Соціологія - Макеєв С.О. - БОГДАН КІСТЯКІВСЬКИЙ (1868-1920)

Всесвітньо відомий соціолог, автор оригінальних концепцій Б. Кістяківський поєднував плідну наукову і видавничу діяльність з політичною. З юних років він зазнав утисків, тюремних ув'язнень за ліберально-демократичні погляди, прихильність до українського національного руху.

Аргументи Б. Кістяківського на підтримку наукової соціологи, модель якої на межі століть натрапила на труднощі, вирізнялись оригінальністю й філософською глибиною. Він захищав тезу про універсальність законів суспільного життя, пропонував методологічний інструментарій соціального пізнання за часів відмови від ідеалів наукового знання, витіснення принципів об'єктивності істини інтуїцією та класовим підходом, обстоював у руслі баденської школи неокантіанства (а саме у провідних теоретиків її він навчався) наукову орієнтацію в аналізі соціального життя. Проблеми переоцінки підвалин соціології, підведення нового, відмінного від природничо-наукового фундаменту пов'язані з іменами М. Вебера, родоначальників феноменології. До них приєднувався у своїх роздумах український соціолог.

Над подоланням засилля психологізму в соціальних науках працював і Б. Кістяківський. Щоб уникнути в дослідженні людської поведінки впливу мінливих настроїв, очікувань, гри оцінок і намірів, слід зосередитися на констатаціях закономірностей, не-упередженому аналізові соціальних явищ, додаючи здобутки теоретичної й описової психології. Б. Кістяківський еволюціонував від позиції соціального психологізму (викладена у праці "Суспільство і особистість", опублікованій в Берліні 1899 р., і захищена як дисертація у Страсбурзькому університеті), згідно з яким суспільство є результатом взаємодії індивідів на ґрунті спільних почуттів, ідей, бажань тощо, до розуміння обмеженої ролі психологічних чинників у суспільному житті, до тлумачення суспільства як суспільності, що породжує почуття й прагнення, які не існують поза цією спільністю, як певної однорідності, що виникає в процесі взаємодії, створюється якісною зміною індивідуальних психічних станів.

Б. Кістяківський запропонував три умови для досягнення соціологією науковості. Перша пов'язана з формулюванням основних наукових понять "суспільство", "держава", "право", "культура" тощо. Особливий акцент було зроблено на розгляді категорії "можливість", ступенів історичної релевантності, на критиці формально-логічних методів, на з'ясуванні зв'язку між теоретичними поняттями, схемами інтерпретації і реальним повсякденним світом. Друга умова передбачає виявлення причинних відносин у соціальній сфері, аналіз питань необхідності й випадковості соціальних процесів, можливості й дійсності. Б. Кістяківський наголошував на тому, що головним при аналізі соціальних явищ є виявлення відношень причинності, застосування категорії закону. Хоча застосування категорії закону в соціальних науках відрізняється від застосування цього закону в природничих, його слід використовувати в поясненні окремого явища, події. Завданням соціології, за Б. Кістяківським, є встановлення причинних зв'язків, що мають характер необхідності. У суспільстві існує певна мережа необхідних відносин, які, переплітаючись, створюють конкретний образ його. Користуючись цією мережею, можна пояснити окремі процеси. Звідси Б. Кістяківський виводить можливість використання абстрагованих формул причинних співвідношень для дослідження соціальних процесів. Запропонований Б. Кістяківським соціологічний атомізм з опорою на емпіричні узагальнення знайшов чимало послідовників. Він і донині залишається одним із досить поширених підходів теоретичної соціології.

Третя умова ґрунтується на вирішенні проблеми цінностей у соціологічному пізнанні. Кістяківський ставив її як проблему аналізу норм і ціннісних регуляторів, що впливають на соціальне життя. У розумінні місця ціннісних міркувань у процесі пізнання, тобто розведення "віднесення до цінності" й оцінки, Б. Кістя-ківський ішов за М. Вебером. Разом з тим він сповідував онто-логізацію поняття цінності в неокантіанському дусі. Б. Кістяків-ський обстоював передову на той час думку, що звернення до ціннісних ідей необхідне, оскільки в суспільному житті дослідник стикається зі сплетінням не тільки причинно-наслідкових зв'язків, а й певних уявлень про добро, справедливість, красу тощо.

Соціологія права

У соціології права реалізовувалися теоретико-методологічні принципи українського соціолога. Як показав Б. Кістяківський, право за своєю природою є цариною соціально-належного, ціннісного. Водночас воно належить і до сфери соціальних відносин, оскільки є сукупністю норм, що встановлюють компроміс між різними вимогами, груповими інтересами, соціальними силами. Отже, предмет потребує різних методів дослідження. Серед них Б. Кістяківський виокремив соціологічний, причинно умовлений, пов'язаний з наявними соціальними відносинами, структурою певного суспільства, законами розвитку його, та психологічний, пов'язаний з імперативно-атрибутивною природою правових переживань, або правосвідомістю. Правомірні також догматичний (юридичний) і нормативний (телеологічний) підходи.

В'ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ (1882-1931)

Визначний український громадський діяч та вчений В. Липинський залишив філософські обґрунтування політики, української державності, оригінальні соціологічні концепції. Він був провідником ідей консерватизму в соціальній організації у руслі думок Жоржа Сореля, Вільфредо Федеріко Парето, Роберта Міхель-са та ін., використавши їх для осмислення історії українського державотворення, його краху та перспектив відродження. "Традиція", "аристократія" та "нація" — ключові поняття соціальної філософії В. Липинського.

У його праці "Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму" (Відень, 1926) викладено основні соціологічні ідеї: підкреслення творчого начала у розумінні історії та сучасного йому стану українського суспільства; доведення незавершеності історії і відкритості її в майбутнє; значення волі, розуміння власного призначення і пов'язані з цим завдання державотворення; політико-практичне спрямування соціологічного аналізу; використання історичних студій для накреслення орієнтирів побудови Української держави і проект конструювання останньої на ґрунті концепції утвердження української трудової монархії. Всупереч домінуючим на той час віровченням, передусім соціалістичному, в центр своєї моделі майбутньої держави Липинський ставить клас, який зміг би об'єднати і політично зорганізувати українську націю, клас, згуртований спільним економічним інтересом, традиціями, культурою, а саме клас хліборобів (тоді як ні буржуазія, ні пролетаріат не набули таких якостей).

Тільки клас хліборобів, аргументував В. Липинський, може витворити нову еліту, нову селянську аристократію, яка висуне лідера, персоніфікованого носія влади — монарха, тобто гетьмана відповідно до української традиції. В основі його розуміння суспільного розвитку лежить теорія еліт. Активна меншість "дає провід і править", тоді як пасивна більшість залишається об'єктом управління. Водночас еліти змінюють одна одну під дією об'єктивних і суб'єктивних факторів, наявних передумов. Це насамперед права володіння, управлінська здатність, стихійне прагнення до влади. Сума цих якостей має визначати "творчу еліту", різні типи її складаються з "войовників", "продуцентів" та "інтелігентів". Останніх він піддавав нищівній критиці за схильність до саморуйнування, безпринципність тощо. Для виконання державотворчих функцій найбільш придатна хліборобська аристократія — перехідний тип між "войовниками" і "продуцентами".

Наголосимо, що аристократія, у розумінні В. Липинського, — це найкращі індивіди зі своєї верстви, найактивніша її частина, "класократія". Класократична організація суспільства спроможна поєднати порядок і свободу, традиції і прогрес, авторитет сильної влади зі свободою економічної і культурної самодіяльності широких верств населення, здатна бути перепоною на шляху революційного хаосу, "безголової революційної демократії" (остання часто рівнозначна охлократії).

Перешкоди в побудові української державності Липинський вбачав у нерозвиненості національної еліти, низькій політичній культурі. Він наполягав на необхідності поєднання на нашому фунті західних і східних культурних начал, побудови класократичної (близької за всіма ознаками до правової) держави в Україні.