спосіб життєдіяльності, а з іншої, — утворює відносно самостійну сферу.

Поняття духовне життя суспільства нерідко розглядають як синонім поняття духовна культура. Однак, духовне життя — визначена сфера громадського життя поряд з економічною, соціально-політичною сферами. Вона включає всі духовні формування, утворення, у тому числі, психологію людей, повсякденну свідомість, мораль і т.п. Духовна культура — визначений зріз духовного життя, її ядро. Загальносоціологічна теорія розглядає духовне життя у відносній цілісності і нерозчленованості, переважно в співвідношенні з матеріальним життям і суспільними сферами.

У соціології виділяються чотири групи показників розвитку культури суспільства.

1) Показники, що характеризують рівень розвитку суспільної свідомості, інтенсивність протікання культурних процесів.

2) Показники пов'язані з розкриттям домінуючого типу культурної орієнтації суспільства.

3) Фіксує ступінь утвердження в суспільній свідомості цінностей людського існування.

4) Характеризує культурний розвиток суспільства в аспекті взаємин пануючої культури з іншими культурами.

Культурне життя, будучи вбудованим в існуючу соціальну систему, підкоряється різним закономірностям. Серед них виділяються закономірності, властиві суспільству і ті, що розповсюджують свою дію на всю соціальну сферу, включаючи і культуру. Виділяються закономірності взаємозв'язку культури і системи відтворення матеріального життя, тобто взаємозв'язку між основними формами соціального буття. Постійно дають звістку закономірності взаємозв'язку культурного життя з іншими сферами життєдіяльності людей (економічною, політичною, сімейною, побутовою і т. п.). Не можна ігнорувати закономірності власне культурного життя. Заявляють про себе закономірності взаємозв'язку різних рівнів організації культурного життя, зокрема взаємозв'язку професійного й аматорського, суспільних і індивідуальних форм культурного виробництва і споживання, новаторства і тиражування.

Особливість закономірностей культурного життя складається в тому, що вони відносяться не тільки до духовного світу індивіда, але і до суспільного духовного виробництва, духовного споживання і духовного спілкування.

Формування суб'єкта соціокультурного процесу пов'язане з освоєнням інтеріоризацією культурних цінностей і норм, коли набувають соціальну значимість і визнання природні потреби і почуття індивіда. Механізм освоєння культурних цінностей і норм одночасно виступає механізмом відтворення й утворення культури. Дію такого механізму можна викласти у вигляді деякої послідовності (якщо не лінійної, то логічної) включення особистості у світ культури:

• залучення до світу культури починається з освоєння наявних культурних цінностей, залишених у спадщину від попередніх поколінь;

• наявність суспільно значимих цінностей створює можливості комунікації в культурній діяльності, звільняє її від впливу чисто суб'єктивної сваволі;

• створення нових культурних цінностей можливо лише за умови високої організації суспільного виробництва;

• для створення й освоєння культурних цінностей і норм формуються організації двох типів: інституціалізовані спілки, об'єднання, санкціоновані державою (університети, академії, консерваторії і т. п.) та неформальні групи, екзотичні спілки однодумців (політичні партії, творчі спільноти, художні суспільства, комуни і т. п.). Сформовані організації мають щось загальне: вони викликають поділ творчих організаційних функцій, що закріплюються поділом праці усередині духовного виробництва.

• різні форми масової комунікації закладають технологічні основи створення й освоєння норм і цінностей культури, що здобуває через системи освіти систематизований, комплексний та формально загальний характер. Культура, відкриваючи шлях наукою просвіті, стає могутнім фактором впливу на свідомості мас.