Соціологія - Жоль К.К. - Розділ 3. СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ

• Пропедевтичні зауваження

• Соціальна сутність релігії та її інституціональний характер

• 3 історії соціології релігії: фетишизм та анімізм як соціально-психологічні теорії релігійної свідомості

• Соціальне тлумачення релігійного відчуження Л. Фейербахом

• Феномен "забобонного мислення"

• Соціологія релігії М. Вебера. Погляди його попередників та сучасників на соціально-політичний сенс Реформації

• Християнство, клерикалізм та соціалізм

• Соціальний сенс секуляризації

• Релігія у житті сучасного секулярного суспільства

Пропедевтичні зауваження

Слово "релігія" у перекладі з латини означає "побожність", "святиня", "предмет культу". Наприкінці XX ст. у зв'язку зі зростанням національної самосвідомості народів країн, що розвиваються, з глибокою кризою ідеології комунізму, з розпадом соціалістичного табору та Радянського Союзу це слово почало набувати дедалі більшого політичного сенсу.

Ще не встиг розпастися соціалістичний табір, а представники різних конфесій (від лат. confessio — визнання, сповідання; віросповідання) вже поквапилися закласти ідеологічний фундамент для нових соціокультурних та політичних відносин. Ідеологія релігійного фундаменталізму тією чи тією мірою притаманна всім традиційним релігіям (християнству, ісламу, буддизму тощо). Тож представники релігійного фундаментализму та просто клерикали (від пізньолат. cJericalis — церковний, представники церкви, які мають духовний сан) почали висувати політичні гасла та вимоги, входити до складу політичних партій, боротися за парламентські місця, активізувати ідеологію націоналізму тощо. Усе це — загальновідомі факти з життя республік колишнього Радянського Союзу. Можна взяти й ширший контекст. У 70-ті роки XX ст. посилилася економічна та політична міць мусульманських країн (у 35-ти країнах світу мусульмани становлять більшість населення). Під прапором ісламу почали консолідуватися сили, які намагалися розірвати кайдани, якими зв'язували їх розвинені капіталістичні країни. Найяскравіше політичний сенс соціальних рухів під прапором ісламу виявив себе під час антимонархічної та антиімперіалістичної революції в Ірані у 1978—1979 pp., це справило потужний вплив на громадське життя у країнах, де іслам є чинником, що визначає світоглядну орієнтацію широких верств населення.

Нині існують дві головні течії активних прихильників ісламу — мусульмани-фундаменталісти та мусульмани-реформатори. І ті, і ті зрештою прагнуть прийняття шаріату (араб, шаріа букв. — належний шлях, сукупність юридичних та релігійних норм, ґрунтованих на Корані; мусульманське право) як основного закону держави. Розбіжності стосуються лише методів та шляхів досягнення поставленої мети. Мусульмани-фундаменталісти наполягають на тому, що законів ісламу слід дотримуватися неухильно. Вони вважають це обов'язком усіх правовірних мусульман і головним джерелом їхніх духовних сил. Провина за занепад "мусульманського духу" покладається на європейський вплив.

Фундаменталізм в ісламі існує з VII ст. Проте потужним політико-ідеологічним рухом став лише у 20-ті роки XX ст. Саме тоді, коли Схід почав прокидатися від феодальної сплячки, а колоніалізм став особливо огидним. І фундаменталісти не втратили шансу ототожнити неоколоніалізм із західною цивілізацією загалом, зробивши наголос на її моральній розбещеності.

Фундаменталісти традиційного напряму визнають за краще займатися місіонерською та просвітницькою діяльністю. Відкрито проти існуючої державної влади вони не виступають.

Фундаменталісти-ради кал и вимагають передати всю державну владу в свої руки та створити теократичну (теократія (від грецьк. theos —- бог + kratos — влада) — форма правління, за якої політична влада належить духівництву, церкві) державу, яка була б керована за законами шаріату. Вони не обмежуються втіленням у життя своїх ідей мирними засобами.

Що стосується мусульман-реформаторів, то вони намагаються так тлумачити шаріат, щоб поєднати його норми із західним способом життя.

Як бачимо, сучасний релігійний світ не тільки багатоликий, а й перебуває у стані руху, що іноді виливається у громадянські війни під релігійними прапорами (згадаймо Югославію 90-х років XX ст.). Усе це ставить на порядок денний безліч найгостріших питань, конструктивні відповіді на які можуть дати й соціологи. Останні нагромадили певний досвід вивчення соціальної сутності релігії та церкви як соціальної інституції.

• Соціологія релігії вивчає взаємовідносини релігії та політики, релігії та культури тощо. Вона тісно пов'язана із соціологією історії й через неї — з релігієзнавством, а також з історією вільнодумства та атеїзму. Природно, у соціології релігії важливе місце посідають питання аксіології та соціальної психології, оскільки в соціологічному аналізі релігійних інституцій, релігійно зумовлених дій тих чи тих соціальних груп не можна не враховувати роль та потужність традицій, ціннісних установок та орієнтирів, морально-психологічний клімат у колективах, що цілком або частково складаються з віруючих, тощо.