Людина і світ - Юрій М.Ф. - ЛИЦАРСТВО

Виникнення лицарства було викликане не стільки розколом суспільства на класи, скільки військовою необхідністю. Традиційна піхота варварів не могла ефективно протистояти кінним воїнам Сходу, що вторгалися в Європу. Війна стає усе більш професійною, а озброєння - усе більш дорогим. І в результаті суспільство остаточно поділяється на "тих, хто працює", і "тих, хто воює".

Ідеологія нового стану, що поєднував усіх світських феодалів аж до короля, виникла не на порожньому місці. За плечима в лицарів були традиції предків - вождів і дружинників варварської епохи. І лицарська система цінностей представляла вигадливий сплав варварства і християнства.

Центральне місце в цій системі займав такий лицарський ідеал, як доблесть (не слід плутати її зі звичайною для кожного лицаря хоробрістю). Під доблестю лицар розумів сміливість, яка доходить до нерозсудливості, постійний пошук небезпек і презирства до смерті якості, що підкреслюються в героїв лицарських поем. Так, граф Роланд ("Пісня про Роланда") категорично відмовляється просити про допомогу, хоча вороги багаторазово перемагають його загін. Л герой "Пісні про Нібелунгів" у відповідь на прохання не їхати на бенкет до ворогів, де його очікує загибель, гордовито відповідає: "Відповісти їм відмовою не дозволяє честь".

Ідеалом лицарства були не розважливі політики, а такі люди, як Річард Левине Серце, який міг із жменькою воїнів кинутися на ціле військо. Сила традиції була така велика, що королі заради подвигів ризикували інтересами держави. А воєначальники нерідко жертвували зручною позицією і програвали битву з остраху, що їх звинуватять у несміливості. У битві під Аленкурою(1415)французькі лицарі зі словами "Навіщо нам ці крамарі?" відмовилися від допомоги паризьких городян. Битва була програна, але " честь врятована".

Нерозривно пов'язана з доблестю й обов'язковість гідної поведінки на лицарському двобої. В одній з поем, наприклад, із замилуванням розповідається про те, як лицар перед боєм із супротивником, у якого немає щита, пропонує йому свій. А той, розчулений такою великодушністю, клянеться, що не принесе йому шкоди в битві.

Отже, шляхетність, чемність... Однак усе в Середньовіччі побудоване на контрастах. Поряд з цивілізованістю в лицарі залишалася неабияка частка дикості від німецького воїна-звіра. Вона відбилася в звіриній емблематиці на гербах і в шанобливих прізвиськах: Левине Серце, Лев, Дикий Вепр. Автор "Пісні про Нібелунгів" спокійно описує те, як лицарі на полі бою гамують спрагу кров'ю убитих ворогів - типово варварський звичай.

Дуже важливим аспектом ціннісної системи лицарства були нагальні відносини. їхня економічна основа проста - великий феодал дарував лицарю земельне володіння (феод), за що той приносив йому присягу на вірність.

Зі своєї сторони, сеньйору належало піклуватися про васала як про члена власної сім'ї. Приносячи присягу, лицар вкладав свої руки в руки сеньйора, показуючи цим, що він віддається на його милість. Сеньйор зобов'язаний був виявляти виняткову щедрість до васала, нічого для нього не шкодуючи. Яскравий приклад цього ми знаходимо в "Пісні про Роланда", де Карл Великий стирає кров з обличчя свого вірного лицаря краєм розкішної горностаєвої мантії.

У реальному житті, звичайно, бувало і так, що сеньйори і васали зраджували один одного. Однак еталоном усе-таки вважалася вірність.

Щедрість і розкіш, що переходили у марнотратство, пропонувалися не тільки сеньйорам, але і узагалі всім лицарям. Це було свідченням доблесті і широкої натури. А якщо так, то шляхетні лицарі намагалися перехизувати один одного в примхах. Один наказує засіяти зоране поле шматочками срібла, інший наказує готувати їжу на дорогих воскових свічах тощо.

Надзвичайно розповсюдженою в літературі темою є лицарське ставлення до жінки. Культ Прекрасної Дами був вираженням пориву до чистого і високого прекрасного життя, туга за яким ставала тим більшою, чим кривавішою! грубішою були вдачі епохи. Трепетне і шанобливе ставлення до жінки покрило нев'янучим зачаруванням ідею лицарства.

Однак і тут реальність не завжди відповідала ідеалу. У сімейних відносинах лицарі нерідко були дуже грубими. Зламані носи дружин досить звичайне явище того часу. Та і узагалі ставитися до дружини так само шанобливо, як до коханої, вважалося поганою ознакою.

Варварському поклонінню зброї (особливо мечу) християнська релігія надала нового змісту. У рукоятку меча тепер вправлялися християнські святині. Таким чином, він набував ніби надприродної сили і сам ставав священним предметом. Крім того, уткнутий у землю меч поставав у вигляді хреста, перед яким лицар, схиливши коліна, міг помолитися перед боєм. "Се хрест Господній, якого уникають вороги". Цей момент був особливо важливий у війнах з ворогами "віри Христової". І взагалі лицарська зброя в Середньовіччя - символ волі і шляхетності. Інші стани носити його права не мали.

З інших моментів лицарського "кодексу честі" необхідно відзначити обов'язковість помсти за образу родича і друга (спадщина родового ладу), а також непорушність військового побратимства, що вважалося непідвладним навіть смерті. Приміром, учасники взяття Єрусалима в 1199 р. (Перший Хрестовий похід) стверджували, що на штурм йшли не тільки живі, але і ті, хто загинув у дорозі.

Незайвим буде відзначити, що правила честі діяли тільки усередині лицарського стану і на інші не поширювалися. Може, це одна з причин того, що доблесть і шляхетність вигадливо перепліталися в "хазяях Середньовіччя" із чванством, кровожерливістю й іншими вадами.