Соціологія - Жоль К.К. - Класифікація еволюції історичної науки

На початку XVIII ст. історична думка не перебувала ще під впливом уявлень про людство як про організм, що розвивається за певними загальними законами. Ці уявлення набули поширення тільки на кінець XVIII ст. Тоді ж синонімічні поняття "народ" та "нація" починають посідати центральне місце у суспільно-філософських та політичних маніфестах, а "народні (національні) інтереси" подають освіченому загалові як фундамент правильної суспільної організації. Зазначені поняття ще не розщеплюють на соціологічний термін "народ" та етносоціальний термін "нація".

Для Нового часу характерне висування на перший план прикладної, практичної цінності наукового знання. Видатний англійський політичний діяч та філософ Ф. Бекон (1561 — 1626) прямо та чітко заявив, що наука потрібна людям передусім для розв'язання практичних, нагальних завдань ("Scientia est potentia"). Ця заява добре показує, наскільки його філософський світогляд відрізнявся від античного, представники якого зневажливо ставилися до розв'язання філософами практичних завдань. Бекон же навчав, що чим більше знає людина, тим вище її могутність щодо навколишнього світу. За словами цього вченого мужа, знання та сила збігаються ("Tantum possumus quantum scimus"). Такими самими умонастроями були пройняті й декларації мислителів XVII—XVIII ст., які вимагали від істориків виявляти історичні закономірності, щоб рішуче виправляти історичні "помилки", здійснюючи революції, відтинаючи "помилково" мислячі голови й тим самим перетворюючи історичну науку на практично значущу дисципліну.

Такими, якщо говорити коротко, були головні передумови спроб укотре і вже без впливу з боку політичних замовників переосмислити у XIX ст. внутрішню структуру історичної науки, її методологію й визначити перспективи її подальшого розвитку у співдружності з іншими гуманітарними науками, включаючи соціологію. Саме тоді, власне, й було сформульовано перші серйозні класифікації еволюції історичної науки.

Класифікація еволюції історичної науки

Ще у Стародавній Греції історичну оповідь почали відокремлю-JL-Ц вати від практичних записів та літературно-поетичних творів. Історичний матеріал поступово стає предметом особливої літературної обробки, здійснюваної з метою встановлення істини про події, які мали місце насправді. Батьком літературно обробленої історії вважають грецького історика Геродота, який написав зв'язну історію греко-перських війн.

Геродот був безпосереднім продовжувачем діяльності логографів (від грецьк. logos — слово, промова, мовлення, твір + grapho — пишу), перших представників історичної давньогрецької прози (VI—V ст. до н. е.), які записували перекази про міфічні та історичні події, описували чужі землі та побут народів, а пізніше складали судові промови на замовлення та від імені клієнтів. Історія типу геродотівської отримала у науці Нового часу назву оповідальної, оскільки вона тільки констатувала історичні факти, не намагаючись робити з них практичні висновки. Цю традицію продовжили римські упорядники анналів (від лат. annales (libri) — річні [зведення]) та середньовічні упорядники хронік (від лат. chronikos — такий, що належить до часу).

Крім лінії Геродота в описанні історичних подій в античності сформувалася ще й лінія Фукідіда, автора історії Пелопоннеської війни, яку вважають початком історичного оповідання, що дістало назву прагматичної історії. Відмітною рисою прагматичної історії є те, що її пишуть для здобуття повчальних уроків з минулого.

Сам термін "прагматична історія" увів до вжитку грецький історик Полівій (близько 200 до н. е. — близько 120 до н. е.). У тлумаченні Полібія прагматична історія має своїм завданням морально-повчальне описання політичних справ ("прагмату"). За його словами, для політичних діячів найкращою школою є вивчення історії.

Займаючись написанням прагматичної історії, вчений дбає не тільки про вірогідність викладеного ним матеріалу, а й про встановлення причинного зв'язку подій. Причинність за повчального характеру описуваних історичних подій не йде далі врахування людських планів та розрахунків, тобто історик не помічає ще тих об'єктивних закономірностей історичних процесів, які виходять за межі свідомої поведінки людей і не вкладаються у їхні плани. У цьому разі причинність тлумачать крізь призму поняття "доля".

Особливістю античної історичної науки є те, що вона не виходила за межі порівняно вузького кола народів та подій. В історичних трактатах того періоду була відсутня ідея єдності людського роду. За таких умов не могла виникнути теорія загальнолюдського прогресу. Головним стрижнем історичних творів була ідея вічного кругообігу.

Яскравим прикладом, який ілюструє сказане, може бути давньоримське право. Воно склалося попервах як право замкнутої міської громади, розраховане на громадян останньої, й тому отримало назву цивільного (лат. jus civile). Це право встановлювало тісні й навіть, за словами відомого російського правознавця Ф. В. Тарановського (1875—1936), обтяжливі визначення суб'єктів, об'єктів, а також форм та умов утворення юридичних відносин. Під настільки тісні визначення та формули не могли бути підведені відносини між римськими громадянами та іноземцями (лат. peregrini) з їхньою різноманітністю суб'єктів, об'єктів, форм та видів угод. Для регламентації ширшої взаємодії та торговельного обігу практика спеціального преторського суду (лат. praetor peregrini) виробила поряд з нормами цивільного права систему права, яке умовно може бути назване міжнародним (лат. jus gentium). Чому умовно?

Римське суспільство поділялося на дві групи, не вважаючи рабів, — на соціальні стани патриціїв та клієнтів разом з плебеями.

Патриції становили римський народ. Давньоримською юридичною мовою "populus" означало тільки патриціанську частину римського населення. Плебеї та клієнти не належали до римського populus', вони були його підданими.

Згідно з поглядами римлян, їхнє право мало два джерела — волю богів та волю людей. Приписи богів вони називали fas, а приписи людей — jus.

Таким чином, приписи людей (jus), які спиралися на цінності патриціанських родів (gentes), не могли бути звернені не тільки до інших народів, а й навіть до всіх римлян, включаючи плебеїв та клієнтів. Отже, тут можна говорити навіть не про зародки міжнародного права, а про розвиток тільки міжродового права як прототипу права загальнонародного (лат. jus gentium) або загальнодержавного в рамках однієї конкретної держави.

При створенні цього загальнонародного права доводилося відступати від тих засад, на яких ґрунтувалися родові патриціанські відносини, й переходити до ширших засад, які надавали б потрібного сенсу юридичним відносинам як таким, незалежно від того, хто є їхніми суб'єктами — римські громадяни чи іноземці. Так поступово уявлення про особливості цивільної громади замінювалися уявленнями про істотні, суттєві, природні властивості самих угод та відносин, що виходили за межі цивільної громади. Громадянський розум (лат. ratio civilis) старих законів поступався місцем природному розумові (лат. ratio naturalis) нового загальнонародного права.

Зазначений процес зафіксовано у відомому визначенні римського юриста Гая. Конкретний факт паралельного розвитку в Римі систем цивільного та загальнонародного права він узагальнив, і в результаті з'явилося вчення про те, що у кожного народу діють подвійні юридичні норми: одні, ним самим установлені й розраховані на особливості його побуту, та інші, однаково визнані усіма народами й ґрунтовані на спільному для всіх людей природному розумі.

Вчення про природне право було сприйняте західноєвропейською думкою в середні віки й залишалося здобутком як юриспруденції, так і християнської історіографії аж до початку XVII ст.

Важливі зміни в характері історичних праць зумовило християнство як загальнолюдська (інтернаціональна) релігія, для якої не мали значення відмінності національні, культурні та політичні. Тому у середні віки формується уявлення про людство як про єдине ціле.

З утвердженням християнства як однієї зі світових релігій формується так зване ідеологічне розуміння історії. Наприклад, християнський богослов Августин Блаженний (354—430 н. е.) вважав істотним в історії лише зростання та остаточну перемогу виключно однієї Ідеї — ідеї християнського світогляду. Його філософія історії панувала упродовж доволі тривалого часу. І в наші дні цю традицію активно захищають богослови та їхні прихильники.

Відокремлення філософії від релігії аж ніяк не підірвало підвалин ідеологічного тлумачення історії. Наприклад, за доби Просвітництва віра у виняткову силу загальнолюдських ідей досягає свого апогею. Зокрема, це відбилося в переконанні, що виховання і просвіта є всемогутніми.

Ідеологічне розуміння історії обстоював Г. В. Ф. Гегель. За часів Відродження ознайомлення з культурою античного світу стимулювало розвиток уявлень про мінливість усіх культурних явищ в історичному процесі. З плином часу на такому ідеологічному фунті почала формуватися нова класифікація історії людства. Остаточно вона склалася у XVII ст. завдяки працям Целларія і увійшла до всезагального вжитку.

Французькі мислителі доби Просвітництва започаткували філософію історії, яка мала велике значення для подальшого розвитку історичної науки. Щоправда, як зазначає В. М. Хвостов (1868— 1920), автор "Теорії історичного процесу" (1919), історія як наука із самостійними цілями залишалася ще не відомою просвітникам. А проте письменники доби Просвітництва намагаються продумати історичний процес, подати його як зв'язне ціле, пройняте певними ідеями. Відтак на перший план висуваються питання еволюті суспільного життя, зрозумілі ще однобічно — як інтелектуальний прогрес. При цьому встановлення фактів не відокремлюють від їхньої оцінки. Уперше починають звертати увагу на історію торгівлі, культури та економічного побуту. Крім того, предметом історичного розгляду стають не тільки видатні діячі, а й народні маси.

Літературу французького Просвітництва завершує фундаментальна праця філософа Ж. А. Н. Кондорсе (1743—1794) "Нарис історичної картини прогресу людського розуму", яка побачила світ у 1795 p., вже після смерті автора. Головна ідея цієї праці полягає в тому, що на історію слід поширити принципи природознавства й перетворити її на точну науку. У цьому розумінні Кондорсе є безпосереднім попередником пізнішого позитивізму в історичній науці, репрезентованого працями соціаліста-утопіста Сен-Сімона та Конта.

Філософія історії знаходить чимало адвокатів і по сьогодні, хоча сама філософська наука поступилася більшою частиною своїх традиційних позицій іншим наукам, включаючи соціологію, яка претендує на власне (позитивне) розуміння історії. Що стосується захисників філософії історії у XX ст., то можна назвати англійського філософа та історика Р. Дж. Коллінгвуда (1889—1943), який нараховував чотири способи застосування словосполучення "філософія історії". По-перше, цей вираз позначає "критичну історіографію" (Вольтер). По-друге, під філософією історії розуміють філософське витлумачення всесвітньої історії (Гегель та інші автори кінця XVIII — початку XIX ст.). По-третє, позитивісти XIX ст. розглядають вивчення історії з точки зору відкриття загальних законів соціальної еволюції. По-четверте, філософію історії можна розуміти як вчення про історичне знання та пізнання.

На думку естонського філософа Е. Н. Лооне, можна виокремити не менше п'яти значень словосполучення "філософія історії". По-перше, філософію історії розуміють як універсальну історію людства, базовану на певних принципах та законах. По-друге, філософія історії — це історична теорія суспільства та його еволюції. По-третє, філософію історії деякі вчені тлумачать як філософську науку, яка займається методологічними проблемами історіографії. По-четверте, філософію історії ототожнюють з аксіологією історії, тобто з вивченням найбільш значущих для суспільства та людини історичних подій. По-п'яте, філософія історії є історичним фундаментом філософської теорії пізнання, тобто постає у ролі теорії історичного знання та пізнання.

У пропонованій Лооне класифікації підходів до історичної науки явно проглядає тенденція до виходу на рівень соціології історії (наприклад, вивчення законів соціально-історичного розвитку, зв'язок з аксіологічною проблематикою тощо). Це випливає також з того, що сучасна історична наука дедалі ширше використовує емпіричні методи дослідження (наприклад, археологічні розкопки, біологічно-антропологічні дослідження, різноманітні соціальні експерименти тощо), які є невід'ємними інструментами сучасної соціології, включаючи соціологію історії.

Матеріалістичне розуміння історії: його сильні та слабкі аспекти
Суперечка про принцип історизму та поява історичної соціології
Сучасні рухи за оновлення історичної науки
Частина друга. Галузі соціології
Розділ 1. СОЦІОЛОГІЯ ЗНАННЯ
Пропедевтичні зауваження
Біля витоків соціології знання. "Назад до Канта!"
Проблеми соціології мислення у працях К. Р. Мегрелідзе
"Утопія" та "ідеологія" у соціології знання К. Мангенма
Розділ 2. СОЦІОЛОГІЯ НАУКИ
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru