Соціологія - Жоль К.К. - Біля витоків сучасної історичної науки

Щоб зрозуміти соціально-історичну зумовленість сенсу цієї полеміки, треба звернутися до зламу XVII—XVI11 століть, коли виникає сучасна термінологія історичної та суспільних наук.

Упродовж тривалого часу історичні дані заучували так само, як і правила граматики, щоб їх можна було використовувати для тлумачення творів отців церкви та інших трактатів, які так чи так стосувалися церковної інтерпретації історії світу.

У другій половині XVII ст. філолог Целларій (Келлер; Christoph Cellarius, 1634—1707), професор з німецького міста Галле, запропонував розрізняти в історичному минулому три періоди відповідно до долі загальнолюдської науково-літературної мови, тобто мови латинської.

Період чистої латини — стародавні часи. Це сива давнина, яку Целларій доводить до доби римського імператора Константина Першого Великого (близько 285—337 н. е.), що послідовно проводив централізацію державного апарату й підтримував християнську церкву. У 324—330 pp. він заснував Константинополь на місці міста Візантій.

Час варварської латини — середні віки. Це доба після падіння Римської імперії й до взяття Константинополя турками у 1453 р.

Повернення до чистої латинської мови — Новий час. Такий поділ історії на три періоди відповідав філософському порівнянню життя людства з віковими періодами життя окремої людини (молодість, середній вік та старість).

Ця класифікація багато в чому є симптоматичною. Люди Нового часу дивилися не стільки у своє майбутнє, як це робить окрема смертна людина, скільки у минуле, вважаючи себе молодими, сповненими енергії й майже безсмертними. На їхню думку, старішає історія далекого минулого, всіх генерацій, які пішли у небуття, але не конкретне "тут" і "тепер" суспільство, яке чарівним чином дедалі більше омолоджується своїм "тілом", хоча його духовна сфера стає мудрішою з кожним новим кроком у майбутнє.

Показово, що розвиток історичної науки стимулювала не власне дослідницька думка, а запити практичного життя, які виходили у XV—XVIII ст. із середовища юристів та політиків, тісно пов'язаних з міською буржуазією. Достатньо згадати імена таких особистостей, як італійський політичний мислитель та письменник Н. Макіавеллі (1469—1527), французький політичний мислитель та юрист Ж. Воден (1530—1596), голландський юрист та державний діяч Г. Гроцій (1583—1645), англійський філософ Т. Гоббс (1588—1679) та ін.

Події, під впливом яких склалися їхні вчення, добре відомі. Це соціально-релігійні війни у Франції, визвольна боротьба Нідерландів, Англійська революція. Потреба виправдати свою суспільно-політичну програму, виробити раціональні засади майбутньої політики, відмовитися від вантажу минулого — все це ставило мислителів та політиків віч-на-віч з історією, в якій намагалися знайти певну послідовність та закони. Так зароджувалася історична наука Нового часу.

На відміну від філолога Целларія, політично мислячий Макіавеллі поділяв усю історію людства на два періоди — зростання доблесті та падіння доблесті. На його думку, Італія та всі інші сучасні держави перебувають у другому періоді, свідченням чого є криваві та безглузді війни, занепад звичаїв, деморалізація суспільного життя.

Ідеї історичного кругообігу та лінійного розвитку історії

Класифікацію Макіавеллі спробував розвинути на свій кшталт італійський філософ-містик, поет та політичний діяч Т. Кампа-нелла (J568—1639), який стверджував, що варварство та цивілізація, віра та сумнів абсолютно збігаються з великими періодами небесних явищ, а це зайвий раз підтверджує, що історія людства замкнута на себе, як орбіти небесних тіл.

Цю ідею історичного кругообігу потім підхопив видатний італійський мислитель, один з фундаторів історизму Дж. Віко (1668— 1744). Згідно з Віко, історія має об'єктивний та провіденційний (від лат. providentia — провидіння; наперед визначений, фатальний; приписуваний провидінню, тобто божеству) характер, а всі нації розвиваються циклами, які включають три епохи. Перша епоха — божественна, коли ще немає держави і всім керують жерці. Друга епоха — героїчна, коли виникають аристократичні держави. Третя — власне людська епоха, коли з'являються демократичні республіки або представницькі монархії.

За словами відомого російського історика М. М. Стасюлевича (1826—1911), автора "Філософії історії у найголовніших її системах" (1908), Віко не тільки першим окреслив план ідеальної та вічної історії, вказавши у ній місце для кожної історичної нації, а й увів до гуманітарних наук той порівняльний метод, якому вони зобов'язані багатьма своїми успіхами.

До Віко причину історичного кругообігу шукали в природі речовинного світу, і деякі філософи (Кампанелла та ін.) висували припущення про зв'язок долі людства з розташуванням небесних тіл. Віко ж указав на природу власне людського духу як на головну причину історичного кругообертання.

Перше видання головного твору Віко "Засади нової науки про загальну природу націй" побачило світ 1725 p., друге — 1730 р. Третє видання, перероблене та доповнене, було надруковане 1744 p., вже після смерті автора. На той час у Франції починався широкий просвітницький рух.

Праця Віко зовсім не схожа на твори письменників доби Просвітництва. Можна погодитися з тими істориками, які зізнаються, що її дуже важко читати, оскільки Віко нерозбірливий у виразах, а його міркування про всесвітній потоп та вірогідність біблійних переказів виглядають дуже безпорадними.

У той час, коли Віко писав свою "Нову науку", у Франції відбувалася дуже жвава та напружена полеміка літераторів, відома під назвою "суперечки стародавніх та нових". Палкі прихильники раціоналістичної філософії Р. Декарта в особі Ш. Перро (1628—1703), автора трактату "Паралелі між стародавніми та новими щодо питань мистецтва та наук" (1688—1697), а також всесвітньо відомих казок

("Кіт у чоботях", "Попелюшка", "Синя борода" тощо), та французького письменника Бернара Ле.Бовьє де Фонтенеля (1657—1757) повстали проти беззаперечного авторитету античності з точки зору суворого раціоналізму. Порівнюючи Стародавню Грецію із сучасною їм Францією, вони заявляли, що перша схожа на глухе закуткове село, а її гомерівські герої — на брутальний простолюд.

На початок XVIII ст. ідея неперервного, лінійного розвитку цивілізації вже була у широкому вжитку у Франції та Англії. З цією ідеєю була нерозривно пов'язана критика всіх попередніх форм суспільного життя, й передусім варварськи-героїчних, а по суті феодальних.

Якщо просвітники міркували з точки зору індивідуальної свідомості просвіченої особистості, то Віко оцінював історію з точки зору народу, який у своїй масі є недостатньо свідомим, не ширяє у хмарах, а займається своїми повсякденними практичними справами. Тому стародавні звичаї народів, їхні легенди, міфи слід оцінювати не за індивідуальними мірками, а за мірками народного життя загалом. За такого підходу людські почуття та розум виявляються однаковими у людей різних епох. Понад те, цивілізовані народи, досягнувши найвищих щаблів цивілізації, знову поринають у стан варварства, нічого не втрачаючи у своїй незмінній людській природі.

Звичайно, ідея кругообігу, яку обстоював Віко, сьогодні виглядає наївною, а проте вона має свої авторитетні модифікації у творах німецького філософа О. Шпенглера (1880—1936) та англійського історика А. Д. Тойнбі (1889-1975).