Соціологія - Сірий Є.В. - Тема 4. ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

Дана тема присвячена аналізу механізму управління, однаково актуальному для всіх сфер суспільного життя і, відповідно, для всіх напрямів соціологічної науки. У цьому зв'язку можна говорити про різні теорії ("теорія управління виробництвом", "теорії державного управління", "управління організацією" тощо).

Механізм управління притаманний всім, без винятку, галузям діяльності людей. Він забезпечує пошук і застосування засобів, методів і форм здійснення накреслених змін у діяльності людей. Довший час управління було об'єктом дослідження інших наук. І тільки коли соціальні проблеми набули гостроти, виникла нагальна потреба залучення соціології до винайдення управлінських рішень. Соціологія управління ж полягає у безпосередньому практичному використанні бази соціологічних знань у сфері управління.

Під соціологією управління розуміється насамперед систематизація всіх елементів знань про управління, аналіз управлінського ракурсу з точки зору історичного процесу (його виникнення, формування, розвиток, видозміни в процесі розвитку суспільства). Це і вивчення закономірностей, засобів, форм та методів цілеспрямованого впливу на соціальні процеси та відносини, що відбуваються у суспільстві, в різних його підсистемах (політичній, економічній, соціокультурній). Це і вивчення природи управлінських відносин, що стосується діяльності і поведінки людини, групи (як керуючого, так і керованого). Це і аналіз соціальних наслідків управлінських рішень і дій, з погляду соціальних критеріїв, відповідності інтересам керуючої і керованої підсистем .

Об'єктом соціології управління виступають різноманітні соціальні системи: індивід як система, групи, організації, кола, об'єднання, спільноти, що утворюються в суспільстві для досягнення певної мети і розв'язання соціальних завдань.

Предметом даної галузі соціологічного знання є: управлінські відносини, процеси, особливості суб'єктів управління різних рівнів, а також закономірності, особливості, форми, умови, методи та функції управлінської діяльності.

Стрижнем науково-практичного вивчення галузі виступає соціальне управління - як свідомий систематичний орієнтовний вплив на суспільство з метою забезпечення стійкості та гармонійності його розвитку. Тому соціологія управління досліджує і механізми та технологію соціального управління (управління конкретними соціальними процесами) з метою виявлення можливостей його застосування відповідно до цілей та завдань, що постають перед суспільством і генеруються суб'єктами управління (той, хто управляє). Соціальне управління визначає шляхи розвитку суспільства у заданому напрямку і забезпечення способів досягнення очікуваного результату, організацію, координацію й узгодження діяльності людей зокрема.

Головним об'єктом управління – в управлінні соціальними процесами - є людина, соціальні групи і суспільний розвиток у цілому. Соціальне управління - це управління окремими сторонами суспільного життя, суспільними інститутами, суспільством у цілому, спрямоване на підтримку динамічного стану і нормального функціонування соціальної системи. Наука соціального управління є соціальною галуззю наукового знання, котра вивчає цілісне засвоєння оточуючого світу під кутом зору системного впливу на всі сфери суспільного життя, для підвищення якості життя його членів – головної мети суспільства. Відповідно і предметом науки соціального управління є відносини управління - складний комплекс стійких взаємозв'язків і взаємодій людини із колективом у процесі управлінської взаємодії.

Система управління складається з двох підсистем:

■ регулююча (керуюча) – це суб'єкт управління;

■ регульована (керована) - це об'єкт управління.

Тому процес управління набуває вигляду впливу суб'єкта на об'єкт заради досягнення певної мети. Крім цього, під соціальним управлінням розуміється не тільки конкретний управлінський вплив, а і політична діяльність, яка спрямована на регулювання суспільних процесів у заданих напрямках.

Феномен управління є предметом теоретичного пізнання багатьох галузей наукового знання, тому соціологія управління є досить близькою за проблематикою до таких наукових галузей, як: "соціологія організацій", "соціологія праці", "менеджмент", "соціологія права", "соціологія політики", "соціологія комунікацій", "економічна соціологія" і т. ін.

Оскільки управління безпосередньо пов'язане із системою влади та державою, соціальним контролем, то його появу (як системи формальних принципів) пов'язують із зародженням цивілізації у стародавній Шумерії, із виникненням та покладанням перших функціональних обов'язків на відповідних суб'єктів даного суспільства. Перші теоретичні осмислення феномену управління були зроблені в далекі історичні часи Платоном, Конфуцієм, Ксенофонтом, коли управління було визнане як особливий вид мистецтва. Про деякі елементи відносин суспільства - держави - влади писав і відомий італійський мислитель Макіавеллі (галузь політичного управління). Однак управління як система наукового знання виокремилася у самостійну галузь лише на зламі ХІХ-ХХ ст.

Перші науково обґрунтовані засади управлінської науки були зумовлені великомасштабними "вибухами" і "падіннями" промислового розвитку. До цього слід віднести появу, насамперед, теорії наукового менеджменту Ф. Тейлора, Г. Файоля, М. Фолетта. Більш теоретично-узагальнюючі знання про систему влади, бюрократичну систему розробляв відомий німецький соціолог-класик М. Вебер. Теорію "людських стосунків", або соціально-психологічний напрям, розробив американський психолог, соціолог Е. Мейо. Вагому роль відіграли спеціальні галузеві теорії Д. Макгрегора, К. Левіна, Ч. Бернарда, Г. Саймона, П. Друккера та ін. З'явилося багато допоміжних наукових галузей та теорій, які відповідним чином пов'язані з галуззю соціального управління: "теорія лідерства", "соціологія організацій", "соціологія влади", "психологія успіху", "психологія менеджменту", концепції так званого "ситуаційного підходу", "організаційної культури", "корпоративної етики" та багато інших. Ці прикладні концепції та теорії були пов'язані з розвитком нових знань у галузі соціології, соціальній психології, психології, політичній науці, економічній науці, етиці і т. ін. У зв'язку з цим у сфері управління дедалі більше почали застосовувати системні підходи.

Сьогодні особлива увага привертається до систематизованого "здорового глузду" в системі управління на всіх його рівнях, що безпосередньо пов'язано із науковими розробками та рекомендаціями психологічної та соціологічної наук.

Соціальне управління має ряд важливих функцій (коло завдань), які можна звести до збору інформації, прогнозування, планування, організації, координації, регулювання, обліку і контролю.

Система цих функцій накладається, відповідно, на цикли, етапи здійснення управлінського процесу або механізму управлінської технології, у структурі якої можна виділити кілька процедур-етапів, а саме:

■ формування цілей (котре включає в себе діагностику, вияв проблемної ситуації та визначення конкретних завдань щодо її проведення);

■ прийняття рішень (обґрунтування системи можливих дій і вибір оптимального варіанта);

■ організація проведення дій (розподіл завдань, координація та регулювання процесу виконання і контроль за ним);

■ підведення підсумків, аналіз результатів.

У системі наукового управління особливе місце займає система прогнозування. Воно припустимо характеризує можливий набір необхідних шляхів і засобів втілення в життя накресленої програми дій. Прогнозування застосовує кілька методів, передусім: метод експертних оцінок, в тому числі "метод Дельфи", проведення опитування групи спонсорів у кілька турів, метод оптимізації рішень, який пов'язаний з пошуком різних варіантів розвитку і відбору оптимального варіанта, метод екстраполяції (побудова динамічних, статичних і логічних рядів, показників прогнозуючого процесу). Таким чином, соціальне прогнозування базується на вивченні об'єктивних закономірностей соціального прогресу, а також на моделюванні варіантів їх майбутнього розвитку з метою формування, обґрунтування та оптимізації перспективних рішень.

Перш ніж розпочати будь-які дії, людина (або організація) обдумує кілька можливих варіантів результатів, одному із котрих, після зіставлення, надається перевага. Тобто проектується такий варіант вирішення того чи іншого завдання, який імпонує тому, хто хоче діяти. Йдеться про проектування - створення прогнозу (прототипу) припустимого об'єкта, явища або процесу завдяки відповідним методам. Проектування в конкретній формі виражає прогностичну функцію управління, коли мова йде про майбутню чи абстрактну (потенційну) реальність. Соціальне проектування використовується як один із компонентів цілеспрямованої діяльності, коли розробляються різні варіанти вирішення нових соціальних проблем. При цьому використовується низка власних наукових специфічних методів:

■ метод матриці ідей (коли на основі кількох незалежних перемінних складаються різні варіанти рішень);

■ метод вживання в роль (допомагає отримати більш точне уявлення про те, що потрібно зробити в процесі проектування з врахуванням умов, в котрих протікає процес);

■ метод аналогії (соціальний експеримент);

■ метод мозкового штурму (метод синектики).

Розробка соціального проекту, як правило, починається в умовах невизначення, відсутності ясності. В основі принципу проектування лежить аналіз поточної суспільної потреби. Сформулювавши мету, приступають до збору необхідної інформації, звертаючись до будь-яких джерел, в тому числі і наукових досліджень. На базі отриманої інформації складається завдання на проектування. На цій стадії велику роль відіграють принципово нові ідеї, котрі розкривають шляхи більш ефективного здійснення накреслених цілей. На завершальній стадії проектування приймається рішення. Вони виступають у вигляді конкретної програми дій.

Як бачимо, технологія проектування щодо логіки адекватна технології будь-якого наукового пошуку в гуманітарній сфері і перехрещується з технологією проведення соціологічного дослідження.

Ще однією важливою компонентою в структурі соціального управління є соціальне планування. Будь-яке суспільство, яке турбується про майбутнє, постійно розробляє і втілює в життя програму забезпечення соціального розвитку.

Ідея планування, за своїм походженням, – ідея соціалістична. У найбільш повному вигляді її висловлювали представники утопічного соціалізму - А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, P. Оуен і в подальшому вона була на озброєнні тих, хто проголошував будівництво комунізму. Однак на зламі ХІХ-ХХ ст. планування стає все більше необхідним для вирішення економічних проблем і в капіталістичній системі. Вперше термін "соціальне планування" був застосований Ф. Рузвельтом в "Новому курсі", що асоціювався зі шляхом виходу США із глибокої кризи на початку 30-х років XX ст. У подальшому в американській соціології це поняття аналізувалося в тісному зв'язку з формами та методами соціальної політики.

Нині соціальне планування являє собою науково обґрунтоване визначення цілей, показників і завдань (строки, пропорції) розвитку соціальних процесів і засобів їх втілення. Оскільки планування є і наукою, і діяльністю в системі соціального управління, то і методи, які використовуються при цьому, потрібно розуміти як способи розробки програм, завдань. Традиційно в процесі соціального планування використовуються такі методи:

■ аполітичний метод (поєднання аналізу й узагальнення);

■ метод варіантів (визначення кількох можливих шляхів вирішення соціальних завдань за наявності найбільш повної і достовірної інформації);

■ комплексний метод (розробка програми з врахуванням всіх головних факторів: матеріальних, фінансових, трудових, виконавців, строків і т. ін.);

■ метод соціального експерименту (метод аналогій);

■ економіко-математичні методи (моделювання, багатофакторний аналіз і т. п.).

У методології соціального планування важливо вміти застосовувати і кількісні характеристики.

Кризові явища в нашому суспільстві вимагають від соціології і, зокрема від соціології управління, пошуків методів, важелів, заходів щодо визначення та впливу на перспективу суспільного розвитку. Нагальною стає потреба у формуванні нової парадигми, котра могла б описати сучасні тенденції в управлінні різними соціальними процесами. Дана необхідність викликана суттєвими обставинами, серед яких:

■ радикальні зміни управлінських відносин;

■ суттєва трансформація взаємодій суб'єктів і об'єктів управління;

■ виникнення різних форм власності;

■ зростання значень факторів глобалізації міжнародного поділу праці, конкуренції;

■ поява нових інформаційних технологій;

■ проблеми соціальних наслідків приватизації;

■ подальше розшарування та перерозструктуризація суспільства.

Ключову роль у розвитку та функціонуванні системи управління відіграють кадри та стиль управління. Від їх компетентності, вміння плідно працювати, знайти оптимальний режим, стиль, методику, рушії управління багато в чому залежить ефективність вирішення економічних, політичних, соціокультурних та інших завдань. Світова практика соціального управління давно вже звернула увагу на необхідність спеціального аналізу цієї ланки, бо саме це дає можливість критично оцінити ситуацію, зробити відповідні висновки та пропозиції.

Минула радянська система в спадщину залишила нам надрозвинуту систему бюрократії, що буквально пронизувала і партійну, і державно-управлінську, і господарську системи кадрів та управління. Криза суспільства на початку 90-х років затребувала докорінних змін у механізмі управління в нашій країні. Підбір і формування кадрів - проблема, що вимагає удосконалення. За кордоном ця проблема також ще не на належному рівні (особливо в Італії, Франції, таких цивілізованих європейських країнах, де корумпованість та бюрократизм ще дає про себе знати). Одна із перших вимог до вдосконалення стилю - це прагнення отримувати повну, всебічну відповідну інформацію, що дозволяє зробити рекомендації більш обґрунтованими. Ця вимога висуває перед керівництвом необхідність реально опиратися на науку, її висновки і результати. Ситуація ж поки що далека від ідеальної.

Важливою проблемою вдосконалення стилю управління є уміння бачити перспективу, використовувати орієнтири, застосовувати всебічний системний підхід, враховувати інтереси працівників, узгодженість їх з інтересами організації. Чільне місце у вдосконаленні стилю управління займає координація. Сюди відносять як координацію дій організацій, так і координованість дій членів певної групи, організації як єдиної команди.

Соціальні дослідження свідчать: існують певні тенденції, що характерні для України. Так, більшість населення живе за межею бідності; показник "розриву" в доходах найбагатших і бідних - постійно зростає; з кожними роком чисельність населення зменшується (причина від'ємний показник прирослу та міграційний відтік). Показник індексу людського розвитку дедалі низький. Експерти доводять, що за такого характеру розвитку нашого суспільства в найближчі два десятки років населення України зменшиться на 6-7 млн чол. Зменшуватиметься валовий продукт на душу населення. На 1/3 знизиться рівень інтегрального інтелекту нації. Дедалі відбувається масова еміграція за кордон: в пошуках роботи й кращого життя. А основним капіталом в XXI ст., на думку аналітиків, буде не природноресурсний потенціал чи фінанси країни, а інтелектуальний (науково-освітній, інформаційний, комунікативний).

Для розуміння сутності, перспектив і можливості управління застосування соціологічного аналізу разом із системним комплексним підходом дозволяє виявити глибинні механізми управлінських і самоврядувальних процесів чи суспільних явищ на всіх рівнях і в усіх сферах системи соціального управління – від міжособистісних стосунків "людина - людина" до міжінституційних - "держава - суспільство".

Окремою суттєвою проблемою є соціологічний аналіз формування еліти взагалі і правлячої еліти - зокрема. В даному контексті еліта розглядається і як суб'єкт управління, і як дзеркальне відображення змісту і характеру суспільних відносин даного суспільства, і як взірець прагнення до вдосконаленого, ідеального, "високого". Оскільки сучасна правляча еліта, можна сказати, глибоко не вникає в "теперішнє", вона має досить схематичне уявлення про "майбутнє". І норми моральності, і діяльності елітних структур також залишають бажати кращого. Відтак - актуальним і новим є програмування соціальної дійсності шляхом створення концептуальних основ соціальної діяльності, "селекціювання" і утвердження високих моральних норм, цінностей, традицій, законодавчих норм, що стосуються як всього суспільства, так і окремих груп населення.

Контрольні запитання:

1. Теорія соціального управління як систематизована дисципліна, зв'язок П з іншими науками.

2. Основні функції та методи соціального управління.

Рекомендована література (до теми 4):

Нагорный Б. Социология управления: поиск ответов на вызов времени II Социология: теории, методы, маркетинг. – 2001, № 4.

Основы социального управления II Под ред. В. Н. Иванова. – М., 2001.

Радугин А. А., Радугин Н. А. Введение в менеджмент: социология организаций и управления. – Воронеж, 1995.

Слепенков И. М., Аверин Ю. П. Основы социального управления. – М., 1990.

Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є. – К.: Вища освіта, 2003.

Удальцова М. В. Социология управления. Уч. пос. – Новосибирск, 1998.

Черневский А. Д. Организация управления / Уч. пос. – К.: МАУП, 1998.

Щекин Г. В. Теория социального управления. (Монография). – К.: МАУП, 1996.