Соціологія - Сірий Є.В. - 6. Формування теоретико-методологічних засад соціології в 40-60-х роках

Активізація емпіричних досліджень негативно відбилась на теоретичній соціології. Адже цей процес був пов'язаний із відхиленням або відходом від відповідей на гострі питання широкомасштабного соціального звучання. У повоєнному розвитку суспільства таких питань народжувалось більш ніж достатньо. Настав час, коли проблеми методології та теорії повинні були зайняти гідне місце. Велику роль у цьому зіграла творча спадщина видатних американських соціологів Т. Парсонса, Р. Мертона, П. Сорокіна.

До середини 50-х років соціологи (особливо в США) накопичили значний емпіричний матеріал, здійснивши чималу кількість різнорідних за масштабом, тематикою емпіричних соціологічних досліджень, котрі, однак, не виходили за рамки окремих регіонів країни і торкалися лише деяких проблем суспільного життя. Але чим більше з'являлося таких теорій, тим гостріше усвідомлювалася необхідність розробки систематичної теорії науки, яка сама є найбільш важливим показником її зрілості.

За вирішення такого завдання взявся один із провідних соціологів США (Гарвардський університет) Толкотт Парсонс (1802-1979). У цій майже не систематизованій на той час царині суспільних знань вчений помітив стратегію побудови загальної соціологічної теорії. Парсонс прагнув вивести науку з тупикового, на його думку, становища. Одним із принципових орієнтирів соціологічного теоретизування Парсонса було те положення, що соціологія у своєму розвитку повинна "приходити" до теорії, але вона має також і "починати" з неї. До своїх структурно-теоретичних розробок Парсонс підходив з різних позицій. Перш за все він критично ставився щодо так званого "повзучого емпіризму" в соціологічній науці. При побудові соціологічної теорії Парсонс дотримується позиції "аналітичного реалізму", що вимагає розробки понятійного апарату, абстрагованого від складної та різноманітної емпіричної дійсності. Це, у свою чергу, дозволило "охоплювати" найістотніші та найважливіші риси соціальної дійсності. Розробка аналітичних понять була першочерговою для Парсонса порівняно із розробкою теоретичних суджень. Визнаючи свій власний шлях у розвитку обраної теми, він використовував положення європейських соціологів: М. Вебера (вивчення соціальних організацій та інститутів), Е. Дюркгейма (аналіз стабільності соціальної системи, що складена з функціонально-диференційованих ролей), 3. Фройда (аналіз людини як динамічної структурно-функціональної системи), взаємопоєднавши їх у функціональний підхід.

Характерною ознакою функціоналізму є системне бачення суспільства. Це означає, що будь-яке суспільне утворення розглядається як упорядкована сукупність диференційованих та взаємоузгоджених частин. Кожна із таких частин має в структурі цілого своє чітко визначене місце і особливе призначення. Завдяки цьому кожна частина (елемент, підсистема) здатна виконувати свою спеціалізовану, тільки їй властиву роль (функцію) у процесі самозбереження, самовідтворення системи. Сучасну версію функціонального підходу репрезентує структурний функціоналізм Т. Парсонса та Р. Мертона, тому із багаточисленних концепцій, сформованих Парсонсом, найбільш заслуговує на увагу теорія соціальної дії та структурно-функціональний аналіз. У методологічному відношення вони пов'язані одне з одним.

Виходячи із методологічних засад попередників, він поглиблює системний розгляд суспільства детальним аналізом його соціальної структури. З позицій структурного функціоналізму, суспільство – це не сукупність індивідів, груп, класів, інших усуспільнень, а особливий спосіб їхнього існування. Розглядаючи цей спосіб існування, слід вирізняти в ньому такі його елементи, які б в безперервному процесі людських взаємодій зберігали відносну сталість свого буття, утворюючи своєрідний "кістяк", каркас соціальної системи. Це і є структура цього конкретного суспільного утворення. Структурні елементи - це певні позиції, які індивіди посідають у певній системі, а функції - їх діяльність стосовно спеціалізації в межах певної системи. Кожна соціальна система зорієнтована на самозбереження та самовідтворення. Це означає, що вона повинна пристосовуватися до постійних змін, що відбуваються в навколишньому середовищі, створюючи відповідні адаптивні механізми.

За Парсонсом, будь-яка соціальна дія вимагає наявності "діючої особи", "конкретної ситуації", "умов дії" та "нормативних факторів". Сама дія, котрій Парсонс надавав ключове значення, виступає як самоорганізуюча система, що характеризується наявністю символічних механізмів регуляції (мова, цінності), нормативністю (залежність дії від прийнятих у суспільстві норм та цінностей), волюнтаристичністю (незалежність від умов середовища).

Центральне місце в теорії Парсонса займає поняття "система дії" - як взаємопов'язаність різних рівнів соціальної реальності (соціальної системи, культури, особистості, організму). Щоб кожна система нормально функціонувала, необхідне "дотримання" нею основних умов: підтримка ціннісного взірця її, інтеграція, ціледосягнення, адаптація. Це набір функціональних проблем, які повинні вирішуватися в кожній системі. За Парсонсом, будь-яка система має дві осі орієнтації. Перша - внутрішня (так звана життєва), – орієнтація на дії оточуючого середовища або на власні проблеми. Друга - інструментальна - орієнтація, пов'язана з терміновими актуальними "засобами" або з довгочасними потребами та цінностями. Із хрестовидного накладення цих осей виникає набір із чотирьох основних функціональних категорій:

■ пристосування до навколишнього середовища (адаптація);

■ формулювання цілей та мобілізація ресурсів для їх досягнення (цілепокладання);

■ підтримка внутрішньої єдності і упорядкованості, припинення можливих відхилень (інтеграція);

■ забезпечення внутрішньої стабільності, рівноваги, самототожності системи (латентність, підтримка взірця).

На рівні суспільства, в цілому, функцію адаптації здійснює економіка, функцію цілепокладання - політика, функцію інтеграції - право і культура, латентну функцію - інститути соціалізації, сім'я, школа, церква і т. ін. Відповідаючи на запитання, "завдяки чому можливе сумісне життя людей, або суспільний порядок?", Т. Парсонс приходить до висновку, що пов'язують суспільство не економічні відносини, а те, що робить можливим саме існування цих відносин, тобто: спільність цінностей, людей і взаємне дотримання правил соціальної поведінки, "правил гри". Так Парсонс виходить на одну зі своїх центральних категорій - "соціальна дія". її специфіка, на відміну від фізичної та біологічної дії, полягає у символічності (зв'язок з мовою, традицією, цінностями), нормативності (залежність від правил та норм), волюнтаристичності (залежність від суб'єктивних моментів, "визначень ситуацій").

Розробляючи модель соціальної дії, Парсонс визначив і основні елементи-складники: діяч, ситуація, орієнтація діяча на ситуацію. Діяч володіє активністю і здатний проаналізувати ситуацію, поставити перед собою мету, визначити способи та методи досягнення її. Під ситуацією він розумів різноманіття фізичних, культурних, соціальних факторів, які є актуальними для суб'єкта в даний момент і від яких залежать його подальші дії. При цьому партнери (опоненти) щодо взаємодії орієнтовані на очікування один на одного. Загалом структуру соціальної дії, за Парсонсом, визначають:

■ система норм та цінностей, яка в загальних рисах співвідносить ціль із ситуацією, обмежуючи вибір засобів, задаючи діапазон, "набір" можливого та неможливого;

■ прийняття індивідуальних рішень про шляхи досягнення цілей;

■ наявні засоби та умови.

Таким чином, формалізована система соціальної дії містить в собі чотири підсистеми:

■ соціальну (забезпечує інтеграцію дій множини індивідів);

■ культурну (містить найбільш загальні взірці дій, принципи вибору цілей, цінностей, знань, вірувань та ін.);

■ особистісну (набір психологічних і соціальних рис та характеристик);

■ органічну (як підсистема, котра забезпечує фізичними та енергетичними ресурсами діяча для взаємодії із середовищем).

Ці категорії, вважає соціолог, придатні для опису будь-яких систем на будь-яких рівнях. Більш загальні системи диференціюються, утворюючи підсистеми, які повинні виконувати свої власні функціональні обов'язки. Всі підсистеми та оточуюче середовище постійно перебувають у стані взаємообміну. Виконання функціональних обов'язків веде до їх диференціації. Ця схема повторюється до самої малої групи (сім'я) з її розподілом ролей. Парсонс побудував складну концептуальну систему, в якій беруться до уваги особливості особистісної мотивації (органічні потреби, афекти, емоції, пізнавальна діяльність) і функціональні обов'язки систем. Посилення уваги до мотивованої дії привело вченого до ідеї "певного нового рівня аналізу", на якому парними категоріями виступають структура та процес.

Розпочавши розробку систематичної теорії в соціології, Парсонс ввів у науковий обіг систему координат "діюча особа – ситуація", яка є аналогічною системі координат в біології - "організм - середовище". Це - його найбільш загальна конструкція категорій. Соціальну систему вчений розглядає як систему мотивованих поведінок, котра взаємодіє із навколишнім середовищем. Для виведення із системи координат "діюча особа - ситуація" соціальних систем йому знадобився функціональний аналіз "ускладнюючих обставин", котрі виникали в результаті взаємодії безлічі суб'єктів дії. На відміну від попередників, Парсонс представив суспільство і особу як дві відносно самостійні підсистеми загальної системи дії. Такими ж самостійними підсистемами є поведінковий організм та культура.

Особливе значення Парсонс надавав аналізу процесів інтернаціалізації (засвоєння цінностей та суспільних норм, культурних взірців) та соціалізації (засвоєння стандартів та ідеалів груп до рівня мотивації соціальної дії). Головним предметом соціологічного аналізу Парсонса є вияв стандартизованих очікувань, які діють у соціальних системах, коріняться в культурі і визначають спрямованість і характер людських дій. Інтеграцію ж цих систем, стандартизованих очікувань з підтримуючими їх санкціями Парсонс розумів як процес інституціоналізації. Тому він постійно виступав за розуміння соціології як науки про інституційну структуру, а не про соціальні системи взагалі.

Згідно з основними положеннями структурно-функціональної теорії соціальних систем, суспільство - це соціальна система, яка досягла у відношенні до навколишнього середовища найвищого рівня самодосконалості. Ця точка зору розходилася із загальноприйнятим поглядом на суспільство як сукупність конкретних індивидів і наближалася до твердження Маркса про те, що суспільство - це сума зв'язків та відносин, в яких люди перебувають один з одним.

Однак з 60-х років в США формується загальна критика структурно-функціонального підходу Парсонса, в якій стверджується, що йому не вдалося знайти у своїй концепції методичного ключа для пояснення процесів соціального розвитку.

Іншим видатним теоретиком даного напряму і даного періоду розвитку соціології був відомий американський соціолог Роберт Мертон (р. н. 1910). Він увійшов до плеяди сучасних класиків соціології завдяки своїй версії структурно-функціональної теорії та низці плідних концепцій у різних галузях соціальних наук. Він був одним з перших і найяскравіших учнів Парсонса. Науковий розвиток вчителя та учня відбулися одночасно. Ця обставина вплинула на розвиток структурно-функціонального аналізу. Основним своїм завданням Р. Мертон вважав висування соціологічних теорій стосовно соціальної структури і культурних змін, котрі необхідні, щоб зрозуміти, яким чином соціальні інституції та характер життя суспільства стають такими, якими вони є.

Піддавши критичному перегляду тези парсонської теоретичної системи, які вважалися малопереконливими і вразливими, Мертон запропонував більш точну модель структурно-функціонального аналізу і посприяв більшою мірою практично орієнтованому застосуванню положень цієї парадигми. Найзагальніша ідея функціоналізму полягає у поясненні певного різновиду діяльності як комплексу об'єктивних наслідків інших різновидів соціальної діяльності. Структурно-функціональний аналіз може бути застосований як пояснювальний засіб лише за умови, коли це явище стандартизоване, усталене, неповторне. "Домертонівський" функціоналізм зосереджував свою увагу переважно на розгляді тих чи інших функцій різних соціальних утворень (організації, інституції) щодо один до одного. Однак, як зауважував Мертон, іноді ці функції підмінювалися суб'єктивними мотивами соціальних суб'єктів.

Продовжуючи традицію Парсонса, при розгляді індивідуальної соціальної дії Мертон змістив акцент аналізу з мотиву на результат, який впливає на стан всієї системи. Це саме те досягнення та доповнення, котре зробило теорію завершеною, адже можна було запропонувати прогнозуючу модель можливих шляхів розвитку системи. Наслідок не є прямим результатом індивідуальної одиничної дії, але є підсумком присутності в системі взаємопов'язаних елементів. Власне розуміння схеми структурно-функціонального аналізу Мертон сформулював так: мотив - дія - наслідок для соціальної системи.

У мертонівській інтерпретації місце соціальної дії займає поняття "функція", завдяки чому можливе пояснення механізму функціонування і розвитку соціальної системи. Для Мертона поняття "функція" виступає інструментом аналізу наслідків дій індивіда. Функції він поділяв на наявні та латентні. Коли внутрішня смислова мотивація збігається з об'єктивними наслідками - маємо справу з явними, вираженими функціями. Навпаки, коли наслідки дій не передбачаються дійовими особами і не усвідомлюються ними, ми маємо справу з прихованою, латентною функцією. В разі ж, коли певні наслідки дій ведуть до послаблення саморегуляції системи і зниженню її пристосованості до середовища, має місце дисфункція - функціональний розлад. Функція немовби примусово ставить вимоги "від імені системи" всім елементам даної системи. При цьому слід пам'ятати, що на рівні функціонального аналізу йдеться насамперед про стандартизовані об'єкти (ролі, процеси, структури), а не про окремих індивідів. Зміни всередині системи стимулюються дисфункцією - всілякого роду напруженостями, струсами, конфліктами, завдяки яким один стан системи змінюється на інший.

Теорія дисфункцій становить один з найцінніших моментів мертонівської функціоналістської теорії. У найзагальніших рисах зміст її полягає у такому: у соціальній структурі існують дві важливі множини елементів, завдяки яким підтримується її стабільність. З одного боку, це задані культурою цілі, наміри та інтереси людей, які є легалізованими. закріпленими, взаємопов'язані між собою та утворюють ієрархічну систему. Але для членів суспільства такі цілі виступають чимось "життєво важливим", ідеалом. Іншу множину елементів соціальної структури становлять ті нормативні засоби регулювання та контролю, якими суспільство регулює засоби досягнення життєво важливих цілей. Ці множини елементів не перебувають у незмінних стосунках. Зміни сили цінностей, цілей можуть бути неадекватними щодо змін у силі інституційної "приписуваності" засобів досягнення цих цілей. А якщо цілі та засоби їх досягнення є неадекватними - з'являються небажані зміни, небажані зразки поведінки, діяльності. Такого роду суспільства Мертон називав суспільствами зі слабо інтегрованою культурою. Протилежний випадок – суспільства із жорстко інтегрованою культурою, які характеризуються сильною схильністю до інституційно приписуваної поведінки, яка перетворюється на предмет ритуалу. Це, як правило, одноманітні стабільні структури зі слабкою адаптацією до нових умов. Між цими двома крайніми полюсами розташована множина "нормальних" суспільств, де культурна інтегрованість та стабільність поєднуються із відкритістю до змін. Ослаблення ж інституційного регулювання поведінки має своїм наслідком соціальну нестабільність та веде до розвитку аномії.

Нормальне функціонування суспільства, його функцій та рівновага, згідно з парсонсівсько-мертонівським підходом, залежать від культурної інтеграції спільноти. Особлива увага приділялася спотворенню соціальної поведінки внаслідок того, що зразки "правильної поведінки" не знаходять належної підтримки з боку культури. У такому випадку індивіди можуть обирати замість інституційних, але неефективних засобів досягнення протиправних культурі цілей, більш ефективні, хоча і "неправильні" з точки зору існуючої ціннісно-нормативної системи. Послаблення інституційного врегулювання поведінки призводить до розвитку феномена, котрий дістав назву "аномія" (нехтування нормами). Девіантну поведінку Мертон і розглядав як симптом неузгодженості між приписуваними культурою устремліннями та соціокультурними засобами їх реалізації. Згідно з теорією відхиляючої поведінки, на основі емпіричних досліджень Мертон переконався, що причиною протиправної поведінки є саме пануюча в системі культура. Приклад тому – США (якщо взяти до уваги всі негативні наслідки проявів "американської культури").

Мертон багато зробив і для підвищення рівня теоретико-методологічної обґрунтованості емпіричних досліджень і подолання відриву соціологічної теорії від практики. Ставлячи за мету - розробку методу структурно-функціонального аналізу соціальних явищ, Мертон здійснив класифікацію видів соціологічної діяльності в США:

■ розробка методології;

■ пропозиція соціологічних орієнтацій;

■ аналіз соціологічних понять;

■ соціологічна інтерпретація;

■ виведення емпіричних узагальнень;

■ побудова соціологічної теорії.

Та найбільшу популярність вченому принесло обґрунтування і виведення спеціальних та галузевих соціологічних теорій. Мертон піддав критиці парсонсівську стратегію побудови соціологічної теорії. Він був переконаний, що пошук єдиної системи соціологічної теорії буде ефективним, коли завершиться будова емпіричних підвалин такої системи. Позиція Мертона ґрунтована на усвідомленні необхідності виходити з емпірично перевірених положень, а не з абстрактних теоретичних схем, котрі до того ж набули, швидше філософського відтінку, як це було притаманно його попередникам у галузі функціонального аналізу. Саме це і вирізняло його модель як таку, що передбачає оптимальне поєднання теорії з емпіричними дослідженнями. Тому Мертон і запропонував застосування "теорії середнього рангу", з метою подолання розриву між теоретизуваннями та емпіричними дослідженнями. Функціоналізм у мертонівському тлумаченні стає методологією побудови теорії середнього рангу (рівня) й розробки загального підходу, що визначає новий погляд на вивчення соціальних процесів. Це, зокрема, дало поштовх до поширення так званої галузевої соціології.

Для Мертона основна специфіка соціологічної науки пов'язана з тим, що вона локалізована саме в "проміжному просторі" між соціально-філософськими уявленнями про "суспільство взагалі" і робочими гіпотезами про те чи інше соціальне явище, які формулюються при підготовці та уточнюються в ході емпіричного дослідження. Тому соціологія для Мертона за своїми функціями та структурою виступає насамперед як певна множина "теорій середнього рівня". Ця множина утворює з'єднувальний міст між конкретними соціологічними дослідженнями та загальносоціологічною теорією. Вона виступає посередником між загальними теоріями соціальних систем, котрі занадто віддалені від особливих проявів тих чи інших типів соціальної поведінки з тим, щоб "пояснювати" те, що ми спостерігаємо, і давати їм деталізовані, впорядковані характеристики.

Із введенням даного поняття американська соціологія набула нову стратегію розвитку. За Мертоном, соціологія саме на цьому рівні виконує свою основну роль у суспільстві, бо саме це є та соціальна наука, котра оперує теоріями середнього радіусу охоплення, які концентрують у собі фактори реального управління соціальними процесами з врахуванням конкретних емпіричних досліджень.

Окрім розробки й уточнення парадигми структурного функціоналізму Мертону належать класичні дослідження в галузі соціології девіантної поведінки, масових комунікацій, міжособистісних відносин, бюрократичних структур, референтних груп та ін. В основу концепції "референтних груп" (досить популярної серед американських соціологів) було покладено розуміння спільноти, яка реферує (індивіди такого типу групи "пропускають" крізь себе відповідні, характерні для групи цінності і за нормами яких живе і діє індивід), з якою індивід ідентифікує себе в процесі самооцінки, порівняння і нормативного самовизначення.

Звичайно, і теорія середнього рівня, і мертонівський функціоналізм тісно поєднувалися. Так, структурно-функціональний аналіз розглядався як методологічна передумова теорій середнього рівня. А емпіричні дослідження були і наслідком, і підтвердженням висновків функціонального аналізу Мертона. Взагалі структурно-функціональний напрям у соціології, особливо в контексті його розвитку Мертоном і Парсонсом, є досить складною для розуміння конструкцією з причини теоретико-методологічної спрямованості і оригінальності, нестандартності викладення логіки мислення вчених.

Інший напрям теоретичної роботи в американській соціології цієї доби пов'язаний з діяльністю Питирима Сорокіна (1889-1968) - провідного американського (російсько-американського) соціолога. Творчість вченого (в географічному плані) поділяється на два основних періоди: російський - до 1922 p., коли він був змушений покинути Росію, і американський - з 1923 р., – більш довготривалий та плідний. У змістовному плані його творчість датована початком XX століття та кінцем 60-х років П. Сорокін - класик соціології XX ст. Він був фундатором в 1919 р. першого в Росії факультету соціології в Петроградському університеті. В СІНА він майже чотири десятки років пропрацював на створеному ним соціологічному факультеті Гарвардського університету, де навчалися і працювали зокрема, видатні соціологи Т. Парсонс і Р. Мертон. Його багаточисленні фундаментальні праці багато в чому визначили характер та основні напрями розвитку сучасної соціології. Його творчість представляла собою якісно новий етап у розвитку соціологічної думки як за широтою обсягу, так і за глибиною та оригінальністю розробок, насамперед, макросоціологічних проблем. Особливо значним є внесок П. Сорокіна в розуміння предмета, структури та ролі соціології, механізму та шляхів соціального розвитку, соціальної структури суспільства і соціальних переміщень, соціокультурної динаміки. Працюючи в США, він піддавав критиці емпіричну соціологію за дрібнотематичність та невміння охопити широкі соціальні проблеми.

До розуміння соціології як науки про суспільство П. Сорокін додавав, що особистість - суспільство - культура - це нерозривна тріада, крізь призму якої соціологія вивчає всі проблеми. Винятково великою є заслуга П. Сорокіна в розробці структури соціології. Він виділяв три основних розділи в теоретичній соціології: соціальна аналітика (соціальна анатомія та морфологія); соціальна механіка (вивчення соціальних процесів); соціальна генетика (теорія еволюції суспільного життя). В іншому сенсі П. Сорокін поділяв соціологію на загальну та спеціальну. Загальна соціологія, за його визначенням, – це теорія про родові властивості, відносини та закономірності соціокультурних явищ. Спеціальні соціології - це теорії структури та динаміки відповідного класу соціокультурних явищ (демографічна соціологія, аграрна, урбаністична, економічна, соціологія війни, релігії, сім'ї, мистецтва) - щось на зразок теорій середнього рівня P. Мертона.

Великий внесок зробив П. Сорокін у розробку проблеми соціальної нерівності, надаючи їй значення критерію виміру заслуг та визначення долі благ, продукуючи лозунги: "Кожному за ступенем його особистої соціально корисної праці", "Розповсюдження прав і благ на все людство". Під всім цим розумілися і соціальне розшарування, і соціальна нерівність як її джерело.

Соціальне розшарування і пов'язана з ним економічна, політична, професійна нерівність людей є, на думку Сорокіна, нормальним станом людського суспільного життя. Не існувало і не існує жодної тривалої спільноти, члени котрої були б рівними. Суспільство без розшарування - це міф.

Місце індивіда у структурованому суспільному просторі Сорокін розуміє за аналогією з положенням точки у геометричному просторі. Належність індивіда до ряду систем взаємодії представляє собою складну систему координат, які визначають і характеризують його соціальне становище. Для визначення соціального статусу тієї чи іншої особи П. Сорокін використовує "метод соціальних координат", згідно з яким він виділяє положення: чим ширша інформація про людину, тим точніше вимальовуються мотиви її соціальної поведінки та її роль у суспільстві, її соціальне становище. Соціальний простір є багатовимірний і має безліч систем координат (неоднорідність економічних, політичних, фахових, національних, релігійних, вікових, статевих ознак людей). Лінії всіх угруповань, з якими кожна особа пов'язана "різнорольовими путами", складають різноманітні чудернацькі візерунки, які за своєю сутністю є проекцією розшарування в рамках складного соціального агрегату.

Найважливішими визнано вертикальні та горизонтальні параметри соціального простору. Диференціацію певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі, тобто існування в суспільстві вищих та нижчих класів, Сорокін називає соціальною стратифікацією, соціальне ж переміщення, переміщення "вгору" чи "вниз" - вертикальною соціальною мобільністю, переміщення в рамках однієї площини соціального простору - горизонтальною соціальною мобільністю. Сучасне вчення про соціальну стратифікацію та соціальну мобільність базоване саме на теорії Сорокіна.

Реальна картина стратифікації кожного суспільства (як раннього, так і сучасного) дуже заплутана. Однак дослідник виокремлює три основних параметри, різновиди соціального розшарування: економічний (багаті та бідні), професійний (високий та низький престиж професії), політичний (той, хто має владу, та підлеглий). У межах кожного типу стратифікації існує своя динаміка, "коливання" позицій верств і груп. Основними каналами соціальної мобільності П. Сорокін вважав соціальні інституції різних рангів та видів: армія, школа, церква, різні організації, колективи, родина, шлюб.

Значення досліджень Сорокіна в галузі соціальної стратифікації та мобільності дуже важливе. Вони узагальнили досвід попередніх класиків (Г. Зіммеля, М. Вебера, Е. Дюркгейма, В. Парето) і піднесли вчення на якісно новий рівень. П. Сорокін розробив загальну концептуальну схему вивчення соціального розшарування і соціальної мобільності.

Концепції соціокультури та соціокультурної динаміки по праву вважають центральною темою творчості Сорокіна. Зі створенням концепції соціокультури його соціологія набула завершеного вигляду. В широкому сенсі, соціокультурою Сорокін називав весь суперорганічний світ, "новий всесвіт", що створений людиною. Це і всесвіт смислів, мов, наук, релігій, філософій, прав, літератур, мистецтв, музик, різних теорій і т. п. Це і вся сукупність матеріальної культури. Це і сукупність дій, вчинків, церемоній, ритуалів, взірців поведінки, що їх дотримується людина. У вузькому розумінні Сорокін визначав соціокультуру як одну з цивілізацій, котра має свою власну ментальність, світогляд, філософію, закони, засоби, методи, правила та способи пізнання дійсності. Залежно від цього він поділяв культурні суперсистеми на три основних типи:

■ чуттєва (надчуттєва, ідеціональна) (за якої реальність сприймається безпосередньо почуттями);

■ світоглядницька (реальність пізнається завдяки мисленню, інтуїції);

■ ідеалістична (в якому поєднано риси двох попередніх типів).

Кожний з цих типів культури перебуває у розвитку і притаманний людському суспільству на різних етапах прогресу. Так, культура раннього середньовіччя - ідеціональна; середнього середньовіччя - чуттєва, раціональна; пізнього - ідеалістична.

П. Сорокіну вдалося висунути чимало важливих і оригінальних ідей щодо проблеми перспектив розвитку людства, просякнутих вірою у можливість утвердження міцного і довготривалого миру на Землі.

Контрольні запитання:

1. Структурний функціоналізм T. Парсонса.

2. Соціологічна спадщина Р. Мертона.

3. Основні напрями макросоціології П. Сорокіна.

Рекомендована література (до теми 5):

Антоновичи. И. Социология США: проблемы и поиски решений. –Минск, 1976.

Антонович И. И. Буржуазная социологическая теория: критические очерки основных направлений, концепций, категорий. – Минск, 1980.

Арон Р. Этапы развития социологической мысли. – М., 1992.

Американская социология. Перспективы, проблемы, методы. – М., 1972.

Буржуазная социология на исходе XX века: критика новейших тенденций. – М., 1986.

Баразгова Е. С. Американская социология. Традиции и современность. – Екатеринбург, 1997.

Беккер Г., Босков А. Современная социологическая теория в ее преемственности и развитии - М., 1961.

Волков Ю., Мостовая И. В. Социология. – М., 1998.

Гофман А. Б. Семь лекций по истории социологии. – М., 1997.

Захарченко М., Погорілий О. Історія соціології (від античності до початку XX ст.). – К„ 1993.

Зборовский В., Орлов Г. Введение в социологию. – М., 1991.

История социологии / Под ред. А. Н. Елсукова, А. А. Грицанова, Г. Н. Соколова, Т. Г. Румянцева. – Минск, 1997.

История буржуазной социологии. В 2-х кн. – М., 1979.

История теоретической социологии. В 3-х кн. / Отв. ред. и сост. Ю. Н. Давыдов- М., 1997.

Ионин Л. Г. Понимающая социология. – М., 1979.

Капитонов 3. В. Социология XX века: история и технология. – Ростов-на-Дону, 1996.

Капитонов Э. А. Социология XX века: история и технология. – М., 1996.

Критика современной буржуазной теоретической социологии. – М., 1977.

Мансон Пер. Современная западная социология: теории, традиции, перспективы. – М., 1992.

Погорілий О. І. Соціологічна думка XX ст. – К., 1996.

Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки истории социологической мысли. – К., 1992.

Ручка А. О., Танчер В. В. Курс історії теоретичної соціології. –К., 1995.

Современная западная социология: словарь. – М., 1990.

Соціологія / За заг. ред. проф. В. П. Андрущенка, проф. В. І. Горлача. – К., 1998.

Социология / Под ред. проф. В. Н. Лавриненко. – М , 1998.

Социология / Под ред. проф. Э. В. Тадевасяна. – М., 1995.

Социологическая теория сегодня / Под ред. Танчера В. В. – К., 1994.

Современная западная социология: классические традиции и поиски новой парадигмы. –М., 1990.