Соціологія - Гіденс Ентоні - Від державного житла до приватного

Фінансові кризи вражали багато центральних районів міст Британії. Закон про місцеву владу від 1972 року визначив шість нових "метропольних графств" Мерсісайд, Великий Манчестер, Південний

Йоркшир, Вест Мідлендс, Західний Йоркшир, а також Тайн і Веар. Ради графств відповідали за загальне планування міських районів, а невеликі районні ради — за освіту, деякі соціальні послуги, будівництво житла та інші види послуг. У Лондоні існувала інша система. Протягом 21 року ним керувала Рада Великого Лондона (РВЛ), утворена в 1965 році. Близько половини надходжень, від яких залежать метропольні графства, як залежала від них РВЛ до її розпуску в 1985 році, направляють центральні урядові джерела.

З кінця 1970-х років на місцеві органи влади почали чинити тиск, вимагаючи обмежити видатки з бюджету та згорнути послуги на місцевих рівнях, навіть у центральних міських районах, найбільш занепалих. Законопроект, проведений через парламент у 1980 році, передбачав покарання тих представників влади, котрі перевищили рівні видатків, визначені національним урядом. Деякі ради найзанедбаніших центральних районів міст не змогли утриматися у встановлених бюджетних рамках, що призвело до запеклих конфліктів між урядом та рядом метропольних рад, особливо контрольованих Лейбористською партією, наприклад у Ліверпулі або Шефілді. Дехто з самого початку відмовився дотримуватися будь-яких обмежень, визначених у Вайтхолі, а 80 членів рад — у Ліверпулі або Шефілді. Дехто з самого початку відмовився дотримуватися будь-яких обмежень, визначених у Вайтхолі, а 80 членів рад у Ліверпулі й Ламбеті було оштрафовано за небажання співпрацювати.

Наприкінці 1980-х років місцеві фінансові відділи були уражені подушним податком (що офіційно називався "збором з громади"). Його запровадили з метою гарантії сплати кожним індивідом — заможним чи бідним, котрий може голосувати за збільшення видатків місцевих органів влади і одержувати від цього вигоди податку, а не місцевого збору, котрим був податок на нерухомість. Незважаючи на всі модифікації, новий податок було важко збирати, і, хоча його врешті-решт стягли, наслідки виявилися показовими. Багато міських рад одержали меншу суму надходжень, ніж раніше, і були вимушені економити на тому, що всі вважали життєво важливими послугами. Відсоток осіб, що відмовилися сплачувати податок, у центральній частині був більший, ніж десь-інде, і, намагаючись уникнути сплати, багато найбідніших повикреслювали свої імена зі списків виборців і втратили право голосувати.

Від державного житла до приватного

Закон, прийнятий у 1980 році, надав наймачам державного житлофонду — орендованих помешкань, що їх надають місцеві органи влади, — право викуповувати ці будинки із знижкою до 60 відсотків, залежно від тривалості періоду проживання в них. Така політика здобула велику популярність, і багато людей скористалися наданою їм можливістю. 85 відсотків проданої нерухомості становили не квартири, а будинки, і це свідчило, що більшість проданих об'єктів — за межами центральних районів міст. На 1988 рік у країні налічувалося на 1,3 мільйони менше орендованих будинків, ніж вісьмома роками раніше.

Така ситуація виникла почасти через відсутність рівноцінної заміни державному житлу, пропонованому на продаж, а почасти внаслідок падіння попиту на оренду нерухомості. Приватний сектор оренди житла десятиліттями скорочувався, проте до певного часу це компенсувалося будівництвом нових державних будинків, що здавалися в оренду. Закон про житлобудівництво, прийнятий у 1988 році, де-реґулював ринок оренди нерухомості, скасувавши попередньо існуючий контроль за рівнем оплати. Однак частка нерухомості, що здавалася в оренду, зросла дуже незначно.

Фонд державного житла невпинно розкуповували заможні мешканці. Так держава позбулася більшості своїх найкращих будинків. Постає небезпека руйнування решти державного житлофонду, і незрозуміло, де проживатимуть люди, яким більше немає куди подітися. У багатьох державних будинках процеси руйнації вже почалися, певною мірою через фінансові обмеження, з якими зіткнулися більшість рад (Raynsford, 1991).

На фоні тривалого економічного спаду в Сполученому Королівстві кінця 1980-х — початку 1990-х років вартість житла різко зменшилася. Багато людей, включаючи тих, хто викупив державні будинки, заставили їх на великі суми у той час, коли, здавалося, вартість будинків безмежно зростатиме і дасть їм, за умови продажу житла, великі прибутки. Сподіваних прибутків вони не одержали, тож число випадків відмови від власності тих осіб, які вже не могли сплачувати рахунки по заставних, значно зросло. В Сполученому Королівстві набагато більше людей мешкає у власних будинках, ніж у будь-якій іншій країні, і більшість людей воліють проживати не в орендованих помешканнях, а мати власний будинок, сплачуючи гроші будівельним компаніям. Водночас продаж державних будинків деякою мірою рикошетом ударив по тих, хто мав намір максимально від цього виграти.