Соціологія - Гіденс Ентоні - Джеймс Дейвіс: чому відбуваються революції?

Критикуючи Маркса, соціолог Джеймс Дейвіс зазначав, що в історії було немало періодів, коли люди жили у найбільших злиднях, проте не повставали на знак протесту. Постійна бідність, або знедоленість, не перетворює людей на революціонерів; радше, вони зносять такі умови з відчуттям приреченості або німого відчаю. Як стверджував Дейвіс, соціальний протест і сама революція найімовірніше відбуваються тоді, коли в умовах життя людей відбувається покращення. Коли життєвий рівень починає зростати, тоді зростає й рівень сподівань людей. Якщо ж після цього процес поліпшення фактичних умов життя сповільнюється, через крах своїх сподівань люди схильні до повстання.

Отже, до протесту призводить не абсолютне знедолення, а відносне знедолення — розбіжність між способом життя, який змушені вести люди, та тими умовами, яких, на їхню думку, можна реально досягти. Теорія Дейвіса є корисною для розуміння зв'язку між революцією та сучасним суспільним і економічним розвитком. Вплив ідеалів прогресу, разом із сподіваннями на економічний розвиток, як правило, стимулюють все більші сподівання, які у випадку їхнього краху викликають протест. Такий протест набирає сили від поширення ідей рівності та політичної участі в демократичних процесах.

Однак, як зауважив Чарлз Тілі, теорія Дейвіса не пояснює, як і чому різні групи мобілізуються на здійснення революційних змін. Протест досить часто може відбуватися на тлі зрослих очікувань; щоб зрозуміти, як він трансформується в революційну діяльність, нам треба з'ясувати, як відбувається колективна організація груп для проведення ефективних політичних акцій.

Теорія протесту за Чарлзом Тілі

У праці "Від мобілізації до революції" Чарлз Тілі проаналізував процеси революційних змін у контексті широких форм протесту й к насильства (Tilly, 1978). Він розрізняє чотири головні компоненти КОЛЕКТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, тобто діяльності, спрямованої на боротьбу з існуючим суспільним ладом або на його повалення:

1. Організація групи або груп учасників. Рух протесту організовується в різний спосіб, починаючи від спонтанного формування юрби і закінчуючи суворо дисциплінованими революційними групами. Наприклад, очолюваний Леніним рух у Росії починався з невеликої групи активістів.

2. Мобілізація, тобто способи, в які група здобуває ефективні ресурси, які уможливлюють колективні дії. До таких ресурсів можуть належати постачання матеріальними благами, політична підтримка та озброєння. Ленін спромігся одержати матеріальну й моральну підтримку від співчутливо налаштованого селянства, а також від багатьох городян.

3. Спільні інтереси осіб, зайнятих у колективній діяльності, що їх вони розглядають як здобутки і втрати, котрі, ймовірно, принесе їхня політика. В основі мобілізації на колективні дії завжди лежать якісь спільні цілі. Леніну вдалося згуртувати широку коаліцію підтримки, оскільки багато людей були однаково зацікавлені в поваленні тодішнього уряду.

4. Можливість. Деякі події можуть створювати можливість для реалізації революційних цілей. Такі випадкові події істотно впливають на численні форми колективної діяльності, включаючи революцію. Успіх Леніна не був неминучим, він залежав від ряду супутніх чинників, включаючи успіх у боротьбі. Чи відбулася б революція, якби Леніна було вбито?

Саму колективну акцію можна визначити як спільну діяльність людей з метою досягнення їхніх спільних інтересів, наприклад, зібрання для демонстрації підтримки своєї справи. Дехто з цих людей може брати в акції активну участь, а решта може підтримувати їх пасивно або нерегулярно. Ефективна колективна акція, яка, наприклад, закінчується революцією, зазвичай проходить усі етапи — від 1-го до 4-го.

На думку Тілі, суспільні рухи, як правило, виникають як способи мобілізації ресурсів групи тоді, коли в людей немає інституціолізованих засобів бути почутими або коли їхні потреби відверто нехтуються державними органами влади. Хоча колективна акція в якийсь момент означає відверту конфронтацію з політичною владою ("вихід на вулиці"), ця конфронтація матиме істотний вплив на усталену систему влади тільки тоді, коли така акція підтримуватиметься добре організованими групами.

Типові моделі колективної акції та протесту в різних історичних і культурних обставинах відрізняються. Наприклад, у сьогоднішній Британії більшість людей знайома з такими формами демонстрації, як масові марші, великі зібрання та вуличні бунти, незалежно від їхньої участі в таких акціях. Водночас, інші форми колективного протесту втратили популярність або й узагалі зникли в більшості сучасних країн (такі, як бійки між жителями різних сіл, трощення машин або лінчування). Бунтівники, крім того, можуть скористатися методами, запозиченими в інших країнах: скажімо, партизанські рухи набули поширення в різних частинах світу тоді, коли нелояльні групи довідалися, якими успішними можуть бути партизанські дії проти регулярних армій.

Коли і чому колективна акція стає насильницькою? Після дослідження великого числа інцидентів, що сталися в Європі, починаючи з 1800 року, Тілі дійшов висновку, що колективне насильство в більшості випадків випливає з акції, яка спочатку сама по собі не була насильницькою. Факт насильства залежить не стільки від характеру дій, скільки від інших факторів, зокрема від реакції влади. Добрим прикладом є вулична демонстрація. Переважна більшість таких демонстрацій не має на меті завдати шкоди людям чи майну. Меншість демонстрацій закінчується насиллям і відтак кваліфікується як бунти. Іноді органи влади втручаються лиш тоді, коли акт насильства вже відбувся; частіше, як показує історичний досвід, вони самі бувають ініціаторами насильства. Говорячи словами Тілі, "в історії сучасної Європи репресивні сили самі є найпослідовнішими ініціаторами й

виконавцями колективного насильства" (1978). Більше того, коли насильницькі сутички дійсно відбуваються, представники влади винні у більшості смертних випадків та поранень. Це не дивно, якщо взяти до уваги привілейований доступ влади до зброї та військових сил. І навпаки, групи, які влада намагається взяти під контроль, завдають більше шкоди майну або будівлям.

Згідно з Тілі, революційні рухи є видом колективної акції у ситуаціях, які він називає множинною суверенністю; це стається тоді, коли уряд з якихось причин не може повністю контролювати підпорядковані йому території. Множинна суверенність може виникати внаслідок зовнішніх воєнних дій, внутрішніх політичних конфліктів або й тих, і тих разом. Факт революційного взяття влади залежить від ступеня контролю правлячої верхівки над збройними силами, масштабу конфліктів всередині правлячих груп та рівня організації рухів протесту, які намагаються захопити владу.

Праця Тілі являє собою одну з витонченіших спроб аналізу колективного насильства та революційних конфліктів. Розроблені ним концепції, як видається, набувають широкого застосування, і їх можна використати щодо різних історичних періодів і країн. Те, як організовуються суспільні рухи, які ресурси вони здатні мобілізувати, спільність інтересів груп, що борються за владу, а також випадкові нагоди — усе це важливі аспекти революційних перетворень.

Водночас, Тілі мало говорить про обставини, що призводять до множинної суверенності. Це настільки фундаментальний момент у поясненні суті революції, що нехтування ним є серйозним недоліком. Погоджуючись із Тедою Скочпол, Тілі припускає, що революційні рухи керуються свідомою і цілеспрямованою боротьбою за власні інтереси, а успішне здійснення революційних змін спостерігається там, де людям вдається ці інтереси реалізувати. Натомість, Скочпол вважає революційні рухи більш двозначними та нечіткими у визначенні їхніх цілей. Як вона наголошує, революції значною мірою відбуваються як неочікувані наслідки фраґментарніших задумів:

"Насправді в історичних революціях учасниками складних подій та численних конфліктів ставали групи з різним становищем та різною мотивацією. Ці конфлікти значною мірою формувалися та обмежувалися існуючими соціальними, економічними та міжнародними умовами. І вони розвивалися по-різному, залежно від того, як виникала конкретна революційна ситуація" (1979).