Соціологія - Жоль К.К. - Пропедевтичні зауваження

• Пропедевтичні зауваження

• Царина дослідження соціології права та її практичне значення

• Сучасні кризові явища у сфері права та їхнє політичне підґрунтя

• 3 історії права в СРСР

• Від філософії права до соціології права

• Зародження та розвиток соціології права

• Порівняльне право

• До питання про головні етапи юридизації суспільного життя

• Правова система, судова практика та політика

• Громадська думка та соціологія права

• Конституційна держава та суверенні права громадян як об'єкти соціологічного аналізу

Пропедевтичні зауваження

Друга половина XIX ст. ознаменована серйозною перебудовою ринкових відносин у світовій економіці. На історичній сцені з'явився державно-монополістичний капіталізм з його складним бюрократичним апаратом, покликаним забезпечувати численну мережу зв'язків підприємства з іншими підприємствами, фінансовими установами та ринком. Після Першої світової війни кризові явища в економіці змусили у новому світлі поглянути на проблему соціально-економічної стабільності та ролі державного апарату у подоланні кризових явищ. Принцип відданості законові почав перетворюватися в індустріальних країнах Заходу на загальнонародну вимогу, спрямовану проти свавілля монополій та загрози встановлення тоталітарних, терористичних режимів.

Той факт, писав професор права Йєльського університету (США) В. М. Рейсмен, що правляча еліта на Сході та на Заході нерідко діє всупереч законам публічного права, вже не має видаватися чимось дивовижним та нетиповим з історичної точки зору. Це вже неодноразово траплялося в історії. Проте наших сучасників турбує те, що у цьому разі теорія демократії входить у суперечність із запитами та потребами демократичної практики. Це не означає, що демократія є гіршою, ніж тиранія або диктатура. Суперечливою є будь-яка суспільна система. Тому йтися має не про цілковите усунення протиріч, а про подолання одних та боротьбу з іншими.

Історія багатьох держав сучасного світу позначена періодичними вибухами громадського обурення з приводу порушень правлячою елітою загальноприйнятих норм. Люди починають вимагати від держави точного та безумовного дотримання норм формального права та негайного припинення будь-яких дій у рамках так званої прихованої нормативної системи неформальних відносин. Ці хвилі обурення набувають, за словами Рейсмена, характеру "хрестових походів", які змітають одних політиків, виносять на гребінь інших, але, на жаль, мало впливають на вкорінені методи закулісної практики правлячої еліти.

іронія полягає в тому, що багато які процедури, ґрунтовані на прихованих системах правил, виявляються необхідними для ефективного правління та управління життям демократичного суспільства. Тобто, теорія демократії подеколи входить у протиріччя із запитами та потребами реальної демократичної практики. Щоб розібратися у таких парадоксах, потрібен усебічний науковий аналіз життя сучасного суспільства. J тут велику допомогу може надати соціологія права, яка вивчає не тільки вплив правових та моральних норм на поведінку людей, а й відхилення від цих норм у бік цілковитої анархії чи "неписаних правил".

Царина дослідження соціології права та її практичне значення

Соціологія права — відносно молода галузь науки про суспільство, яка, проте, стрімко розвивається і демонструє блискучі успіхи в теоретичній та практичній площині.

• Сферу дослідження сучасної соціології права становить аналіз механізмів дії права та обґрунтування напрямів практичної діяльності щодо вдосконалення правотворчості та правозастосування, а також щодо зміцнення законності.

Ця наука вивчає закономірності дії права у їх емпіричній даності. Отже, вона в змозі формулювати емпірично перевірювані гіпотези стосовно того, як право впливає на соціальну дійсність і, навпаки, як соціальна дійсність впливає на право. А в такому разі соціологи цілком можуть претендувати на роль експертів у питаннях конкретної правової політики.

Розвиток соціології права на емпіричному рівні розпочався приблизно у 60-ті роки XX ст. Вже перші дослідження переконливо продемонстрували, що припущення, нібито правильно сформульований та офіційно виданий правовий припис сам по собі веде до окреслених благих цілей, — небезпечна й навіть шкідлива ілюзія. Своїми емпіричними дослідженнями та теоретичними узагальненнями отриманих результатів соціологи спростовують подібні ілюзії догматичної свідомості, доводячи на практиці, що вивчення ефективності дії правових інституцій та правових норм має не тільки навчити, як слід розумно використовувати право для досягнення окреслених соціальних цілей, але також об'єктивно інформувати про те, в який саме спосіб право повинне досягати поставлених цілей. Іншою важливою проблемою досліджень у галузі прикладної соціології права є проблема соціальних, економічних та політичних цінностей, що обслуговують певну правову систему та обслуговуються нею.

Теоретиками соціології права називають Е. Дюркгейма, М. Вебера та Є. Ерліха (1862—1922), юриста з Чернівців, автора фундаментальної праці "Підстава соціології права". Важливий внесок у становлення соціології права зробили також професор Московського університету С, Муромцев (1850—1910), професори Київського університету Б. Кістяківський (1868—1920) та ?. Спекторський (1873— 1951), петербурзький професор Л. Петражицький (1867—1931), німецький вчений Т. Гейгер, автор "Начал соціології права" та польські соціологи, послідовники Петражицького (М. Боруцька-Арктова, Є. Врублевський, Є. Турецький, В. Ланг, Є. Ланда, М. Лось, Г. Піон-та, Ф. Стундницький та ін.). Най видатнішим представником соціології права вважають американського вченого Р. Паунда (1870—1964), главу Гарвардської школи права.

Сьогодні лідируючі місця з проблематики соціології права посідають такі країни, як США (Дж. Скольник, Є. Шур та ін.), Італія (Г. Мартинотті, Є. Моріодо, А. Пагані, Р. Тревес та ін.), Німеччина (В. Каупен, X. Штайнер та ін.), Польща (А. Подгурецький та ін.), країни Скандинавії (В. Лундстедт, К. Олівекрон, А. Росс, Т. Сегерс-тедт та ін.), Франція (М. Гравитць, Ж. Карбоньє, Р. Пенто та ін.).

Факультет права університету Мацерата (Італія) та Європейський інститут соціології права (Франція) вилають європейський щорічник з соціології права, а також проводять регулярні міжнародні симпозіуми та конференції.

Щоб визначити предмет соціології права, треба з'ясувати, які головні питання та завдання стоять перед соціологічним поясненням права. Передусім це питання про генезу поняття правової норми, виокремленої з інших соціальних норм, та про походження, диференціацію й еволюцію способів нормотворчості (звичай, судова практика, законодавство). Друга група питань стосується походження та розвитку соціально-правових і державних інституцій, правового статусу колективних об'єднань та окремих особистостей у рамках громадянського суспільства і держави. Ця група питань належить переважно до соціології політики, яка перебуває на стику загальної соціології та соціології права. Можна ще вказати на питання, пов'язані з генезою правової регламентації різних форм соціальної поведінки (релігійної, етичної, економічної, політичної), а також з розвитком юридичних норм та юридичної техніки.

Традиційне право не визнавало інших методів дослідження, крім формально-нормативістських. Тому вважалося, що соціологія не повинна й не може вивчати право, а правова наука не зобов'язана враховувати мінливу соціальну дійсність. Проте багато які вчені інтуїтивно відчували, що правові явища утворюють цілісну систему зв'язків, які відрізняються від інших груп соціальних явищ та у принципі можуть стати предметом /спеціальних соціологічних і психологічних досліджень, але для цього необхідно уточнити поняття "цінність" та '"норма".

Відомо, що поведінка людей передбачає наявність таких соціальних регуляторів, як цінності та норми, які не завжди формально зафіксовані, проте вони впливають на людину та її поведінку. Крім того, цінності та норми, які стали фактами свідомості, не завжди виявляють себе у поведінці (наприклад, релігійні та моральні цінності можуть облудно декларуватись, але від цього вони не стають ідейним стрижнем життєдіяльності особистості). Таким чином, цінності та норми часто-густо існують незалежно від поведінки окремих людей, хоча і входять складовою частиною до складного комплексу соціальної дійсності.

Ієрархії соціальних цінностей відповідає певна ієрархія норм. Нормативні системи, подібно до цінностей, можуть бути узгодженими між собою або просто співіснувати. Всередині кожної нормативної системи існує власна ієрархія.

Норми не завжди відповідають вчинкам. Щоб такі невідповідності не перетворилися на лавиноподібне наростання конфліктів, застосовуються певні санкції (від лат. sanctio — непорушна постанова; частина правової норми, в якій зазначають правові наслідки Ті порушення). Ефективність санкцій багато в чому залежить від результату конфлікту цінностей, спричиненого конфліктом потреб та інтересів.

Хоча правові норми властиві багатьом історично відомим державним утворенням, це не означає, що люди завжди та скрізь визнавали їх. Ось чому наукове уявлення про право — порівняно недавній факт суспільної свідомості. Тому немає нічого дивного в тому, що сьогодні точаться палкі суперечки з приводу норм права, їхньої сутності. Сперечальників умовно можна поділити на дві великі групи. Представники однієї групи ототожнюють норми права з іншими соціальними нормами, інші не бажають бачити у нормах права нічого соціального у тому розумінні, що норми права є загальнолюдськими, а не прив'язаними до певних соціальних інтересів.

У разі ототожнення норм права із соціальними нормами моральні або релігійні норми можуть виявитися "правовими". І тоді поняття "норма права" втрачає будь-яку специфіку.

Фундатор та глава Віденської нормативістської школи права, редактор австрійської Конституції 1919 року, автор "Чистого вчення про право" Г. Кельзен (1881 — 1973) розглядав норми права як специфічну соціальну техніку, мета якої полягає в тому, щоб примусити людей дотримуватися бажаної соціальної поведінки. Іншими словами, хоча Кельзен частково й визнає соціальний характер норм права, а проте обмежується суто формальним аспектом, вважаючи, що правові норми є незалежними від соціальної поведінки, яку вони приписують. Головний сенс теорії права полягає у вивченні логіки права, а не у соціальній зумовленості цієї логіки.

На противагу Кельзену багато які сучасні вчені вважають, що правова норма — це соціальна норма плюс специфічний юридичний момент, що підтверджують порівняльно-історичні дослідження правознавців. Ці дослідження свідчать, що право як самостійна інституція з'явилося тоді, коли сформувалися уявлення про форми власності й відбувся процес диференціації раніше єдиних соціальних норм на релігійні, моральні, політичні тощо. Тоді ж виник і суд як особлива соціальна інституція, покликана реалізовувати правові норми для організації нормативних відносин у державних рамках.

Історично судове право було одним з важливих джерел права, хоча з часом суд дедалі більше ставав органом застосування, а не творення права. Проте творча роль судового права зберігається і в сучасних правових системах, оскільки деякі правові норми виникають у результаті розв'язання конкретного конфлікту судовою владою. Судове рішення (прецедент; від лат. praecedens (praecedentis) — попередній; випадок, який мав місце раніше і є прикладом або виправданням для наступних подібних випадків) створює норму права тоді, коли воно надходить від високого судового органу (скажімо, Касаційний суд та Державна рада у Франції).

Найсучаснішою формою права є законодавство. Законодавче право знає безліч форм, до яких можуть бути віднесені одноосібні акти глави держави, парламентська законотворчість, урядові декрети, інструкції державних служб тощо.

У процесі створення та утвердження права особливу роль відіграє його застосування, яке потребує відповідного тлумачення норми, оскільки застосування правових норм ніколи не було нейтральною та суто технічною операцією. У результаті тлумачень ми іноді отримуємо додаткові норми, які можуть розширити, звузити чи змінити дію первинної норми.

Тлумачення передбачає, що юридичний сенс норм має бути точним, а самі вони — взаємопов'язаними. Ці питання вивчає юридична екзегетика (від грецьк. exegetikos — тлумачний), яка послуговується методами, що застосовуються в історичній науці та філології, оскільки має справу з прецедентами та документами-текстами. Що стосується останнього, то юрист повинен уміти правильно вибирати та оцінювати значення відповідних термінів. Тому судді змушують законодавців ретельно та з максимальною відповідальністю підходити до визначення вживаних термінів.

Крім філологічного тлумачення, в юридичній науці та практиці використовують і логічні методи (індукцію, дедукцію). Наприклад, за допомогою дедукції інтерпретатор (екзегет, тлумач) виводить із загальної норми всі конкретні випадки, які вона здатна охопити. Застосовуючи індукцію, юрист з норми, призначеної для розв'язання конкретного випадку, виводить загальний принцип.

Як відомо, різноманітність логічних систем не вичерпують ті завдання та проблеми, які стоять перед математикою чи технікою. Логічному аналізові доступні й інші сфери раціональної людської діяльності. Свого часу представники логічного позитивізму, який оформився у 20-ті роки XX ст. і який характеризують інтенсивні логіко-методологічні дослідження, загострили увагу на таких традиційних для філософії та логіки поняттях, як "можливість", "ймовірність", "дійсність", "необхідність", "випадковість" тощо, тим самим стимулювавши розробку не тільки питань загальнометодологічного характеру, а й власне логічної проблематики під егідою так званої модальної логіки. (Слово "модальність" походить від лат. modus (міра, спосіб). За допомогою слова "модальність" у логіці та граматиці позначають певний спосіб відношення суб'єкта висловлювання до предмета висловлювання.) У модальній логіці вивчають такі міркування, до складу яких входять вирази, аналогічні словам "необхідно", "можливо", "випадково" тощо. Ці логічні константи називають модальностями, або модальними операторами.

Одним з важливих розділів сучасної модальної логіки є так звана деонтична логіка, яка вивчає вирази типу "обов'язково", "дозволено", "заборонено" тощо. У деонтичній логіці слово "необхідно" використовують у розумінні "належно", а слово "можливо" — у розумінні "допустимо". У контекстах, де має місце така смислова трансформація слів "необхідно" та "можливо", "належно" та "допустимо", ми зазвичай маємо справу з моральними або юридичними належнісністями, з допустимістю тих чи тих ДІЙ, вчинків.

У передісторії сучасної деонтичної логіки виокремлюють дві головні традиції. Одна з них пов'язана з ім'ям німецького філософа Г. В. Лейбніца (1646—1716), інша стосується праць відомого англійського філософа та юриста Й. Бентама (1748—1832). Головні ідеї деонтичної логіки вперше передбачив саме ЛеЙбніц, який ще 1672 р. заявив про так звані модальності права. Під останніми він розумів деонтичні категорії "обов'язково", "дозволено", "заборонено" та "байдуже".

Саме модальна логіка й стала логічним базисом сучасної теорії права. Пояснюється це не стільки розширенням сфери логічного аналізу, скільки неможливістю ототожнювати право із законом як об'єктом, документально зафіксованим у відповідній мовній формі. Якщо таке ототожнення здійснити, то, на думку вчених, кваліфікація юриста вичерпуватиметься його вмінням записувати або зачитувати текст закону без помилок. Проте закон може містити поняття, точний смисл яких не завжди очевидний. Крім того, у законодавстві трапляються протиріччя, які перешкоджають ефективному застосуванню законів. Отже, закони у таких випадках потребують коментарів, а тут без апробованого логічного інструментарію не обійтися. Все це наводить на думку, що поняття права потребує критичного ставлення до закону. Критика має бути конструктивною не тільки по суті, а Й за формою, тобто за своєю логічною раціональністю. Ось чому юридична наука, яка займається питаннями теорії права, має добре володіти сучасним логічним апаратом, і апаратом модальної (деонтичної) логіки зокрема.

Доволі часто юридичні проблеми розв'язують не за рахунок використання перевірених наукових інструментів, які дають змогу встановити об'єктивну істину, а у результаті суперечок між представниками різних соціальних груп, які обстоюють свої групові або класові інтереси, свою "правду". У такому разі перемагає та "правда", яка має більше впливових прихильників, тобто проблему розв'язують за рахунок вольових зусиль. Тому вчені охочіше говорять не про науку, а про юридичну догматику, підкреслюючи тим самим переважання ціннісних чинників над чинниками об'єктивними. Тут надійною підмогою для юридичної науки має бути соціологія права, яка аналізує за допомогою достатньо об'єктивних методів ціннісні чинники для розвитку власної наукової самосвідомості. Це фактично визнає й такий західний фахівець з теорії права, як К. Адомайт, розвиваючи свою теорії вірогідності догматичних висловлювань про право.

Будь-яке догматичне судження, на думку Адомайта, має певну величину вірогідності або рівень ймовірності його прийнятності. Цю величину можна визначити шляхом опитування (фактичного або мисленнєвого, що спирається на відповідні публікації). Наприклад, можна запропонувати ста випадково вибраним юристам схвалити або заперечити певне судження з правового питання. Величину вірогідності (/) визначають за формулою:

t=(y - n) : (y + n),

де у — кількість голосів "за", а n — кількість голосів "проти". У дільникові стоїть сума їх, а не 100, оскільки частина опитаних може утриматися від відповіді.

Звичайно, зауважує Адомайт, величина вірогідності ні до чого не зобов'язує суддю, який, не знаходячи відповідей у законі, має чинити передусім згідно зі своєю совістю, а ця совість може підказати інше рішення порівняно з тим, яке має більшу величину вірогідності. Однак практика показує, що нехтування рекомендаціями догматики призводить до судових помилок.

Суддя як інтерпретатор закону не ставить за мету негайно й точно з'ясувати намір законодавця, виражений у тексті закону. Він з'ясовує, як узагалі можна зрозуміти текст закону, тому переважно послуговується модальними та оцінними судженнями у своїй інтерпретації закону. Питання про те, якими змістовними (неформальними) критеріями слід керуватися для тлумачення закону, належить до царини питань політики права. А юридичний метод дає відповідь тільки на питання про те, які операції необхідно здійснити, щоб врахувати усі обставини для вибору оптимального рішення. Сюди входять:

(1) ретельне вивчення тексту закону;

(2) аналіз термінів у контексті певного законодавства;

(3) встановлення мотивів прийняття закону;

(4) вивчення думок, висловлених у літературі та судовій практиці;

(5) вивчення відповідної літератури та судової практики;

(6) апробована догматична інтерпретація;

(7) аналіз соціальних наслідків догматично допустимих рішень;

(8) прогнозування рішення суду;

(9) аналіз судової промови з обґрунтуванням рішення в інтересах однієї зі сторін (адвокатом чи прокурором);

(10) складання проекту судового рішення;

(11) аналіз прийняття рішення;

(12) аналіз окремої думки судді.

Один з провідних представників англо-американської правової думки Р. Дворкін розглядає право як систему принципів інтерпретації законотворчості та судових процедур. Що стосується останнього, то суддя зазвичай не може просто застосовувати закон або посилатися на який-небудь прецедент. Він повинен завжди конкретизувати норму в контексті принципів, актуальних у певній ситуації, й давати змістовну інтерпретацію цих принципів з урахуванням попередньої практики їх витлумачення. За словами Дворкіна, право — це передусім витлумачення. У зв'язку з цим він висуває свою програму витлумачення, яка пов'язує право з політикою та політичною мораллю. Згідно з цією програмою обов'язковість прийняття судових рішень з урахуванням попереднього досвіду аналогічних або споріднених рішень забезпечує їх передбачуваність та формальну коректність, а це гарантує рівність прав та обов'язків, що створює у суспільстві сприятливіший клімат і підвищує рівень моральної легітимованості (від лат. Jegitimus — законний; легітимація — визнання або підтвердження законності якогось права, повноваження) політики.

У реальному житті брак доказової сили суджень про право компенсує авторитет суду, який сам не доводить, а тільки визнає право. Суд є останньою інстанцією, яка встановлює право у конкретній суперечці, а не у сфері теоретичних словесних змагань з юридичної проблематики. Догматика і судова практика доповнюють одна одну, оскільки не можуть замінити одна одну. При цьому вони зазнають певного впливу громадської думки, а також тиску з боку соціальних груп та владних структур.

Юридичне тлумачення завжди має певний соціальний сенс, оскільки інтерпретатор не може працювати ізольовано від умов суспільного життя, не може повністю абстрагуватися від тих суспільних відносин, які регулює певна норма. Це особливо добре демонструє витлумачення норм конституційного права, коли просто не можна абстрагуватися від існуючого політичного режиму. Юридична наука пізнає правові явища з точки зору констатації, класифікації та систематизації юридичних норм, правових інституцій, структур, правопорядків. Правові явища привертають до себе увагу філософів та соціологів. Наприклад, юридична соціологія (соціологія права) намагається з'ясувати причини існування тих чи тих правових норм, пов'язати їх з певними соціальними цінностями, потребами, а також встановити генезу матеріальних та духовних чинників розвитку правосвідомості, спадкоємність правових інституцій та систем.

У сучасному світі право стає однією з найважливіших систем соціального управління, завдяки якій здійснюється планомірний та цілеспрямований вплив суб'єкта управління на суспільні відносини. У зв'язку з цим особливої актуальності набуває питання про ефективність права як в юридичному аспекті (відповідність поведінки людей правовим нормам цієї поведінки), так і в соціальному (досягнення соціальних результатів, які не належать безпосередньо до сфери правового регулювання). Досягнення такої ефективності неможливе без соціологічного вивчення соціальної дії права, ролі права у формуванні суспільної психології, думок, переконань, які не тільки засуджують протиправну поведінку, а й стимулюють зростання соціально-правової культури та активності.

На відміну від власне юридичного підходу до питання про механізм дії права соціологічний підхід передбачає дослідження не стільки юридичного, скільки фактичного боку соціальних процесів, регульованих цим механізмом.

Царина дослідження соціології права та її практичне значення
Сучасні кризові явища у сфері права та їхнє політичне підґрунтя
З історії права в СРСР
Від філософії права до соціології права
Зародження та розвиток соціології права
Порівняльне право
До питання про головні етапи юридизації суспільного життя
Правова система, судова практика та політика
Громадська думка та соціологія права
Конституційна держава та суверенні права громадян як об'єкти соціологічного аналізу
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru