Соціологія - Жоль К.К. - Філософсько-економічний погляд на фундаментальні проблеми людського буття за умов капіталістичного суспільства. Перехід від ліберальної Ідеї "естетичної держави" до марксистського радикалізму

Характер та зумовленість марксистської критики буржуазного тлумачення соціальної держави багато в чому стають зрозумілими після звернення до "Економічно-філософських рукописів 1844 року" Маркса. Ці рукописи, опубліковані мовою оригіналу у повному обсязі у 1932 році, справили ефект вибуху бомби, оскільки їх можна розглядати як квінтесенцію філософії марксизму, що визначила всю подальшу політичну та наукову діяльність Маркса.

Чесно кажучи, цей твір дуже далекий від економічної науки в ЇЇ класичному варіанті (А. Сміт, А. Рікардо). Ідеологія його значно ближча до ідеології "естетичної держави".

Незавершені "Економічно-філософські рукописи 1844 року" складаються з таких частин: (1) заробітна плата, (2) прибуток на капітал, (3) земельна рента, (4) відчужена праця, (5) приватна власність та праця, (6) приватна власність та комунізм, (7) значення потреб людини за умов панування приватної власності та за соціалізму, (8) влада грошей у буржуазному суспільстві, (9) критика гегелівської діалектики та гегелівської філософії взагалі. Частини з четвертої по дев'яту мають умовні назви, оскільки являють собою сирий, чернетковий матеріал явно філософсько-політичного, а не економічного характеру.

Вибір теми та назва першого розділу ("Заробітна плата") є дуже симптоматичними показниками філософсько-політичної орієнтації Маркса, оскільки одразу роблять читача немовби заручником ідейно-теоретичних поглядів автора, який ненавидить буржуазію й симпатизує робітникам, яких експлуатують капіталісти. Заробітну плату Маркс визначає філософськи, а саме: як ворожу боротьбу між капіталістом та робітником, в якій неодмінно перемагає капіталіст. Цей злокапосний та користолюбний капіталіст з товстим черевом, на відміну від робітника, може додати до своїх доходів ще підприємницький прибуток, натомість робітник не може додати до свого промислового заробітку ні земельної ренти, ні відсотків на капітал.

Повторюючи слова Сміта, Маркс пише, що найнижчою та єдино необхідною нормою заробітної плати є вартість існування робітника під час роботи й понад це стільки, щоб він міг прогодувати сім'ю й щоб робітнича раса не вимерла.

За умов ринкової економіки попит на робітничий люд неминуче регулює продукування його. Якщо пропозиція значно перевищує попит, то частина робітників має опуститися до рівня злиденного існування або просто померти з голоду. Таким чином, констатує Маркс, існування робітника у буржуазному світі зводиться до умов існування будь-якого іншого товару.

Як у XVIII—XIX, так і на початку XX! ст. робітникам у низці країн світу, включаючи республіки колишнього Радянського Союзу, доводиться вперто боротися не тільки за фізичні засоби до життя (шматок хліба, дах над головою тощо), а й за отримання роботи, тобто за можливість своєї професійної діяльності, а подеколи й непрофесійної, але такої, що випадково трапилася й не вимагає особливої кваліфікації. Усе це знецінює працю й веде до зростання конкуренції між робітниками, до формування протиприродних (негуманних і навіть анти гуманних), ворожих стосунків між ними.

Умоглядно порівнюючи прогрес та регрес за мірками добробуту або відсутності добробуту буржуазного суспільства, Маркс доходить висновку, який упродовж тривалого часу був для нього дороговказом і надихав на теоретичне обґрунтування неминучого падіння капіталізму та побудови комуністичного суспільства. Він стверджує: злиденність випливає із самої суті праці за умов капіталістичного (буржуазного) суспільства.

З точки зору політичної економії XIX ст. робітник — це пролетар, це той, хто не має ні капіталу, ні земельної ренти, живе виключно власною працею, причому працею вузькоспеціалізованою, визначуваною потребами машинно-фабричного капіталістичного виробництва. Саме цього пролетаря політекономія XIX ст. розглядає як робітника.

Скажімо, для філософії таке визначення буде цілком прийнятним. Філософи скажуть, що поняття "пролетаріат" містить не чуттєвий образ певного типу токаря, пекаря чи шевця, а їхні соціально значущі функції, тобто є поліфункціональним, для розкриття змісту якого будують макропоняття у вигляді наукової концепції.

Кожен, хто може виконувати функцію пролетаря у капіталістичному суспільстві, підходить під макропоняття "пролетаріат" та "пролетар", тобто його усвідомлюють як функціонально прийнятного для реалізації певних виробничих цілей суб'єкта. Навіть будь-який непролетар може стати у цьому розумінні пролетарем, якщо успішно заміщуватиме у виробничому побуті того, хто зазвичай асоціюється з пролетарем. Тому нема нічого смішного, наприклад, у виразі "пролетар розумової праці", якщо йдеться про найману та вузько спеціалізовану трудову діяльність. За своїми функціональними характеристиками ця діяльність нічим не відрізняється від діяльності токаря або пекаря.

На думку Маркса, капітал — це приватна власність на продукти чужої праці. Таке визначення капіталу має суто юридичний характер. Це наводить на думку, що Маркс дуже туманно уявляє економічну сутність капіталу у буржуазному суспільстві. Адже пропоноване ним визначення, так само як і інші, підходить і під рабовласницьке суспільство, і під суспільство феодальне. Крім того, про неясність у розумінні капіталу свідчить і той факт, що як синонім "капіталу" він, слідом за Смітом, використовує слово "фонд" (фр. fond від лат. fundus — підстава, підгрунтя, підвалина, основа). До цього можна додати, що весь розділ під назвою "Прибуток на капітал" присвячено аналізові з позицій соціальної філософії права, а не з позицій власне економічної науки. Це важливе зауваження для розуміння особливості марксистської філософії та соціології (історичного матеріалізму як загальносоціологічної теорії).

Використовуючи соціальну філософію права, вироблену в процесі критики гегелівської філософії права, Маркс зосереджує свій квазіполітекономічний аналіз на понятті "відчужена праця", яке має яскраво виражений ціннісний смисл. Подібне допустиме у філософсько-етичній мові та у мові богословських проповідей, але не відповідає об'єктивному науковому аналізу, націленому на отримання істинних, вірогідних знань, на підставі яких можна висловлювати оцінні судження.

З'ясовуючи питання про базисні передумови політичної економії, Маркс зазначає, що політична економія передусім виходить з факту існування приватної власності, але пояснення цьому фактові вона не дає. Матеріальний процес, здійснюваний з опертям на приватну власність, політична економія вкладає у загальні, абстрактні формули, які набувають для неї значення законів. Ці закони вона не осмислює, тобто не показує, як вони випливають із самої суті приватної власності. На думку Маркса, так не повинно бути, політекономія просто зобов'язана осмислити суттєвий взаємозв'язок між приватною власністю та капіталом, а фактично — взаємозв'язок між феноменом соціального відчуження та грошовою системою.

Таким чином, замість політекономічного аналізу буржуазного способу господарювання нам пропонують здійснити синтез соціальної філософіїдрава та так званого монетаристського підходу до економіки з метою викриття користолюбного буржуа. Але тоді отримуємо не політекономію, а спекулятивну політологію, здобрену гуманістичною філософією (філософією культури) та недолугими посиланнями на політекономію. У цьому немає нічого осудного. Наука припускає різні підходи до вивчення тієї чи тієї предметної царини. У кінцевому підсумку оцінюють результати дослідницької діяльності і тільки потім дають оцінку обраної методологічної позиції та використаного пізнавального інструментарію. Звичайно переможців, тобто тих, хто досяг у науці вагомих, позитивних результатів, не судять. З переможеними ж, тобто з невдахами, наукова громадськість розправляється дуже сурово, не звертаючи уваги на те, що негативні результати у науці — це теж результати.

То що ж бере Маркс за відправний пункт свого аналізу?

По-перше, він відмовляється розглядати вигаданий первісний стан людей, з якого відтак дедукують, наприклад, взаємозв'язок між поділом праці та обміном. По-друге, він наполягає на тому, що під-ставовими треба зробити факти сучасного йому політико-економічного життя.

Передусім таким фактом є те, що робітник стає тим біднішим, чим більше багатства він виробляє. Відповідно робітник стає тим дешевшим, чим більше товарів він створює. Що цей факт пояснює? Пояснення має філософсько-ціннісний характер з присмаком моралізаторства. На думку Маркса, предмет, вироблюваний за умов буржуазного суспільства найманою працею, протистоїть праці як певна чужа сила, незалежна від виробника. До цього слід додати, що продукт праці є опредметнена праця, тобто процес праці є її опредметнення. Соціально-етичний сенс цього процесу полягає в тому, що опредметнення праці робітника у системі капіталістичного виробництва постає як втрата предмета (відчуження) та покріпачення ним (вимушене самовідчуження). іншими словами, робітник ставиться до продукту своєї праці як до чужого предмета. Чим більше він виснажує себе на роботі, тим могутнішим стає чужий для нього предметний світ, створюваний ним самим, тим біднішим стає він сам, його внутрішній світ та його особисте майно. Так само, на думку Маркса, і в релігії. Чим більше людина вкладає в Бога, тим менше залишається в ній самій. Самовідчуження робітника у продукті його праці означає не тільки те, що праця набуває зовнішнього існування, а ще й те, що ця праця стає самостійною силою, яка протистоїть робітникові, причому силою чужою та ворожою.

Маркс наголошує, що буржуазна політична економія замовчує відчуження у самій сутності праці, тобто обходить етичну та куль-турфілософську проблематику, оскільки не піддає розглядові безпосереднє відношення між робітником (працею) та вироблюваним ним продуктом, що, власне кажучи, є предметом соціологічного, а не економічного аналізу. А у результаті з поля зору буржуазних вчених зникає той факт, що праця, створюючи чудові речі, творячи красу, разом з тим породжує зубожіння робітника, спотворює його внутрішній світ.

Відчуження, вважає Маркс, виявляє себе не тільки у кінцевому продукті виробництва, а й у самій виробничій діяльності. Отже, якщо продукт праці є самовідчуження, то й саме виробництво має бути діяльним самовідчуженням, самовідчуженням діяльності, діяльністю самовідчуження. Стосовно особистості робітника це означає, що робітник у своїй праці не утверджує себе, а заперечує, не розгортає вільно свою фізичну та духовну енергію, а виснажує власну фізичну природу та руйнує свій власний дух. Тому робітник капіталістичного підприємства тільки поза працею почувається самим собою, а у процесі праці він почувається відірваним від самого себе.

Відчуженість праці ясно виявляє себе у тому, що як тільки припиняється фізичне чи якесь інше примушування до праці, від неї втікають, мов від чуми. У результаті, резюмує Маркс, робоча людина відчуває себе вільно діючою тільки під час виконання своїх фізіологічних функцій (їжа, статевий акт тощо), а у своїх людських функціях вона почувається підневільною.

Намалювавши жахливу картину животіння найманих робітників капіталістичного суспільства, Маркс переходить до розгляду людини як істоти родової (соціальної), а отже, універсальної, а тому вільної. При цьому він зовсім забуває про те, що раніше заявляв про своє небажання розглядати людину взагалі або вигаданого первісного дикуна, як це роблять представники буржуазної політекономії, й проголошував необхідність починати політекономічний аналіз з реально існуючого буржуазного суспільства. Саме ці філософські міркування становлять найбільший інтерес для соціологів культури. Як вважає Маркс, родове (соціальне) життя людини та тварини полягає в тому, що вони живуть за рахунок зовнішнього світу, природи. Чим універеальнішою є людина порівняно з твариною, тим універсальнішою, ширшою є сфера тієї природи, якою вона живе. Ця природна сфера стає компонентом людської свідомості, почасти як об'єкт природознавства, почасти як об'єкт мистецтва.

Відчужена праця розколює єдність людини як родової (соціальної) істоти з природою. Як це відбувається? Тварина безпосередньо тотожна зі своєю життєдіяльністю й не здатна відрізняти себе від своєї життєдіяльності. Людина ж робить предметом свідомості свою власну життєдіяльність і тим самим виробляє нову форму свідомої активності — самосвідомість. Самосвідомість дає змогу їй відчути себе як родову (соціальну), універсальну істоту, яка не скута природними кайданами, мов тварина, а є вільною у своїй діяльності щодо розширення природної сфери та перетворення природи на продовження свого тіла. Відчужена праця перевертає все з ніг на голову, позбавляючи людину свободи й перетворюючи її універсальну родову сутність на засіб для підтримання жалюгідного, напівтваринного або й тваринного існування.

Якщо тварина продукує лише те, чого безпосередньо потребує, то людина здатна залишити царство необхідності й вийти у царство свободи, оскільки вона може виробляти й виробляє навіть тоді, коли є вільною від безпосередньої фізичної потреби. Тварина змінює навколишній світ тільки відповідно до її мірок та потреб свого виду, натомість людина вміє виробляти за мірками будь-якого виду, і скрізь вона вміє докладати до предмета відповідну його природі мірку. Через це, підкреслює Маркс, людина змінює навколишній світ (формує матерію) й згідно із законами краси (!).

Саме у переробленні предметного світу за найрізноманітнішими мірками, і не під тиском фізичної необхідності, людина утверджує себе як родова істота. Тому предмет праці такої людини слід розглядати як опредметнення родового життя людини. Відчужена ж праця, забираючи у людини предмет її виробництва, тим самим забирає у неї родову сутність, її родову предметність, у результаті чого та перевага, яку людина має перед твариною, перетворюється для неї на щось негативне, що йде їй тільки на шкоду. Безпосереднім наслідком того, що людина є відчуженою від продукту своєї праці, від своєї універсальної життєдіяльності, від своєї соціальної сутності, є відчуження людини від людини.

Чим обтяжене це соціальне самовідчуження? Подібно до того, як робоча людина перетворює свою власну виробничу діяльність на покарання для себе, а власний продукт втрачає, так само вона породжує владу тих, хто не виробляє, але виробництвом розпоряджається. Отже, висновує Маркс, приватна власність є необхідним наслідком відчуженої праці. До цього він додає у дусі філософського апріоризму, що хоча приватна власність і постає як підвалина та причина самовідчуженої праці, але насправді все навпаки: приватна власність є результатом самовідчуженої праці.

Це дуже важливе положення, яке у завуальованому вигляді буде збережене марксизмом для революційного перетворення соціальної дійсності. Філософська суть цього перетворення полягає в тому, що для подолання самовідчуження праці необхідно спочатку ліквідувати приватну власність і ті правові системи, які її виправдовують та захищають, а потім переходити до ліквідації самовідчуження, яке виникає доволі загадково. Звідси, до речі, походить вкрай негативне ставлення марксистів до філософії права.

Упродовж тривалого часу це негативне ставлення до філософії права з боку радянських правознавців та філософів перешкоджало об'єктивній оцінці теоретичних поглядів Маркса та Енгельса, які на ранніх етапах своєї творчості, та й пізніше, часто вели критику капіталізму в термінах філософії права, хоча й відхрещувалися від цієї філософії. Типовим прикладом такої критики є "Маніфест комуністичної партії" (вперше опублікований у Лондоні у лютому 1848 p.), автори якого ще не знали до пуття політичної економії капіталізму, але вже передрікали неминучий економічний крах капіталістичної системи й регулярно передруковували свій "Маніфест", практично не вносячи до нього істотних змін.

Підіб'ємо деякі підсумки. Ознайомлення з "Економічно-філософськими рукописами 1844 року" показує, що головними категоріями, які визначають спрямованість та характер пропонованого аналізу соціально-економічної дійсності капіталістичного суспільства, є "праця", "відчуження" та "свобода". З цих категорій у погано пояснюваний спосіб виводяться поняття "приватна власність", "капітал" ("фонд") та інші, що фігурують у працях класиків політичної економії.

Проте у цьому разі важливими є не слабкі сторони аналізу, здійснюваного Марксом, а його новаторство порівняно з попередниками з-поміж німецьких філософів.

Отже, спочатку було філософсько-просвітницьке вчення про поліцейсько-бюрократичну державу, покликану навести порядок у суспільстві за мірками раціоналістичної філософії. Потім з'являється вчення про "естетичну державу", націлене на об'єднання особистого та суспільного під егідою поняття політичної свободи. Нарешті з'являється Маркс, який доводить, що у сучасному буржуазному суспільстві не може бути й мови про свободу, оскільки засадовою для цієї держави є приватна власність, визначувана через самовідчуження праці.

Звідси, принцип краси як вираження універсальної (соціально) сутності людини досяжний лише за умови знищення не тільки приватної власності, а й самовідчуження праці з наступним утвердженням вільної творчості.

"Економічно-філософські рукописи 1844 року" можна розглядати як твір, значущий для естетики та соціології. Серйозним аргументом на користь цієї точки зору є гегелівська "Естетика".

Свобода як духовний стрижень естетичної самосвідомості та предмет соціологічного розгляду
Аксіологічний підхід до мистецтва
Соціологія та психологія мистецтва
Загальна характеристика проблем, пов'язаних з поняттям "соціологія культури"
Розділ 5. СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА
Пропедевтичні зауваження
Царина дослідження соціології права та її практичне значення
Сучасні кризові явища у сфері права та їхнє політичне підґрунтя
З історії права в СРСР
Від філософії права до соціології права
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru