Людина і світ - Юрій М.Ф. - НОВІ ЦІННОСТІ НОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Слово капітал походить з пізньої латини. З'явившись у побуті близько XII-XIII ст., воно спочатку означало цінності, запас товарів, масу грошей або ж гроші, що приносять відсоток. Саме вони давали можливість придбати будь-який інший товар. Гроші, що пускаються в торговий обіг, здавалося, самі собою приносили доходи. Купці прагнули наживатися на різниці в цінах товарів на різних ринках. Лихварі давали гроші в борг під відсотки. І в тому, і в іншому випадку гроші виступали джерелом власного збільшення. Але ці зміни відбувалися тільки в сфері обігу.

Поступово до власників грошей приходило усвідомлення того, що є інший, більш ефективний спосіб одержання доходів. Нарощуючи випуск товарів, можна успішніше конкурувати на ринку, граючи на цінах. Зрозумівши це, власники грошей зрозуміли й інше: для проникнення капіталу в сферу виробництва потрібні певні суспільні відносини, і насамперед потрібно було, щоб власник грошей міг знайти на ринку такий товар, який, будучи вкладеним у виробництво інших товарів, давав би прибуток стійко і постійно. Таким товаром виявилася робоча сила - здатність людини своєю працею створювати товари, які володіють більшою вартістю, ніж вартість самої робочої сили.

Перетворення робочої сили в товар стало можливим в умовах первісного нагромадження капіталу, що було підготовлено, з одного боку, звільненням людей праці від кріпосної залежності, а з іншого боку "звільненням" від власності на засоби виробництва.

У результаті всіх цих перетворень докорінно змінився спосіб поєднання працівника з засобами виробництва. На місце позаекономічного примусу до праці прийшло інше: формально рівноправний договір, у якому беруть участь двоє. Один з них - підприємець, власник засобів виробництва, інший -працівник, власник робочої сили. Однак другий при зовнішній рівності становища "договірних сторін" не вільний у виборі умов договору. Відносини між працівником і власником засобів виробництва остаточно набули економічного характеру, що не могло не позначитися на всіх інших сторонах життя суспільства.

НОВІ ЦІННОСТІ НОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Одним із ключових моментів європейської історії, унікальним періодом ламання існуючих просторових і тимчасових кордонів була епоха Відродження. Вона збіглася з відкриттям Нового Світу і з повторним відкриттям античного світу.

Породжені розвитком капіталістичного укладу господарювання історичні зрушення послабляли цінності, які "приховували" людину Середньовіччя до певного стану і тієї соціальній ролі, що, здавалося б, не могла змінитися ні при яких обставинах. Особливо помітні зміни відбувалися в містах, де стрімко йшло збагачення, яке відразу змінювало соціальний статус сімей, що збагатилися, і разом з тим часті були випадки повного розорення власників, які вважалися процвітаючими.

Середньовіччя зживало себе. Усе більшого значення набували міста і міські ремісничі зв'язки, які поступово переборювали усі феодальні обмеження і націлювалися на приватне підприємництво, на експлуатацію найманої робочої сили з метою одержання нових доходів. У містах бурхливо протікало господарське і політичне життя, формувалися нові ідеї і уявлення про достоїнства особистості. Носіями цих ідей і уявлень були службовці в різних торгових і промислових фірмах, чиновники державних і міських органів управління, учителі, лікарі, юристи, художники, скульптори, поети тощо.

У ту епоху людина стала розглядатися не як носій усіляких вад, зобов'язана присвятити своє життя спокуті "первородного гріха", а як вільна особистість, що володіє природним правом на щастя. Не аскетична відмова від земних радостей, а повнокровне, насичене духовною і плотською насолодами життя визнавалося єдино гідним людини. Саме завдяки постійній і органічній взаємодії нових ідеалів і цінностей епоха Відродження змогла висунути титанів думки і створити неминучі духовні цінності.

Ви знаєте імена видатних діячів Відродження, імовірно, не тільки з Підручників історії, але і з інших книг: вам відомі багато великих відкриттів тієї епохи. Однак у літературі трохи менше говориться про інше - про те, що невід'ємною частиною життя і побуту суспільства епохи Відродження були астрологія і магічні дії. І це аж ніяк не результат неуцтва, а швидше прояв спраги опанувати таємничими силами природи. У ту далеку епоху люди ворожили на трупах, викликали демонів, робили магічні обряди при закладці будинків, заривали в землю ослів у посуху, сподіваючись викликати дощ, вірили в привиди, у "погане" око, займалися хіромантією тощо.

Ще одним проявом емоційного життя людей був авантюризм - пристрасть до пригод. Так, Шалений Орландо (XV ст.), герой однієї з поем, який намагається допомагати бідним і стражденним, переслідує високі і глибоко людяні цілі, у своїх подорожах зустрічається з різними чудесами, безрозсудним коханням; його розум подорожує на Місяць тощо. У поемі фігурують любовні напої, чарівне кільце, розмовляючі дерева, скелі тощо. І все це сприймалося як цілком реальне.

У житті суспільства, що виходило з надр Середньовіччя, гуманізм нерідко йшов поруч з пристрастями, свавіллям і жорстокістю. Знаменитий флорентійський правитель, поет Лоренцо Медічі (1449-1492), що вважався найбільшим заступником мистецтв і наук, відбирав придане в дівчат, страчував і вішав, аж ніяк не зневажав інтригами і супутніми їм отрутою і кинджалом. Цезар Борджіа (1475-1507), який служив для знаменитого мислителя Н. Макіавеллі зразком ідеального володаря і був покровителем у свій час Леонардо да Вінчі, володів не тільки політичним хистом і енергією, але і нещадністю: він убив власного брата, отруїв кузена, були на його совісті й інші загублені душі. Та й самі титани Відродження були далеко не ідеальними з погляду нинішньої моральної поведінки: вони сварилися і билися на дуелях, суперничали один з одним, полеміка їхня пересипана неймовірними образами й обвинуваченнями.

Нагадаємо ще про один факт, який пов'язується рідко в нашій свідомості з Ренесансом,- про інквізицію. Ця судово-поліцейська організація католицької церкви з боротьби з єретиками офіційно функціонувала в Іспанії з 1480 р., в Італії - з 1542 р. Підраховано, що за 150 років в Іспанії, Німеччині, Італії на багаттях інквізиції було спалено 30 тис. " відьом".

Злочини і вади характерні для всіх епох людської історії. Були вони й у Середні віки, коли люди грішили і каялися у своїх гріхах, а покаявшись, знову грішили. В епоху Відродження люди, роблячи найбільш дикі злочини, не каялися і чинили так тому, що суддю вони бачили не в образі Бога, а в думці інших людей, теж грішних. Народжувалася інша, цілком світська етика, яка відкидала страх перед Богом.

Проте, які риси шанувалися в ті часи, можна прочитати в трактатах Леона Баттіста Альберті (1404-1472). про якого відомий біограф діячів Відродження Джорджіо Напарі писав так: "Був Леоне Баттіста людиною вдачі ввічливої і похвальної, товаришем людей доброчесних, привітним і ввічливим л усіма. без винятку; і прожив він свої: життя гідно і як личить шляхетній людині... Дог - и г ні и дуже зрілого віку, пін. задоволений і спокійний, пішов у краще життя, залишивши по собі поважну сливу".

Альберті оспівував хазяйновитість, що розумілася широко, як розпорядження власною душею, тілом і часом. Тіло, думав він, повинно бути здоровим, мінним і красивим (це вже далеко від ідеалів Середньовіччя). Варто володіти своїми пристрастями, не порушувати душевного спокою заздрістю, зберігати веселий настрій. Час потрібно розподіляти розумно, наповнюючи його працею. Праця не повинна бути тяжкою і виснажливою: тут, як і у всьому, важливо знати міру. Оздоблення в будинку повинно бути не розкішним, я зручним, простої і найкращої якості, тому що добротні речі міцніші і радують око.

.Леон Баттіста Альберті вважав природним прагнення людини множити багатсво, причому не тільки працею, але й ощадливістю. Витрати можна розділити на необхідні і необов'язкові, а останні на припустимі і божевільні. До необхідних витрат він відносив утримання будинку, маєтку, ведення "справи", словом, усе, що мас на меті забезпечити сім'ї комфорт і гідне становище в суспільстві. Щедрість припустима там, де цього вимагають . розуміння честі сім'ї, батьківщини.

Припустимі витрати ці покупку срібли, чудових килимів, коней, книг, одягу. Ці витрати краще не робити відразу, а відкладати для того, щоб у випадку ускладнення відмовитися від них чи остаточно гарно обміркувати покупку. Тоді витрат буде менше, а задоволень більше. До божевільних витрат він зараховував утримання юрби дозвільних нахлібників, паразитів, підлесників. Ощадливість Альберті розглядав як гарантію незалежності. Варто триматися "золотої середини" між скнарістю і шпурлянням грошей на вітер. Така "золота середина" - помірність. Гроші краще вкладати в маєтки, в іншу справу, але уникати давати в борг.

Невластивою для Середньовіччя рисою була віра в людину, у її надзвичайні можливості. У людині, думав Альберті, є щось від безсмертного Боги. Активність, для якої породжена людина, потенційно безмежна. Однак для того, щоб реалізувати свої можливості, людина повинна бути хазяїном усього й усе перетворювати на свою користь. Активність у працях Альберті позбавлена релігійних мотивів: людина повинна розраховувати насамперед на нагороду і доброчесне життя на землі, а нагороди це статок, любов, повага навколишніх. У той же час Альберті застерігав від ледарства, користолюбства, розв'язності і сварливості.

Формування нових цінностей пов'язане й із широким, складним за складом учасників соціально-політичним і ідеологічним рухом проти католицької церкви Реформацією, що охопили Західну і Центральну Європу в XVІ ст. Ідеологи Реформації наполягали на тому, що людина не мас потреби в посередництві церкви для порятунку своєї душі, він досягається лише внутрішньою вірою кожного.

У ряді країн у результаті Реформації католицька церква втратили монопольне становище чи виявилася у великій залежності від державної влади. Духовна диктатура церкви була зломлена.

Моральні ідеали Відродження розвивалися, видозмінювалися в "мирській етиці" пуритан (у перекладі з лат. чистота), характерними рисами якої були ощадливість, працьовитість, поклоніння багатству, презирство до бідних, скнарість. Пуритани відрізнялися безстрашністю, завзятістю в досягненні цілей, релігійним фанатизмом, впевненістю у своїй непогрішності і вибраності серед інших людей. М. Вебер не вважав, що пуританська етика зіграла чималу роль у становленні "духу капіталізму", етики майбутнього суспільства.